21

Хвалився жупаном перед гетьманом.

Срібнії копита камінь лупають.

Зінчовий хвіст слід замітає,

Золотая грива кониченька вкрила.

Хвалився луком перед гайдуком.

Ой не їдь на війну, не служи королю,

А поїдь та на раду, послужи богу і гетьману.

Вийшла до його свістонька його.

Ой не журись, моя матінка!

Листоньки пише до матінки свої:

«Під моєю рукою сімсот козаків,

Сім[сот] козак[ів], все запорожців».

Усіх висічу й шаблею присічу.

Обрізочки на кісочки.

Гаплички до черевичків.

Обрізочки та на кіточки.

Окрасочки на поясочки.

Та чия ж то дочка:

Чи сотниківна, чи королівна?

Побуди челядь молодую,

Нехай піде по двору,

Як бджілочки по меду.

Жала Ганночка шовкову траву

По зорі, по зорі, як по місяцю ясному.

Розгорілась калинонька,

Перед зорею стоячи.

Розплакалась дівчинонька,

Перед татом стоячи.

В батька жила – горе бачила.

Заміж пішла – мені погіршало:

Роботи побільшало,

Гуляннячка поменшало.

Зозуля мандрикою вдавиться.

Вже Петрівка проминула,

Сива зозуленька пролинула.

У дівчини одна хата

Ще й та не прибрата,

В удівоньки дві світлиці,

Ще й третя кімната.

І в гробницю його спокладали,

І косого сажня в землю його вкопали.

Угору руці піднімали.

Мала вона собі

Сина єдина.

Зробимо, братця, півтораста сім возів,

Закупимо ми, братця, півтретиста пар волів.

Крикнув на хлопців бурлака вночі:

– Е, збирайтеся ви, хлопці, та все добрі молодці!

Ластовиння – веснушки.

Ластатий – веснущатый.

Не сварися, мати,

Що я забарилась.

Я із своїм миленьким

Не наговорилась.

Не сварися, мати,

Що довго гуляла:

Первий раз, останній,

З миленьким кохалась.

Нащо мені, мати,

Старих людей дбати;

Доняв віри сучій дочці,

Треба пропадати.

Висока могила

Та на рученьках,

Червона калина

У головоньках.

Не виспалась, не вилежалась,

А череду гнала, все дрімала.

У ліс сова злетіла,

Полудноватъ схотіла.

Як не дали, то вдруге вже не проси.

Там сидять три сестри: одна в вінку,

Друга в станку, третя в галенку,

Ще й гальошниця, ще й мірошниця.

Кого люблю, за того піду,

Кого не люблю, за того не піду.

Лице, як калина,

Брови начорнила,

Як кашу варила.

Та у чірмашному любисточку.

Нехай до літа до Купала,

Щоб моя дівчина погуляла.

Пусти мене, та мій рідненький,

На горянищ по полуниці.

І між гірочки по ягідочки,

На долину по калину.

Тільки зосталось цар-зіллячко:

– Ополи мене, моя дівочко!

Та в любичную кобзоньку грає.

Купалочка з Купала йшла,

Кріпом очі позавішувані.

Купався Іван та в воду впав.

Стріль вода не линіла,

А на морі хвиля била,

На долині роса впала.

Купала на Йвана!

Вовки вили, свекра їли,

А я, молода, обороняла:

– Тю-тю, вовки! їжте мовчки.

Купала на Йвана!

З-за гори кличе, загубить хоче.

Совинії вічки –

Не спала я нічки.

Тетерині пір’я,

Перепеличі крилля,

А я, молода,

Полетіла 6 я

К свому батеньку.

Їй-богу, не одна! Правдиво, не одна!

Як мені, зеленій, стоять:

Зверху конопельку горобейки спили,

А впів конопельку буря зламила,

З кореня конопельку вода підмила.

Рипнули ворота придвірчасті.

Облийсь, дитя моє, гіркими слізьми,

Утрись, дитя моє, чорною рясою.

За гору, сонечко, за гору,

Іде наша дівочка додому.

Кіскою плечиці вкриває,

Слізоньками личенько вмиває.

Не впізнала мати своєї дитини.

Їхав старий боярин горою,

Віз корогов.

На тій корогві письмени –

Написана Мар’єці розлука.

Розлучатися з батеньком,

Прилучатися з миленьким.

Грайте, музики грізненькі,

Щоб було моїй Мар’їці веселенько!

Через улицю гай, гай!

Моя кісочка май, май!

У неділеньку до смерку

Буде твоя кісонька у серпанку.

Слізоньками умивалася,

Косицями утиралася –

Всією дівоцькою красою!

По столу валяють,

Вломки мачають.

На столі ні кірочки.

Під столом ні кісточки.

Шкода наших дарів

Сім пишним боярам!

Їли бояре юшку

Та вкрали галушку;

За дружка .захилялися,

Галушкою запихалися.

Ой по добрій, матінко, по добрій

Нам горілочки підігрій.

Ми люди не ліниві,

Ми люди дбайливі.

