4

Косіть, хлопці, камишу,

Наваримо кулішу.

(Сум.)

І мазниця і мазило

Та вже ж мені надоїло.

Я з батогом сувертаю,

З журби трохи погуляю.

(Харк.)

Як почула миленькая,

Тяженько здихнула:

– Десь мого миленького земля привернула,

Що вся його худібонька жалібненько ревнула.

Попереду та чорнявая

Вискакує, йдучи…

– Хоть вискакуй, не вискакуй.

Не завдаш жалю…

Ти нашого та чумацького

Не знаєш звичаю.

Склепилися мої карі очі,

Не могу я їх розняти.

Чом же ти, мила,

Не в правді живеш?

Ой стрівайте, рідне браттє, не покидайте!

Ще як же я молоденький та й не розізнав!

Сірі воли рогами махають.

Журба мене сушить, журба мене в’ялить,

Мене, молодого, ніхто не приглядить.

Ой воли ж мої сірі, половії, ідіть тихою ходою,

Та єсть у мене отець і матуся – гірко журяться за мною.

Стало сонце по дощу та й пригрівати.

Нехай вона свого двору та й не продає,

Нехай мене, молодого, та й дожидає

Тільки зостаються воли сірі, половії і чумацька зброя.

Ой покинула його стара мати

Та й у печі топити.

Ой побігла до сусідоньки

Та об сон говорити:

– Ой видитъся мій син та чумаченько

У дорозі оженився.

– Ой уже ж тобі, старая матусю,

І малії діти сказали:

Що вже твого сина, сина чумаченька

У Перекопі поховали.

У нашому роду нема переводу –

Та п’ємо горілочку, як вужата воду.

Поки маленькі були,

В гніздечках сиділи,

Стали підбільшатись,

Знялись, полетіли!

Як ударивсь сокіл

Об землю ногами,

У груди крилани!

Бодай тебе, брате,

Божа воленька знала!

Якби я таке знав,

То я б на крилечках їх забрав.

Ой ви чумаченьки, ой ви молодії,

Ой ви, козаченьки ясні,

Ой викопайте та Макареві

Та сокирами яму.

Ой піду я до жидівки

На борг просити горілки.

Перебреду круту воду

Та стану на кручі.

Та вже ж я проспавсь

Із умом зібравсь.

Ой як був я багат,

Всяк мені був рад.

І за стіл скака,

Чесно поважа,

Чарку налива,

Братом назива:

– Випий, брат, чарку:

Я наллю другу,

Я наллю другу,

Я тебе люблю.

Покинула дочку

Та на віддаваннячку.

А батенько йде, Галютину зве.

Годі ж мені журитися,

Що не маю долі,

Що я зроду добра не знав,

А горя доволі.

Що я зійшов з отецького дому.

Утішалась матінка моя,

Як вітер горою.

Ой як мені, коню,

Не бути смутному,

Що куди загадаєш.,

То й мене сідлаєш

Та по шинкам їздиш,

Шинків не минаєш,

Мене, вороного,

К стовпу припинаєш.

А я,вороненький,

У сиру землю б’юся,

Тебе, молодого,

З шинку не діждуся.

Як піду я до сусідоньки [по] відра,

А він мені довіроньки недойма.

[нерозб.]

Хоч по шию в воду,

Та до свого роду.

Хоч я день ізгаю,

Так з родом погуляю.

– Брати мої, брати,

Ой де ваша мати?

– Сестро наша, сестро,

Де нам її взяти?

І змалюймо неньку

На личко біленьку,

На брови чорненьку,

На очі кареньку,

На слова вірненьку.

Я в світлицю війду,

На образок гляну

Та й її згадаю.

Ой як закувала,

Сади поламала.

Сусідки впізнали,

Матері сказали:

– Сусідочка наша –

То дитина ваша.

Моє серденько ниє,

Ниє, пониває.

Ой оре Семен, оре,

На звороті повертає.

Ой добрався Семен

До густого лану.

Ой сів Семен

Та закачав колішки.

Помандрував із Павленок

На Свинхівку пішки.

(Полт. губ., с. Панорниця)

Та й стань же ти у полі билиною –

Тонкою, високою й зеленою.

Гей-гей! Сірі воли до води!

Горенько мені без дружини…

Та нема цвіту, нема сходу,

Та пропав наш брат, мов впав у воду.

Стулилися смажні уста –

Не могу промовить.

Зімкнулися ясні очі,

Не могу проглянуть.

Поїдьмо до Бугу

Да зрубаймо хвою.

Та постав комору

Та посеред двору.

Ходе смерть по сінечках, жавши,

Хоче нелюба та до себе взяти.

– Смертонько, матінко,

Не бери його, нелюба мого, –

Бо люди знають, що я його [не] любила,

Та люде скажуть, що я отруїла…

Уста мої, коральові,

Чом не мовите?

Ні затопити, ні наварити.

А діти плачуть, аж луги в’януть.

Та не плачся ти на матінку,

Не плачся й на боженька,

Та заплачся на свою охотоньку.

