17

Ой іде дід улицею

Та в долоні плеще:

– Аби б же я здоров був,

Оженюся іще.

– Ой діду, мій діду,

Ти мій милий друже,

Тут вода холодная

І глибоко дуже.

А що баба вириє,

То дід києм глимне.

Поти баба булькотала,

Поки і пропала.

Вжалить мені віку.

Меду колупати.

Ой летіла да чорная галка

Низом над водою.

Да накажіть ви моєму роду,

Що я зостався сиротою.

Сиротою да й невеликою,

А й недавно зостався

Через тую мол[одую] дівч[ину],

А що я женихався.

Над моєю коморою

Синя хмара пала.

Таки я свою милу

Хоть і де познаю:

Чорні брови до любові

Очі до привіту.

Туман заляже;

За туманом ясного

Сонечка не видно.

Він мені річі розмовляє

Вірно все, вірненько,

А як візьме за білу руку –

Все легенько.

Ой хоть била, хоть не била,

Та ледащому не вчила.

Ой як же тій білій березі

Ой як не біліти:

Ой як мені, дівці-красавиці,

Ой як не смутити.

Строщу, зломлю черв[ону] кал[ину]

Із [нерозб.] додому!

Ой не військо, Хмелю,

Не військо по долині!

Чутно козака через три городи,

Що ходить до дівчини.

Ой задуло, замело,

Ні проїхать, ні пройти.

Ні коника провести,

Ні сідельця пронести.

Та не знає куди діти –

Чи в чулан, чи в сіни,

Чи викинуть її надвір,

Щоб свині із’їли.

Ой хотіла бабусенька та й розбагатіти,

Посадила куріпочку, щоб вивела діти; (2)

А ще не світ, а ще не світ,

А ще не світає,

Бабусенька куріпочку (2)

На двір виганяє.

У місяці в сентябрі

Упала пороша.

Тим дід бабу полюбив,

Що баба хороша.

Узяв її за рученьку,

Повів у світлицю.

Поважає дід бабусю,

А як молодицю.

Посадив її на припечку,

Став пильно дивиться.

Коли-то тая вража баба

Зовсім не годиться.

Та нема зубів, ні очей,

Ні руки правої.

Припадає дід до баби,

Як до молодої.

І ворчить, і бурчить,

Перед дідом не мовчить.

Дід способу прибирає,

Як би бабу провчить.

Ціловав, милував

І по щокам ляскав.

І сам дідусь утомивсь,

Поки бабу вкоськав.

Ціловав, милував.

Взяв дід бабу та й у…

Оце ж тобі, вража бабо,

Щоб ти знала мій нрав.

Дід од серця одійшов

Та й до баби прийшов,

– Піди, бабо, вмийся,

Хорошо вберися.

Убиралась бабусенька

У всяке набілля.

– Хочу тебе повести

Хоть раз на весілля.

Убиралась бабусенька

У всякії наряди.

– Тепер мене, сиз голубе,

Хоть куди провади.

Взяв дід бабу за рученьки,

Повів у садочок.

– Ти ж, моя бабусенько,

Рожевий цвіточок.

І звів її на місточок

Хорошую вроду.

Взяв її за рученьку

Та й кинув у воду.

– Отут же ти, вража бабо,

Отут же ти кайся.

Тут вода холодная,

Трошки покупайся.

І хліб пекти,

По телята йти:

Коли б мені, господи,

Василя знайти.

І хліб у печі

Випікається,

Василь під вікном

Дожидається.

– Ой Василю, Василечку,

Мій любий Василю.

Купи мені намистечка

На білую шию.

– Цур тобі, пек тобі,

Яка дженджуриста:

Я купив їй личман,

Ще хоче й намиста!

Ой через сад дорога

Да до мого ворога:

Хоть не кличу, все чує –

Нехай стилий ночує!

Ой через сад стежечка

Да до мого сердечка.

Кличу, кличу – не чує,

Нехай здоров ночує.

Червоную калиноньку

З кореня зломлю,

Я до свої до матінки

У гості полину.

Ой упала роса

Коло чорного проса:

Мандровала дівчинонька

До циганочки боса.

Ой хто торив доріженьку?

Молода дівчина!

(Чесав кучері)

Пускав він обчісочки

Да вплив за водою.

Він з мене, молодої, знаругався.

На ялиночці гадючечка;

На ялину сонце гріє,

А з гадюки піня біжить.

Поставлю я коновочки

Під гадючую головочку.

Ой щось, сестро, твоє пиво

У головку уступило,

Коло серця заболіло,

Із ніжечок ізвалило.

Вже на брата труну тешуть,

А сестрицю коти чешуть.

Ой ти,чаєчка, ти, чубаєчка,

Позич мені чуба!

Да пойду у гості

До свого нелюба.

