29

Продай, мати, телицю,

Купи мені сподницю,

Бо я панського роду,

Не ходила в запасці зроду.

Продай, милий, гуску,

Купи мені хустку,

Бо я пан[ського] р[оду],

Не ход[ила] в намисті зроду.

Продай, милий, кабана,

Купи мені жупана,

Бо я панськ[ого] р[оду],

Не х[одила] в свиті зроду.

Ой у саду вишня рясна,

Не журися, дівча красне,

Будеш мати чоловіка,

Буде журба аж довіка.

Чи я в полі родилася,

Чи я в лісі хрестилася,

Чи такії куми несли,

Щастя-долі не принесли.

Де ж ти, бідо, родилася,

Що за мене очепилася.

Били її хвайдами :

Не йди, бідо, за нами!

– Ой воли ж мої сиві, голубії, ой які ж бо ви добрі –

Ой стоїте в возах та в ярмах а по три дні голодні.

– Ой стоїмо по три дні в возах, в ярмах, аж із очей сльози…

Ой пусти ж нас, пане хазяїне, хоть у ті густі лози!

Нехай же ми трошки попасемся і водиці нап’ємся:

Тоді нас запряжеш, а сам спати ляжеш.

Ми з дороги не зоб’ємся, нас не треба поганяти:

Ми тебе доставим аж до того міста, де ти маєш хвуру брати.

Даром, що умер!

То що, що умер!

Якось буде, що умер!

А ви, густі ситники,

Прикорміть мої синки!

За малеє врем’я-час, погодивши,

Підвівся Лазар бога молити і просьби творити.

Заслав бог пекельників по душу багача.

Підняли багача [нерозб.] високо,

А впустили в пекло дуже глибоко:

– Пливи, багачу, – маєш широко.

Глянь до брата Лазаря – як брат високо:

Отож тобі, багачу, за горді слова.

Хоч би я, брате, міг і море все спустити:

То б пекельного огню й морем не вгасити.

Не моя воля –

Самого бога!

Бо тепер неправда звикла правдувати.

Збудуй мені світлоньку з макового цвітоньку:

Буде тебе, буде мене да по всьому світоньку.

Як будете силовати, вчиню вашу волю –

Зав’язавши головоньку, піду як в неволю.

Піду в ліси, піду в гори і на острі скали –

А щоб моє тіло звіри розшарпали!

Коли хочеш мене взяти, то прошу тебе до хати,

Як не хочеш женитися, то ти тута й не вертися.

Мила почула,

Рученьки заламала:

– Ой чом не приїхав,

Як листоньки писала?

Признатися мені трудно, чого я журюся,

Признатися мені трудно, з ким я люблюся.

Взяли козака в некрути,

Зав’язали назад білі руки…

Ой повели по всьому базарю,

Та завдали дівчиноньці жалю,

Та повели до прийому –

Задрожали ручки-ніжки йому.

Ой десь взялась превелика хвиля,

Та дівчину із човника збила.

У Марусі через хату сволок,

Приїхало козаченьків сорок.

Сама біла, сизокрила,

Плечко, як калина.

Стало сідельце на конику купиною,

А нагаєчка гадиною.

[Козак пустив коня пастись, а сам утопився.]

Ой кажуть, що наш пан лихий,

Ой кажуть, що мені на варту йти –

В чорний ліс на могилу:

Ой кажуть, що я згину.

Приїхав козак на могилу,

Пустив кониченька поміж дубину,

Стало сідельце на конику купиною,

А нагаєчка гадиною.

– Біжи, коню, під новий двір,

Ой удар копитом об частокіл.

Вийде до тебе стара мати,

Буде вона тебе питати.

Не кажи, коню, що утопився,

Скажи, коню, що оженився.

А що горить без полом’я?

Срібло горить без полом’я!

– Чому в тебе, шмаровозе, сорочка не біла?

– Як же вона буде біла? Уже десята неділя!

Мати стара, сестра мала, нікому випрати –

А до тебе далеко йти – ніким було наказати.

Вітрець повіває, світлоньку минає,

Десь мій милий талану не має!

Приїзжають під причілок,

Стоїть мила, як барвінок…

Ти, місяцю, присвічайся.

Ти, конику, поспішайся!

Приїхав я під віконце,

Вийшла мила краще сонця.

– Ой чого ж ти, моя доню, зажурилася:

Чи хлібом, чи сіллю запечалилась?

– Є у мене, мати, хліба-солі доволі,

Тільки я не маю од любого розмови.

Ой хлюпнула вода з моря,

Ой ударила хвиля;

За що ж тебе, молода дівчино,

Мати била?