На роду тобі наречено, намальовано,

На криласі та на папері та напечатано.

Дала ж мене мати

Заміж молодою,

Як би тую конопельку

В воду – зеленою.

Ой як тяжко конопельці

Сирій в воді гнити,

А ще тяжче молодиці

На чужині жити.

Туга-журба з ніг валяє,

Та ніхто не знає.

Єсть у полі баби-кам’яниці,

Отож мої брати та сестриці.

(Новомоск.)

Ох боже мій єдиний,

Ти моя потіха.

Потіш мене, нещасную,

Вибав з того лиха.

Припічок помажу – не вгоже.

Ой ходила та блудила,

Діток понудила.

А два сини годую,

У солдати готую.

Ой лучче б же, мати,

В землю закопати,

А ніж нам, мати,

В муштру виступати.

Труна ж моя, труна,

Труна тесовая!

Чи тебе спалити,

Чи в Дунай пустити?

Як тебе спалити,

Ти будеш палати,

Як тебе пустити,

Ти будеш плавати.

Прибувай ти, братику,

В неділю раненько.

Головоньку не обв’язану,

Заплач, доню,

Ти на свою волю:

Вона внесла тебе

Та й в неволю.

Ще квіточка допливає,

Мати воду брала.

Ізстарили мене, ненько моя,

Чужі мітки,

А ще к тому, ненько моя,

Маленькії дітки.

Прибувайте в гостиночки

Ой щонеділечки.

Гірке твоє відробляння,

А на те гуляння.

Ой чи мені переплинути.

Ох жаль же, жаль,

На серці печаль.

Я й сам знаю,

Що не вернеться.

Що кінь вороний

І сам молодий –

Не до мислі жінку маю.

До полу йдеш, дитину колишеш.

Ой ну спатки, малеє дитятко,

Остаєшся в світі сиротятко.

Нащо ж мені корова рябая,

Погодую й сама, молодая!

Ой я тую хмизину відкину,

Тебе, мила, навіки покину.

Ой горою, мій милий, горою –

А я піду слідом за тобою!

Ворітечки двійнесенькі,

Роздвоїтеся!

Бодай же ти, мале дитя, само пропало,

Як ти мою Марусеньку

Із світу зігнало.

Моє серце мліє,

Мліє, помліває,

Що милого дома немає.

На поріг ступає,

Важенько здихає.

Його мила здричае,

На ніженьках змліває.

Ой крюкали журавлі,

Та ходячи по ріллі.

Ходить батько по двору,

Та обнявши голову.

Та зав’яжи, мій хороший,

І ручки і ніжки.

Ой зірви ж, сину,

В коморі мостину.

Пошлю я орла, де мій батько оре,

Орел літає, батенька немає.

Пішлю чечітку

По рідную тітку.

Ох і став недоросток

Гостей давати,

Стала вона недоростка

Батьком називати.

I головка не змита

І постілька не заслата.

Тільки дав мені бог

Неймовірну дружину.

З-під тих вишень

Дунай вийшов!

Набачила рибалочок,

Що хороші на вроду.

Наважили злі вороги

Утопити мою душу.

Десь я в тебе, моя мати,

Увесь хліб переїла.

Що ти мене заміж дала,

За кого я не хотіла.

Хитю, хитю!

Малеє дитячкої

Зостанешся

Моє сиротячко!

(Харк.)

Супротив двора

Та твоя кума;

Піди до куми,

Огню набери, (2)

Стань, поговори!

Вже ж ходила

І говорила,

А твоя кума

Та осудила.

Піду я до зятя

На високі пороги.

Діти мої, дітенята! Люта зима буде,..

А хто мене, стару матір, опірати буде?

Що колись була

Розкіш моя,

А теперечка

Неволечка.

Налетіли журавлі

Із чужої сторони.

Сіли нам на ріллі

І сказали журавлі,

Що се літо – худий год

Худо жито родило!

І стежечка-доріжечка

Ромом заросла.

(Стар.)

Мати дочку провожала,

Під зеленим мі ром стояла;

Ніжками мір поломала,

Слізками корінячко підмила.

Мати ж наша, лебідочка,

Погодуй нас хоч трошечки,

Нас не багато:

Семерочко!

Ой поки ми в крильця вб’ємся

Та в силочку вберемся.

Тогді, мати, й полетимо,

Тебе, мати, покинемо!

Зоставайся, мати, в хаті –

Як зозуля в руті-м’яті.

Зоставайся, мати, в тоску,

Як зозуля в темнім ліску.

(Сум.)

Та зробимо з будня неділеньку!

Ой повій, вітроньку,

З поля на долину,

Ой пришли, боже, рідну родину!

То ми нарядимо з будня неділю.

– Ой дівчино милостива,

Чим ти брови намастила?

– Намастила кукурвасом,

Щоб ходили хлопці часом.

(Борз.)

Примітки

Полт. губ., с. Панорниця – фактична помилка; Понорниця – село в Коропському районі Чернігівської області, отже, Чернігівської губернії, не Полтавської. М. Ж. 3.08.2020 р.

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 205 – 215.