25

Щоб до свого пана

Сміливо явитися.

Тільки вручи дівчиноньці

Да коника вороного:

Вона мені шитую хустину

З-під злата самого.

Що сією хустиною

Да личенька не втирати,

Задля слави козацької

Да сідельце встилати.

Як устелю я сідельце,

Да болить моє серце,

Ой як гляну на хустину,

Да й згадаю молоду дівчину.

Чорнявая да русявая.

Та журба мене журить, хоче ізжуритиі

Да ти, братику рідний, ти воленьку маєш:

Та піди у вільні степи, ти розкоші знайдеш.

Ой хто на світі без долі вродився,

То тому світ марно, як колом, точився.

Ой і доле, доле! Де ти в той час була,

Як мене матуся на сей світ родила?

Скоро б уродивши, в сирій землі гнити,

Аніж безщасному жити!

Ой світе мій красний, що я вродився нещасний!

Ні до кого прихилитися.

Ой прихилюся в полі до могили,

То ж буде кум і побратими,

Прихилюся до Христа Ісуса –

Ой той же буде отець і матуся!

Не дай мені, боже, служащего хліба.

Служащий хліб добрий, да тільки вимовний.

Крає ж вона, крає на дрібнії листи,

Питає сироти: «Ой чи будеш їсти?»

До порога головами,

А до стола постолами.

Заняв да й погнався,

Ще й досвіта наорався.

Приорався до дороги,

До зеленої діброви.

Білий сніжок випадає,

Бурлак ноги піднімає.

Ой по горі, по високій

Та яра пшениця.

А по луці, по зеленій,

Шовкова травиця.

А по тій же по травиці

Два козаки ходять

Та вороних коней водять,

Не добре говорять.

– Ой наїдем, пани-браття,

До Марусі в гості.

А в тієї Марусеньки

Весь двір на помості.

Приїхали до Марусі

Два козаки в гості.

Один козак край ворітець

Кониченька в’яже.

Другий козак під віконцем

«Добривечір» каже.

– Добрий вечір, Марусенько,

Чи пан же твій дома?

– Нема мого пана дома, поїхав на лови…

– Марусенько пані, вийди хоч самая!

Марусенька пишна

В черевичках вийшла.

По світлоньці іде,

Аж світлонька гуде.

В сінечки вступила,

На порозі стала, (2)

Коника пізнала.

– Не єсть ви козаки,

Єсть ви гайдамаки,

Що ви мого пана

Молодого вбили.

– Марусенько пані,

По чім ти пізнала?

– Ой я свого пана

Коника признала.

– Неправдоньку, пані,

Неправдоньку кажеш, (2)

Не щиро говориш,

Ой ми в твого пана

Коника купили,

З глибокої криниченьки

Могорич запили,

На гниленькій колодочці

Гроші полічили.

Ой суть тому свідки –

Зелені дубочки,

Схилили дубочки

Верхи до купочки.

Як взяли Марусеньку

Лугами-ярами

Та повезли Марусеньку

Битими шляхами.

Прив’язали Марусеньку

До сосни плечима, (2)

В темний луг очима.

Запалили сосну

З верху до коріння.

Сосенка горить,

Маруся говорить:

– Не єсть ви козаки,

Єсть ви гайдамаки!

Уже моє біле тіло

Та й попелом сіло,

Уже моя руса коса

Догори димом пішла.

Хотя ж я не в кайданах,

Віднак не на волі.

Зібрав собі жвавих хлопців.

Зовуть мене розбійником;

Кажуть: розбиваю.

Ще ж бо я нікого не вбив,

Бо сам душу маю.

Беру часом з багатого,

Убогому даю,

А так гроші поділивши,

Сам шага не маю.

Пішов би я на край світу –

Всюди мене знають!

Гаю-гаю, мила моя,

Нехай буде воля твоя!

І здається, молодому

Нічого журиться,

А прийдеться молодому

З журби утопиться.

Маю жінку, маю діти,

Тільки їх не бачу:

Як згадаю про їх біду,

То й сам не раз плачу.

Та вдарили об пінь головою!

Поки музики грали,

То й нас люде знали,

А як перестали,

То й лаяти стали.

Ламле, ламле білі ручки

До одного пальця:

Ой світ схожу та не найду

Такого коханця.

(Малор.)

Сивий голубоньку, сидиш на дубоньку,

Кличе мати свого сина з корчми додомоньку.

– Ой не піду, моя мати, додомоньку спати.

Єсть у мене, мати, три думоньки знати.

Знати, мати, знати, ще й значніше буде,

Як узнають люде, старенькії люде,

Не так старі люде, як малії діти,

Доведеться безневинно в кайданах сидіти.

Да не так кайдани, як темні темниці,

Через тії, моя мати, гарні молодиці.

Приручаю, брате, статки-маєтки

І маленькії дітки,

А на третє літо соколонько летить,

Дубровонька шумить.

Древо підрубали

І соколят забрали.

