10

Старій матусеньці

Гостинця пошлю – (2)

Червоної калини пелену.

Віддала мене мати заміж та за недоростка,

А я того недоростка зроду не любила.

А я сього гостювання повік не забуду.

Ой смудо, смудо тонкая,

Була в мене невістка такая!

Нехай батенько не журиться,

А матінка не печалиться,

Лиху-горю не вдавається.

Чи обняти головоньку

Та й помандрувати!

На тій калині зозуля,

Вона не кує – правдує.

Дрібен дощик.

Ой на горі дрібен дощик іде,

Аж бульбашки скачуть.

Ой на горі дрібен дощик,

Аж бульбашки дмуться.

Хіба тобі я, моя мати,

Грядок не копала.

Що ти мене маленькою

Та не прикопала.

Тече вода з Дунаєчка

Та побіля вишні,

Нащо ж мене було брати,

Коли не під мислі.

Де я не ходила, де я не бродила,

Та не нашла тії неньки, що мене зродила.

Ой бре, море, бре! Сип, шинкарко, ще.

Та єсть у мене рідний батько –

Викупить мене.

Ось і батько іде, грошей не несе.

От тепер же я, шинкарочко, засів у тебе!

Рубай дерево, куди хилиться.

Віддай, таточку, куди хочеться.

За старим жити – тіло крушити,

За малим жити – сухота моя,

За козаченьком – красота моя.

Ой добре бити чуже дитя,

Що не лається, не длигається,

А батько іде – осміхається.

Котись, яблучко, куди котишся,

Віддай, таточку, куди хочеться!

Та прорубаю в тій келеєчці троє віконець.

Ой вирвете по яблучку, вирвіть і моє,

Як принесете до батенька, понесіть і моє!

Як станете краяти, покрайте й моє,

Як будете пити-гуляти, згадайте й мене:

– Ой десь наша безщасниця у світі живе,

У чужій стороні, на чужій чужині, дрібні сльози ллє.

Тільки й роду – висока могила,

На могилі червона кали[на],

На калині зозуля кувала,

Сиротині жалю завдавала:

– Сиротино, сирітська дитино!

Чи є в тебе отець, рідна ненька?

– Нема в мене ні отця, ні неньки,

Прийміть мене, малі соловейки!

Понесіть до отця, до неньки,

Там будете рано щебетати,

Моїй неньці жалю завдавати.

Прираяли мені добрі люде:

«Піди заміж і гаразд тобі буде!»

А я людську воленьку ввольнила:

Пішла заміж, головку втопила!

Не йшла б заміж, та все дівувала,

То я б сього горечка не знала!

Насипано сирої землі на руки мені,

Скріпилися устонька мої, не могу прибути к тобі.

Ніхто тому коню ціни не нарядить.

А вже твою милу схоронили,

В кедровую труну нарядили.

Як прийде неділя, нарядися,

Як прийде другая, оженися.

Зроби ти, брате, три свічки воскових,

А третю засвітиш, як сестру нарядиш!

Кажуть люди, я се знаю,

На роботу моторна.

Багатая, губатая, вона на чорта дметься.

Убогая, хорошая щодня засміється.

Іде дощик облогами, пшеницю минає.

Ти, козаче-небораче, тяжко зажурився.

Ой вдовина дочка, та не твоя рівня,

Ходить собі по риночку, як та королівна.

Не з кожної та липини будуть добрі клиння,

Не з кожної сиротини буде господиня!

Ой випрягай, хлопче, воли та сяду я на коня,

Та поїду відвідаю Марусеньки молодої.

Як я була знала свою безщасну долю!

А тепер я вийшла заміж,

Ізволила свою волю.

Віддала я личко та ще чорні брови

Своїй безщасній долі!

А над мою невдашечку гірше в світі ніт.

Здоров, здоров, мій тестеньку,

Ще й на добрий день! Позич мені

Дочки-коханочки хоч на один день.

Виряджала мати сина ще й на косовицю,

Розчесала чорні кудрі та й на потилицю.

Я ж думала, що нагаєчка недошкука,

Як ударе, то розсядеться шкурка.

Ой вийду я на гуляння,

Подивлюся на світання.

Ой хвортуно, хвортувино!

Послужи нам хоч ще трохи:

Служила в козацтві, служила в бурлацтві.

Послужи ще у хазяйстві.

Ізмалюю матір

На божничку в хаті:

На божничку гляну –

Матір ізгадаю.

Набік повернуся,

Слізками заллюся.

Назад повернуся,

Рукавом утруся.

Ходім, жінко, ходім додому:

Не давай личенька цілувать нікому!

Пороби двері, зачиняй мене,

Похупуй замки, замикай мене,

Порубай віконце,

Де сходить сонце,

Щоб видно було,

Де ходить серце!

А я калину в пуки пов’яжу.

На чужині все чужії люди:

Ой там тобі правдоньки не буде!

– Устань, мила, хрещатий барвінку,

– Ой не встану ж, ти ж мій недовірку

Що ти мене, моя мати,

Та навіки затопила!

Ой підійшла я під хату.

Що нікуди мені

Ні огню піти, поговорити,

Свої туги та й розділити.

Поставила відеронька

Під крутую гору.

А у мене та все рід багатий,

Буде мене часто частувати.