Пішла Галя до моря,

Коні напувала,

На Марка мручала:

– Ой Марко мій, Марко!

Хороший удався,

Мені сподобався!

Сватай мене, Марко,

Чи не оддасть мати?

Була собі невдашечка молода,

Ані спити, ні зварити,

Ні до любові говорити.

Ой вийшов, ой як крикнув

На рибалки свої:

– Приставайте, кораблі,

Візьміть мою невдашечку

В Дунай утопіть.

А сам пішов до корчомки

Пити і гулять;

А діточки дома їстоньки

Аж кричать.

Ой прийшов батенько

З корчми додомоньку;

Скоро батько на поріг,

А діточки аж до ніг:

– Ой татуню, татуню!

Ой де повів ти Настуню?

Ой як вийшов, ой як крикнув

На рибалки свої:

– Верніть мою невдашечку, –

Горе ж мені без неї!

Ой у лузі, в лузі стоять воли в плузі,

Да нема нікому волів поганяти.

Вийшла дівчина з чорними очима,

Вона стала воли поганяти.

Через мої сіни три козаки пішли –

Да нікому до них говорити.

Вийшла дівчина з чорними бровами,

Вона стала до них говорити.

Ой з того жарту

Возьму горілочки кварту

Та закличу козаків у хату.

(Із Бондарівни)

Прийшла мати і стала ридати:

– Що ти, пане, чиниш?

– Пішла, бабо! Як дам в груди,

То двері одчиниш!…

На тобі, старий діду, чотири червінця

Та за єї біле личко і чорнії брови.

Лежала Бондарівна день і годину,

Поки звелів пан Каневський зробить домовину…

Куди несли Бондарівну – крівавая стежка,

На ній вишита сорочка, а знизу мережка.

Не позволив пан Канівський іншу сорочку дати,

Тільки казав в цій самій ховати.

Самі дзвони задзвонилися,

Самі свічки запалилися.

Без кукулю, без метлички,

Щоб родилися бички, телички,

Гарні ягнички

Старому діду на рукавички.

У сього двора поросла трава:

Рай розвився, Христос народився.

Як не даси пирога,

Візьмем вола за рога,

Да й поведем на му ріг,

Да й зіб’єм правий ріг,

Волом будем робити,

А в ріг будем трубити.

Як не дасте копійки,

Дак поберемо дівки:

Буде виляти,

Ніким замишляти –

Треба копійку дати.

Хоч же він і дома да не кажеться.

Пуць коза впала,

Пуць і пропала.

Щоб сьому королю і коровки були

Молочливії, неурочливії,

Ячмінь самосій, сечевиця, стручевиця,

І горох велигрох!

Ішов Ілля

На Василя.

В його пужечка

Житяночка.

Куди він махне,

Там жито росте.

– Зароди, боже,

Жито-пшеницю,

Всяку пашницю;

А в полі ядром,

А в дворі добром;

На куті гостьми,

На полу дітьми;

А в полі зернятком,

На ворку жереб’ятком!

Бо я вівчар-нетяга – сивковая семряга.

Четверик у плузі.

Пани-дуки, взявшись за руки,

Під намет пішли.

З нетятсъкого отамана

Сміятися став.

Ой як крикне пан-отаман

На козаків в дзвін:

– Возьміть його, вражого сина,

Да виведіть в двір.

Ой не смійся, вража дуко,

Де голота п’є!

Уже тешуть побратими

Явір да ялину,

Да се як тому козаченьку

Да на домовину.

Коло його сидить ворон,

Головку кльоває.

Та піду я в степ гуляти,

Шляшечко розглядати.

Да шинкарочко Ганно,

Да зовуть тебе гарно, –

Да ходім з нами, чумаками…

Не плач, не плач, чорнявая,

Як я у дорозі,

Поб’ють мене твої сльози

Да й на перевозі.

На тім боці, у толоці,

На чистому полі,

Ой вивернув син чумацький

Да три мажі солі;

Прийшла до нього чорнявая

Солі купувати.

Вона солі не купила,

Жалю наробила.

– Чого в тебе, син чумацький,

Сорочка не біла?

– Якби в мене, чорнявая,

Матуся рідненька,

Була б в мене щонедільки

Сорочка біленька.

– Перебреду бистру річку,

Стану на пісочку,

Да виперу чумаченьку

Біленьку сорочку.

Ізробили чумаку Макару

Дубовую труну…

Зелененький моріг

На очиці наліг!

Подай мені, синочку,

Сину Макарино,

Подай мені білу руку!

Занедужав чумак Макар

Да на драбину схилився.

[Варіант: На мажу похилився. Ред.]

