6

На порозі стояла,

Гречаники вчиняла:

– Гоп, мої гречаники;

Гоп, мої невдалики!

Гоп, мої не впеклися!

Гоп, мої не вдалися!

Ой, мати, люблю Гриця:

Гриць на конику вертиться!

В його шапка до лиця,

Люблю Гриця молодця.

Я робити добре вмію:

Піч топлю, руки грію.

Коло печі руки грію,

Руки грію, плечі парю,

Руки грію, спину парю:

Не йди Грицю, – або вдарю!

Грицю-Грицю, не вкидайся у дурницю,

Сватай мене, робітницю.

Ой дівчино, дівчинонько!

Що ж я тобі іскажу?

Наліпи ти вареників,

А я сиру принесу!

Ой Іван на жону,

А я хату мету.

– Іван, Іван, Іванечко!

Цілуй мене щоранечка,

Цілуй мене щовечора,

Поший шубу овечую!

Старий стару хвале,

Що добрий борщ варе;

А молодий свою гудить:

Що не зваре, то спаскудить!

(Сосн.)

Ой у лісі на.горісі сухая ломака;

Один писар у хуторі, да й той роззявляка.

Прийди, прийди, паскуднику,

Лежить сухар на суднику.

– Ой діду, діду! Піди в ліс по калину!

– Не побреду, бабо: лежа згину.

А вже тому діду вода й уші поняла,

Сидить баба на березі –

Ладками сплеснула!

Де взялися синиці,

А із саду зозулі,

А із гаю солов’ї,

А з хворосту горобці,

А із лугу журавлі.

А із шинку п’яниці.

В Стадниці вітер віє, в Оленівці тихо,

А в Девині людям добре, в Лихвині лихо.

Через те людям добре, – легче на роботу:

Цілий тиждень на панщині, [нерозб.] в суботу.

А в неділю пораненьку у всі дзвони дзвонять –

Асавула з козаками на панщину гонять.

Гонять коні (2), стали почивати,

Прийшов пан оконом, став їх убивати,

У нашого воконома зеленая барва,

Не одного ж пан воконом б’єть гарно дарма.

Та й нашому воконому вилізли очі,

Що він нас затримує до темної ночі!

На Петра хліб пекла,

На Івана вибирала,

На Василя підстрибала.

Коту-коту! Вилий воду на колоду [Як вода в вуха набр[алася].

(Укр.)

Чорток-чорток, не полічи моїх кісток [Против водяного, хлопці перед купанням.]

(Укр.)

Біжи, біжи, бравий ляшку, долом-долинами,

Як хто тебе запитає, скажи: за волами!

Ой йдіть, вражі сини, на тік молотити,

Ваші діти з решетами пшеницю точити.

Пішов козел за ликами,

Пішла коза за оріхами;

Прийшов козел із ликами, –

Нема кози з оріхами!

– Добра ж ти, коза, –

Нашлю на тебе вовка.

Вовк не йде кози різать:

Коза меж оріхами,

Кози не зарізали.

– Добрий ти, вовче, –

Нашлю на тебе людей.

Люде не йдуть вовка бить.

Вовк не йде кози різать.

Коза меж оріхами,

Кози не зарізали!

– Добрі ж ви, люде, –

Нашлю на вас ведмедя

І т. д….

Шуляхи йдуть курей їсти,

Кури йдуть шашлів їсти,

Шашлі йдуть довбні точить,

Довбні йдуть волів бить,

Воли йдуть води пить,

Вода іде огню лить,

Огонь іде камень жарить.

Камень іде топор точить,

Топор іде дуба рубать,

Дуб іде ведмедя бить,

Ведмідь іде людей гонить,

Люди йдуть вовка бить,

Вовк іде козу різать.

Ой густий очерет, да й макуховатий!

Чи ти ж мене не познав, пришелеповатий

Ти думаєш, дурню, і проч.

У городі бузина перерубленая,

Одступися, препоганий, я полюбленая!

У гор[оді] буз[ина], на їй листу нема,

Не ходи й не люби – коли толку нема.

У городі калюжа,

Лежить мила недужа;

Як музику зачує, зачує,

Так недужа танцює, танцює.

Доти баба булбутала,

Поки не пропала.

Ой полола горлиця пустирнак,

Да сколола ніженьку на бодяк.

Диб, диб на село,

Кив, морг на його.

Будто дівка його,

Будто любить його,

Будто піде за його.

Ой нема ні припутня, ні води,

Погоріла лобо донька без води!

Напекла млинців,

Погодовала старців,

А для старої свахи

Зробила затирахи.

Наорала гони на чотири милі.

Запорожці стояли

Дженджерухи питали:

Ой чи вона жива,

Чи вона умерла?

Коли вона жива,

Ходім погуляймо;

Коли вона вмерла,

Ходім поховаймо.

– Чого в тебе, Дженджерухо,

Сорочка не біла?

– Восьма неділя,

Як сорочку наділа,

А дев’ята зима,

Як я в церкві була.

– Що ж тобі, Дженджерухо,

За сміттячко дати?

– Сюди хип, туди хип –

За сміттячко дев’ять кіп;

А десята вже копа,

Що сама хату мела!