Частуй мене, моя родинонько,

Та не бари мене –

Бо у мене та три біди дома.

Паре дубиночку

Та все суковату.

А свекруха сина научає…

– Нащо, мати, жінку обіжати?

Треба з нею віку доживати.

Треба з нею дітей годувати

Вийшла стара матусенька

Воріт відчиняти.

Піду я долом,

Долом-долиною,

Рід мене стрічає,

Рід мене минає.

Поженила сини по всій Україні.

Пождавала дочки в чужі стороночки,

А тепер нікому обисъкатъ головочки.

Прийшла дочка

До матері в гості.

Мати не пізнала

Та й з двора зігнала.

Сусідочки пізнали,

Матері сказали:

– Сусідочко наша,

Ото дочка ваша!

– Сусідочки мої,

Заверніте її, (2)

Нехай іде к мені!

Мати ж, наша мати,

Ой де ж тебе взяти?

Тебе ні купити,

Ані заробити.

Ой тілько ж нам, брате,

Маляра наняти,

Матір змалювати,

Змалювати матір

У хаті на покуті!

Богу я молюся,

На матір дивлюся.

(Суми)

Наздогонъте, слуги мої,

Літа молодії!

Ой з-під гори, гори та сади зелені,

Та сади зелені густо процвітали,

Густо процвітали, далеко біліли.

А в тому саду виростало древо,

Тонке та високе, на листя широке.

А під тим же дерезом

Стоїть мати з сином.

– Ой скажи, синку, що в світі вірніше:

Чи жінка, чи теща, чи ненька рідненька?

– Жінка для совіту, теща для привіту,

А над неньку рідненьку на білім світі ніту.

Ой рано-порано свекруха похожала.

Сусідочки горілочки попили

І на мене худу славу зволокли.

А тестенько та як батенько

Осліночки мостить.

Як мамка, так нянька під кружелями сидять.

Ой піду я до сусідоньки – відра,

Аж там мій милий з другою розмовля.

Горе-горюваннячко моє,

Потеряла я здоров’ячко своє,

За ледачим чоловіком живучи.

Шукай, сину, жінки милоданки.

Не суди тобі боже!

Веди мене, моя мати,

Та де вода холоднішая:

Топи мене, моя мати,

А що найкращішая!

Ой на морі утінка,

Ой то ж моя матінка.

Накажу я утінці,

Своїй рідній матінці,

Нехай мене не лає,

Нехай мене згадає,

Як обідать сідає.

Ой не щебечи, садом летючи,

Та не отруси ранньої роси, –

Нехай струсить матінка моя,

До мене йдучи, одвідуючи.

Моє життє розвідуючи.

У гості прийшла ще й мову найшла.

Туман яром полягає,

Батько сина проганяє.

Ой як буде чорний ворон

Крильця опускати.

Ні до любощів, ні до милощів,

Ні до хайності, ні до шайності.

Ні до роботи, ні до охоти.

Корабель пливе, вода реве.

Ой вернись, мила, вже роздумався.

Ти до шайності, ти до гайності.

Не вернусь, друже, бо знущавсь дуже:

Бив рублем і качалкою.

А я тую раду сама перералсу.

Нехай мої шиті рукава

Вітер розколише.

Невиросток, моя ненько, сам лягає спати;

Мене заставляє у кроваті стояти:

– Та постій же, моя мила, не багато – трошки!

Не буду, моя мила, далебі не буду.

Ой у броду беру воду – не перехилюся:

Ти не знаєш, моя мати, за ким я журюся.

Жила в батька не рік, не два –

Не вижила добра.

По [нерозб.] срібло, злото, шовки та блавати.

Ой повісив через плече та сайдак багатий.

Сотню чаек, два каюки і чотири човни.

А в Синопу в Трапезуй як ся завинули!

Не буйні вітри стягають.

Попереду кінь турецький,

На тим коні син царевсъкий.

Буде тобі, пане-брате, гринджол малювати!

Ой висунув хлопка малий від поля віконце,

Аж виграють кіньми ляхи, як у плесі сонце.

Гей сів Сава в кінець столу, тяженько думає,

А Савиха молоденька дитину кулає.

Не за тим ми наїхали, щоб ще й покуматься.

Ой де ж твої, пане Саво, битії маляри,

Що їх набрав по Вкраїні, водячи затяги.

Біжи, хлопче, до півниці, наточи горілки.

Було б тобі, пане Саво, гаразд починати.

На царські ворота йдучи, люльки не тягнути.

Над річкою, над Дунаєм орли загравали,

А козаки отамана з неволі достали.

Ой ти, мати Катерино, що ти з нами ізробила,

Що край гарний та веселий та й занапастила.

Ой як підеш на столицю та благай царицю.

Ні на теє, миле браття, Січ отакувана,

Щоб цариця степи й клина та й назад вертала.

Ти царице, наша мати, нащо напусть напустила.

Ізмилуйся, світ царице, ще сей раз над нами.

Тече річка невеличка, розбиває кручі.

Брали срібло, брали злото, восковії свічі,

Зоставайся, пан Кошовий, з кухарем на Січі.

Побралися запорожці на лиман дубами,

Оглянулись на стару Січ – влилися сльозами.

За лісом, за пролісом, за калиновим мостом.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 260 – 269.