Він своєю правою рукою

За серденько ухопився;

Він своїми карими очима

На воликів подивився:

– Ой воли ж мої.

Сірі, половії!

Хто над вами паном буде?

– Хто нас буде доглядати,

Хто над нами буде й пановати?

[Вар[іант]. Як мене, чумака Макара,

Да на світі не буде?]

Посадили чумаку Макару

У головах калину.

Як зацвіте угорі квітка,

То Макарова жінка;

А як зацвітуть унизу квітки,

Дак то його дітки!

Ой чумаки божі!

Ізробіть мені, чумаку,

Труну із рогожі.

При великій, при битій дорозі

Труну йому з рогожі згрундзьовали;

Поховавши, сухими сухарями поминали.

– Гей, гей! Чумаченьки, не забувайте чумацької слави!

Прийшов отаман, то ж батько його;

Взяв подержав за рученьку, жалує його.

Ой дай мені грошей хоч половину

І обіковати сріблом-злотом да домовину.

Ой ви чумаки, ви братця його,

Ой, підіте в степ широкий да на могилу,

Викопайте діл глибокий да на часину.

Ревнули ж воли, стоячи в ярмі:

– Помер, помер наш хазяїн в чужій стороні

Ревнули воли, аж у бога чуть:

– По нашому хазяїну усі дзвони б’ють!

Отамане мій, жалібнику мій!

Покидаю воли, вози – поховай мене!

Продав сіль на вагу,

Пробила сіль голову;

А ще не сіль пробила,

А пробила тереза!

Ой нема слави, ой нема поваги

І третьої худоби;

Ой шкода мені літ утрачати

І козацької вроди.

Ой хто дома та хазяйнує…

Ой і стеле чумак собі постеленьку

Зелену травицю.

Кладе високо замість подушечки

Кленьчасту важницю.

Ой добре ж було чумакувати,

Як не було нігде впину,

А тепера через тії білети

Та не можна ходити.

В [нерозб.] лузі червона калина

Ісхилила віти.

Не один чум[ак] кида

Свою жінку і маленькі діти.

Ой ізлетів пугач

На могилочку:

Як пугу,

Дак пугу!

Да й сів на могилі

Ой пугу,

Да пугу!

Вистигайте, славні чумаченьки,

Зимовати до лугу!

[Варіант: На зимівую дорогу. Ред.]

Пішли наші чумаченьки

На Волжденське поле

Та й набрали чумаченьки

На три вози солі.

Ой стали чумаченьки

Волів напувати,

Прийшла добра чорнявая

Солі купувати:

– А в нас не сіль,

А в нас не сіль,

А в нас озерниця.

Полюбила чорнявая

Чумаченька Гриця.

Перебреду дві річеньки,

Стану на пісочку

Та виперу чумакові

Штани і сорочку.

Стали того чумаченька униз опускать,

Стали його воли сірі к землі припадать.

Ой у полі та криниченька

Та водиця блищиться,

Лежить чумак та поміж волами, –

Ні до кого прихилиться.

Сталась йому пригодонька

У сьомім году,

Воли його запали,

Сам чумак ослаб.

Золота грива станю всвітила,

Срібний копит камінь рубає,

Жемчужний хвостик слід замітає.

Поймав я звіра Турського короля…

Да пожар ніженьки да попідпікував,

Да кровця слідочки да позаливала.

Ти ж, пане козаченьку, або мене зотни,

Або живцем пусти.

Буде ж мені од царя дара,

Од війська слава, од панів увага.

Ой коню-коню! Заподіллє моє!

Заподіллє моє! Запродам я тебе!

– Ой чого ж ти, біда,

За мною в’язалася?

– Яз тобою, безталанна,

З тобою вінчалася.

– Ой чого ж ти, біда,

За мною вчепилася?

– Яз тобою, безталанна,

З тобою родилася!

А вже хлопець, а вже молод

На воли гукає;

А хазяйка з усіх мисок

У одну зливає:

– Ото тобі, наймиточку,

Вечеря з обідом;

Не заїси ситим борщем,

То заїси хлібом.

А взяв наймит ціпа в руки,

Пішов молотити,

А хазяйка по сусідах

Наймита судити:

– А мій наймит-ледащиця

Не хоче робити,

А як прийде неділенька,

То йде в корчму пити.

– Розступися, сира земле,

Ой ти, рідна мати!

Нехай же я піду в тебе,

Щоб горенька не знати!

Ой горе-біда – зосталася молода,

Ой горе-біда – некружно зосталася дівчина.

Да вони ж кують-наварують білеє залізо.

Чи на мене, сиротовину, вдовину дитину?

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 437 – 449.