Чоловіче Миколаю!

Де я тебе поховаю?

Поховаю на могилі –

Щоб по тобі вовки вили!

Кисіль

Ой мій милий заболів,

Киселику захотів.

От рано-ранесенько…

(І остан[ній] стишок; так і далі).

А я, молоденька, не лінивая була,

Устала раненько, умилась біленько,

Набрала водиці, промила очиці

Да й побігла по селу добувати киселю.

Не добула киселю да добула овса,

Да добула овса да три зерняти,

Поплатила зернятко по три денежки.

А за той же овес дев’ять денежок за ввесь.

Да забрала той овес у запасочку увесь,

Да принесла той овес да додомоньку увесь.

І зсипала той овес на холодную піч,

Ох і сох той овес руський місяць увесь.

Стій, милий, не вмирай: киселику дожидай!

Ще пойду до Тупи добувати ступи.

Не добула ступи, да добула жорен;

Не добула кам’яних, да добула луб’яних.

Да й змолола той овес на мучицю увесь,

Да забрала ту муку у запасочку усю.

Стій, милий, не вмирай, киселику дожидай!

На порозі учиняла,

З помийниці воду брала (2)

Да кисіль учиняла.

Учинила той кисіль у безодній діжі,

Стій, милий, не вм[ирай], кис[елику] дожид[ай]!

Ох і кис мій кисіль 14 неділь,

Стій, милий, і пр.

Ще кисіль той кисне, – з милого дух тисне.

Стій мил[ий]…..

Ще пошла до Тита добувати сита.

Не доб[ула] сита та добула борони,

А в середу вранці цідила крузъ пальці.

Стій…

Усипала той кисіль у безодній горщок.

Поставила той кисіль на холодному жару.

На холодному жару у безодному горшку.

Ой кипів той кисіль вісімнадцять неділь.

Стій мил[ий]…

Покіль кисіль ізкипів, дак і милий одубів.

Що кисіль під лавку, милого на лавку.

Я казала зранку:

– Надіть, старий, дранку.

Його чорт як напер, дак і в добрій умер.

Бідна моя головонька, що я дома не була!

Якби я дома була, я б і дранку зняла.

Я б і дранку зняла, – йому вмирать не дала!

Покіль люде огледіли – половину кошки з’їли.

(с. Кинашевець, Борз, у., Микола Білоз. од кобз. Івана)

Ой кум кумі рад

Да повів в виноград:

– Щипли, кумо, ягідки,

Которії солодкі;

Которії гіркі –

Для моєї жінки;

Которії горенять, –

Мої дітки поїдять!

Ой вийду я на улицю – сама я, сама я,

Сюди-туди подивлюся – гарна я, гарна я!

– Ой дівчино, люблю тебе!

Не їж хліба, возьму тебе!

– Нехай не їсть твоя мати –

Коли хочеш мене брати!

Змовляючи питає:

– Хто тобі, сестро, миліший?

– Миліший мені таточко,

Як моє серце во мні.

Поназдивися, моя матінко,

Да й без мене:

Що не будуть воріта одчиняться,

Що не будуть тісовії одмикаться.

– Сховай мене, моя матінко, у комору,

Щоб не взяли сії гостеньки із собою.

– Не з тим вони, моя донечку, приїхали,

Щоб без тебе, моя донечку, поїхали.

Зажуриться перепілочка:

– Бідна моя да голівочка!

Що зарані з вір’я вилетіла –

Нігде сісти, гнізда звисти.

На третьому самі посядем.

Винограде, ти не приймайся,

У віточки да й не розпускайся!

(Як йдуть од вінця)

Схилилася верба з щиту до кореня,

Вінчалася дитинка з ранньої до полудня.

Їхала дівочка з-під вінця,

Ізломила березку з верховця:

– Стій, моя березка, без верха!

– Запали, мати, свічку,

Вийди на зустрічку:

Да уже як твоє дитя,

Звінчавшися, іде.

Чи вгадаєш, мати,

Ти свого дитяти?

– Як же я не вгадаю

Да свого дитяти?

Не пила води – все меди!

Да не їла хліба – все пироги.

Вся ніга минеться.

Пушною лустою наїсться,

З льодом води нап’ється.

Да стоючи виспиться,

Да під ціпом вимнеться.

Не стій, зятю, за плечима,

Да не муляй очима!

Зародила пшениченька да й на новині,

Густі копи в полі.

Високі стоги на гумні.

Не війте, вітри,

Під нашу світлицю.

І піч на сохах,

І коровай на руках:

І цілуйтеся, і милуйтеся –

Хто кому рад!

(Як молода іде до молодого)

– Вийди, милий, приляж ік дорозі,

Чи не шумить дуброва,

Чи не стугнить дорога,

Чи не ідуть бояри,

Чи не піють свашки пісень!

– Піють да не тую –

Везуть молодую!

Їхала дівка через бір,

А на ній сукня в дев’ять піл,

Як стала сукня сіяти,

Стала дуброва палати.

Прилетіла сорока: «Чі, чі, чі!

Дитині сістоньки на печі?

Печи, матінко, калачі:

Будуть ік тобі два паничі!»

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 223 – 231.