Да вдариться сокіл

Із туги на луги,

Та й сів при долині,

На гіркій калині.

Ой високо, високо

Пере – дерево од води,

Ой далеко, далеко

Отець-мати од мені.

(Липове. Кременч. у.)

Ненавижу і походу його.

Люблю, серденько, й походу його.

Ой хоч же я п’яна на виду,

Да лаяла чоловіка до ладу.

Милий одчиняє,

Милої питає:

– Де ти, мила, була?

Що об дім забула?

– Була на риночку,

Пила горілочку.

Із родом зійшлася,

Об дім забулася.

Коли б милий добрий

Та взяв батіг довгий

Та став милу бити:

– Не йди в корчму пити!

Візьми квартиночку,

Збери родиночку,

Та й дома напийся,

Та й не волочися!

Ходить гарбуз по городу,

Питається свого роду:

– Ой чи живі, чи здорові

Всі родичі гарбузові?

Обізвалась жовта диня,

Гарбузова господиня.

– Іще живі і здорові

Всі родичі гарбузові.

Обізвались огірочки,

Гарбузові сини й дочки:

– Іще живі і пр.

Обізвалась морковиця,

Гарбузовая сестриця:

– Іще і пр.

Обізвались буряки,

Гарбузові свояки:

– Іще живі і пр.

Обізвалась бараболя,

А за нею і квасоля:

– Іще живі і пр.

Обізвався старий біб:

– Я іздержав увесь рід.

Іще живі і пр.

– Ой ти, гарбузе перистий,

Із чим тебе будем їсти?

– Миску пшона, кусок сала:

От до мене вся приправа.

Та й забрала той овес

Козубенькою ввесь.

Частують твою ми[лу:]

– Я за ложки не пила.

А собача хода –

Молодецька хода.

Ведмежий стан –

Парубоцький стан.

Як попаде,

Буде бити –

Вмалить мені віку.

Тарілками клепле.

Як ухопив дід [нерозб.]

Дубову притину.

Хліб сирий у горлі давить.

Ой іду я з дороженьки

Горілочки пити.

Судять вороженьки,

Що нічим заплатити.

Продасть горщик масла жінка

І ворочок сиру.

Не журітесь, вороженьки,

Жінка заплатила.

Ой люди вже жито помололи,

Наше ж жито ще у п’ятках в полі.

Була в мене дівчина Марина,

Та й та мені кучері зробила.

Була в мене дівч[ина] Уляна,

Та й та мені кучері звивала.

Оце ж тобі, вража бабо,

Щоб не воркотіла!

Кожушина лопотить,

Дід до баби копотить.

Пориває душа –

Де дівчина моя?

Ой іду я до криниці

По студену воду,

А мій милий чорнобривий

Кругляє колоду.

А я йому ісказала:

– Помагай біг, любку!

Може, в молодих дівчат громаді,

Може, помислить о якій зраді.

Нехай усіх любить, – його жодная!

Пливе човен води повен та вихиляється.

Зшию тобі сорочку з тонкими уставки.

А четверта хустку пере, п’ятая змокає.

А шостая хустку сушить, сьомая махлює.

Ой піду я руті крутій верхи позриваю.

Знати, знати по тім личку, що тужила цілу нічку.

Як побачу Петруся, попід боки беруся.

Ой лихо не Петр[усь] [нерозб.]

Буду сльозами сліди твої мити!

А ти поїхав, мене понехав.

Жодна пташка без товариша не пробував в лісі.

А ти поїхав, мене понехав, як ластівоньку в стрісі.

Нещасливі руки, мати,

Мене повивали!

Чого ти ходиш засмученая?

Зоря ісходить, вечір близенько.

Вздихаю до неба.

З тяжким жалем промовляю.

Зостаюся нещасливе,

Як живина в полі.

Стоять твої подарунки у неньки у [нерозб.].

Нехай же я, нещасливий,

Жалю не поношу.

Крихта льоду розтопися,

Наша любов розійдися!

Степ широкий, вода видно!

Ой ви роки, ой ви роки,

Роки неправдиві!

Хлоп’яча рожа нікуди не гожа.

Дівоча калина увесь світ закрасила.

Ой ти будеш звисока стояти,

А я буду на тебе стріляти.

Степ широкий, видно всюди,

Милого не бачу.

Із іншими зізнався, тебе одцурався.

Коли б звірі з’їли,

То б лози шуміли.

Пожаль мене, міцний боже,

Що я молоденька.

Ой у полі жито

І в стайки ізвито.

Нащо, мила, золота збавляти?

Травка рясна, дівка боса,

Ніженьки щимлять.

Я ж думала, що сонечко сходить,

Аж мій милий по риночку ходить.

В соколонька правдоньки питає.

Ой пане, хоробрий гетьмане,

Пусти мене хоч на час додому!

Не приручу діток нікому,

Тільки приручу єдиному рідному богу.

Квіточка моя дженджуровая,

Дівочка моя чорнобровая.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 399 – 409.