Да давав козак ще таліру,

Да давав козак ще другую,

Щоб я його да й поцілувала!

Чи головка заболіла,

Чи щире серце защеміло?

Ой до тії дівки,

До тії поганки

Мед-вино несеш!

Наше жениханнє,

Наше любованнє –

Літняя роса.

Сонейко вигріє,

Вітерок повіє,

Росиця паде:

Наше жениханнє,

Наше любование

Марно пропаде!

Повівайте, вітроньки, повівайте!

Ой ви сюю тучу-хмару розганяйте!

Щоб сяя туча-хмара не стояла!

Підійшла під постать.

Тоді буду я світити,

Як буду сповняться,

Тоді буду говорити,

Як підем вінчаться.

В неділеньку мати дочку мила,

А миючи, ік їй говорила:

– Де ти, доню, віночок уронила?

– Коло моря полотно білила!

Тяжко-важко здихнула.

[нерозб.] човником сідаючи, (2)

Веселочко гнеться:

Нехай мойму миленькому

Легенько дихнеться!

Риплять мої ворітечки

На мороз, на мороз;

Горить моє біле личенько, –

Буде дощ, буде дощ!

Ой щоб же ти, клятий сину, сього не діждав,

Ой щоб моє біле вишиваннє під ноги стоптав

Білу постіль постелала.

Позичте нам, вороженьки,

Зубів на підкови:

Да вже ж ви нас оббрехали

Із ніг до голови!

На калину сонце гріє,

Калиночка спіє;

А на рожу вітер віє,

Рожа половіє.

За твої росиночки, а за мої гроші.

Ой запрягай, хлопку, коня вороного.

На третєє заїхали, став кінь спотикаться.

Зацвів козак рожиною, дівка калиною,

Розійшлися вони чорною хмариною.

Голуба убив,

[Голу]бку злю[бив],

[Голу]бку злю[бив],

Взяв за крильце,

– Ти ж, моє серце!

Узяв під полу,

Приніс додому.

Чи ти у горі,

Чи у неволі,

Чи сизокрил орел

Не до любові?

Шовком шила, (2)

Золотом покривала.

Я вишию-вималюю

Бондару рукавця.

Мульовані п’яльця,

Щоб вишити [нерозб.]

Чірвоні рукавця.

Ой у садочку хороші вишні,

Вийди до мене, ти мні під мислі!

Треба мені, друже, муляра нанять –

Твоє біле личко да й намулевать.

Русії кудерки до стіни прибити, –

Ой як спать ложуся, хотя й наглежуся,

В північ просинусь, то наговорюсь.

Чи з іншою солишався,

Мене одцурався.

Ой рада б я, мол[одий] коз[аче],

Да зараннє ходити,

Ой як візьмеш за рученьки,

То не мусиш пустити.

Худобонька-неподобонька:

Буде та й не буде;

Із милою да дружиною

Дак не стидно між люде.

Ізнялися, в степ полетіли,

Сіли-пали в глибокій долині,

Крилечками всю долину скрили,

Головками весь степ закрасили.

Не дойшов козак додому

Та вдарився об дорогу:

– Шукай мати, питай мати,

Справедливої черниці.

– Зарікуся, закаюся

Ходить на вечорниці:

Там дівки чаровниці!

За грубою зеленою дівка дитину колише:

– Ой щоб же ти, дитя моє, з сього колибера впало,

За тобою, сатаною, вся гульня моя пропала!

Коваль кує (2), заліза немає.

Ковалиха з жалю помирає.

Ковалівна сина породила,

В колодязі затопила.

У криниці ноги мила,

З буйним вітром говорила:

– Повій, вітре буйнесенький

І дощичок дрібнесенький,

Задми сюю криниченьку:

Щоб козаки коней не поїли,

Жінки води не носили,

З її страви не варили!

Оце тобі, ковалівно,

Вечірнєє стояннє,

Потайнеє розмовляннє,

Опівночне обніманнє.

Ой піду я до коша,

Муки ні пилини;

Не втікала, не вбігала

Лихої години.

Тоді була весела,

Як од батька везена!

Ти ж, зоря моя, зірочка!

Ти зоря моя вечірняя!

Чом ти рано не зіходила,

Ясного місяця не зносила.

(Жона мужа убила)

Діверочки мої соколочки!

Пішов муж да й з охотою

Да й з охотою великою –

За вовками, за ведм[едями],

За зайц[ями], за лисиц[ями],

Да за чорними куницями.

Бачив я предиковини.

Коли в тебе за наймичку –

Отлож гроші – за годі.

Да й не могла дочекати –

Сама лягла спати.

(Нов.-Сів.)

Як оддам я тебе в службу,

Головоньці тужно,

А покину на домівці,

Клопотно голівці.

Із вечора коморка рипіла,

Із повночі шугайка шуміла.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 326 – 335.