А в печі палає,

Мати хліб сажає:

Надіється користочки

В молодої та невісточки.

Чорний ворон збудував гору

На три стіни кам’янії,

На четверту золоту,

За тією стіною – теремочок.

Ой місяцю, мій братику!

Не заходь же ти навперед мене!

Ой із’їздив, Мар’їчка, увесь білий світ,

Та не зн[айшов] такої, як ти, рожевий квіт.

Та й то позичив у тестя, –

Викупити віноки у свесті.

За столом стоїш без значка,

Без рогатяного віночка!

Прийшла сусіда, торкає:

– Скидай сорочку – смеркає.

Ой летів гонерстаг через сад,

Пускав пір’ячко на ввесь сад.

Та вилось воно у трав’янці,

Та привезено панянці;

Та поставлено на столі,

На тчастім, перелітчастім скатерті.

Як загуде жалібненько,

На серцю тяженько.

Я сад садила, сад поливала,

Не принявся весол:

Кого я любила, кого вірно кохала –

Не судив мені бог.

Я сад садила самим виноградом,

Надукола весь двір,

Ой щоб не зайшов, щоб не завинув

До тебе голос мій.

Там мед-вино п’єш,

А мені, молоденькій,

Моєму серденьку

Да жалю завдаєш.

Та й повела у світлоньку,

А його коня у станочок.

Та пило в мене три сіроми.

– Ой чия ж го нива,

Що довгії гони?

– Це ж того сіроми,

Що чорнії брови!

Да чи я вжила, чи я збрила,

Чи мені наражено;

Чи сам козак перестав ходить,

Чи його звяжено?

Другий на ослоні

Да в гуселъки грає.

Да скопавши доріженьку,

Руту запахала.

Спорснув дощик на доріжку,

Рута піднялася.

Не погожа вода в броду,

Піду до криниці!

Не зіходь, місяць, раніш мене.

А у тих кораблях сидять козаки.

На них шапки чорнії похилилися.

Червоні жупани замочилися,

За ними дівчата зажурилися.

Підошва йому залізна [нерозб.],

Обручі йому срібнії.

А на вершечку жовтий цвіт.

Славний наш коровай на ввесь світ!

Заправ за мене три городи.

А за самий посад сімдесят,

За мою русу косу чотири,

За мою видачу тисячу.

Ой ходила та дівчина по ківнаті.

(Купянск.)

Кониченька зупиняє,

З пахів шабельку виймає.

Та на тую [нерозб.] заміряє.

Хоч крайнюю коровайнюю шишечку.

Рано-рано зазорялося,

А ще раніш Маруся встала.

Свашка-неліпашка

Шишок не ліпила.

Вирвали квітку зелененьку,

Заквітчали Марусю молоденьку.

Мій же ти таточку,

Мій же ти сонечку,

Ти ж мій виноградочку!

Скажи ж йому мій низенький поклон!

Нема на світі цвіта цвітійшого над маківочки,

Нема ж роду ріднішого над матіночки.

Моя ж ти ненько,

Моя ж ти сивая голубонько,

Моя ж ти вишенька садова,

Моя ж ти ягідка польова,

І моя ж ти ягідка налив’яна.

Насовітуйте ви мені.

Ніжками я віти ж поламала,

Слізками коріннячко підмила.

Зоставайсь, мати, в хаті,

Як зозуля в руті-м’яті.

Дорадила, вража вдово,

Як жінку згубити,

Тепер дорадь, вража вдово,

Де її подіти!

Ой у лісі на горісі

Скаче птах по прутті.

Не пішла дівка за козака,

Тільки пішла за жебрака:

Жебр[ак] ходить, хліба просить.

У нас добре попасвають:

В будень плахти надівають,

В празник м’які паляниці,

П’ють горілку, як бариться.

На хрестини мед купують

І жінок своїх шанують.

Да вона ж у мене одна,

Як у цілом году весна.

Буду бога я просити,

Щоб ти був щасливий,

Чи зо мною, чи з другою –

Повік мені милий!

Наймімо собі тесника домовину зробити.

Поповин каже: «То моя дівка буде».

А вдовин каже: «Хіба мене не буде?»

Ой самі свічі посвітилися.

Ой самі книги зачиталися.

І щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить.

Ш[евченко]

Пішов син до матері в гості

Із чолом, із рукою.

Ой не згарен пан Канецький

Мене обнімати.

А в нашої Бондарівни в подолках мережка.

На двадцятий поступило.

Пішла вдова по воду.

Наші коні грали,

Гриміли піщалі.

Золотого спасомка запроси.

Ой не буде садовина зеленіти.

Поївши свиннє полову,

Поїли полову, скугочуть.

А дружечки додому не хочуть.

А діжечки-дубівочки,

A дружечки-бездімочки.

Наїхали бояре-голінці.

Старий боярин гірчить.

Дайте черепушечки,

Понудились дружечки.

Не крий свого личка,

Дай йому подивиться.

Коням моїм да настояться,

Боярам да нагуляться.

У порога та ружинонька.

Таки воно не линющеє,

Таки воно не линяється.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 362 – 372.