2
То не орли заклекотали:
То три брати удовиченки старую матір питали-шукали;
Поки в третьому дворі напитали.
Тоді нікому у хату уступити,
Добрим здоров’єм навістити.
У приятності слова промовити.
І тільки я піду до святої церкви,
До божого дому богу помолюся,
На святощі подивлюся,
Не раз і не два слізьми обіллюся –
То мені рідний отець і матуся!
Іде отець, слізьми обливається,
Із шляху зблужається (в великому-то горі).
Не великі тумани вставали…
Ради б ми тебе між пани узяти –
Буде [нерозб.] орда наганяти.
І теє промовляли, відтіль побігали.
За кінними братами вгоняє.
І будем ми до байраків, до мелюсів добігати.
І будем ми тернові віття, верхи стинати.
І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати –
І тільки поле лиліє,
На йому трава зелена зеленіє.
(Середульш. предлаг.:)
І ну думати-гадати,
З-під червоного каптана
Чорні китиці видирати,
Своєму брату…
На признаку покидати.
(Старш. одмовл.:)
І ні в чим буде між білу челядь піти погуляти.
І вовки-сіроманці (Полт.)
І вовки-хмарці ( Черн.)
І вовки-хванці (Харк.)
Тоді сиві зозулі налітали,
У головках сідали,
І там, як рідні сестри, куковали.
Чи одному ви пану слуговали?
Батько й мати! Не в одній ми неволі бували,
Не одному пану слуговали…
(Слобода)
Тоді бідні нещ[асні] невольн[ики] на коліна упадали.
Господи мосердний! Создай з неба ясне сонце мати,
Нехай будуть кайдани коло ніг ослабати.
Відвідай безрідну, бездольну, безталанну.
І нікому в хату вступити,
Добрим здоров’ям навістити –
Тільки як піду до святої церкви,
Богу помолюся
Та святих подивлюся,
Не раз не два дрібними сльозами обіллюся.
То в мене рідний отець і матуся.
І вийду я з церкви,
Гляну я: в гору високо,
У землю глибоко,
У чужу сторону, до родини
Вже далеко!
(Слобода)
На узбочі далини, біля двох [нерозб.] козацьких.
Бодай ти, долино кодино, мхами, болотами западала,
Щоб у десну божу ніколи не зоряла, не позоряла.
Другий раз гуляв – товариша сердешного втеряв.
Орли-чорнокрильці – козацькі дозірці.
(Малор.)
Криві шаблі забряжчали.
Козацькі діти в обліг з матерями
В околі кричали.
(Україн.)
Хмурії нехристи
Їм руки в’язали.
(Укр.)
Да повели Морозенка
На шведську могилу.
(Малор.)
Приклонився він під ляха
Запорожців бити.
Усе гаразд, пане Саво, тільки щось нам буде:
Щось на нових на будинках сизий голуб гуде!
Та сидить Сава на ліжнику, тихенько здихає,
А Савиха в новім ліжку дитину качає.
Та сид[ить] Сав[а] в кінець стола,
Розкинув ворожку…
Уже ж іде козак Гнатко
По чорній дорожці.
Не вспів іще вернутись
Хлопець із пивниці,
Шатається козак Гнатко
По новій світлиці.
А Савиха, його жінка,
Вікном утікала:
До своєї кухарочки
Слізно промовляла:
– Ти кухарочко голуб[очко],
Подай мені сина,
Буду тебе пам’ятати,
Поки буду жива.
Ой не знати, не відати,
Та де Саву діли –
В Немирові на болоті
Собаки кров їли.
(Рост[ов]-на-Дону, т. е. Слобода)
Катерина по табору ходить,
Кониченька за поводи водить,
В правій руці соколонька носить:
– Соколоньку! Скажи всю правдоньку.
– Катерино! Та ти ж наша пані,
Я ж тобі скажу всю правду й неправду,
Всі чумацькі злості:
Програв чумак вози й воли в кості.
Воли й вози, дорогі жупани,
Дрюки і важниці і з дігтем мазниці.
Лиш осталась крамная сорочка,
Вишивала отецькая дочка,
Темної ночі сидючи при свічі,
Ясного сонця сидя у віконця.
(Слобода)
Де вже люде молотять ціпами –
Ми з тобою, серце, ногами!
Серце чумаче…
Воли роси не стримали,
Зараз бідні поздихали,
Я з батогом повертаю –
Хоть тут з журби погуляю!
І мазниця і мазило
Уже мені надостило.
Ой за гаєм, за Дунаєм
Там Івась конем грає,
А на коні сідло сяє.
Ой, як пішла Немерівна стозорей,
А за нею та Швингревенко та й конем.
За туманом ясного сонця не бачу,
Тільки бачу зеленого дуба верховину.
Не женись; добр[ий] молодець, хоч годочок,
Нехай же я підросту хоть на коршочок.
А удовиці всі норовниці, – всі норови знають.
Ой встань, милий, ой встань, чорнобривий,
То вже ж твої ягідочки поспіли.
Та й не пожалував свого коня вороного,
Та й побіг доганяти свого пана молодого.
Вернися, вельможний, бо єсть у панеї гості.
Панова слуга стоїть у порога.
Та укиньте у Дунай глибокий,
А, кидаючи, приговорюйте:
– От вам, сазани, білії ночі,
От вам, щученьки, білії рученьки,
От вам, раченьки, карі оченьки.
Нехай кінь вороний в полі гуляє,
Нехай наша пані звичай знає.
Єсть у мене жінка і діточок двоє,
Та не пригортається серденько моє!
Постелю, постелю, вона не лягає,
Я їй правду скажу, пику відвертає.
Я взяв голубку собі за любку.
Се все голубці – все сизокрильці,
А мій голубець – та чорнокрилець.
Ой за горами вода Дунаями;
Ой там козаченько коня напуває,
Головоньку обнімає:
– Головонько моя! Сторононька чужа!
Ой я листи пишу, до матері [нерозб.]
«Ой здорова, мати! Чи ти жива –
З карими очима, з чорними бровами,
З вірними словами?»
Ой на тобі семерик хліба,
Та [нерозб.] на старого діда.
Ой висіяв кірець і півкорця,
Коли несе дівчинонька хлопця.
А поїхав мій милий за журавлиною,
Загубив коня – боже ж мій милий!
Заріжу гуся, не обійдуся,
Заріжу двоє, серденько моє!
То в них коло боку
Женихів по п’ять.
Над річкою над Донцем
Стоїть дівка з молодцем
Під шитеньким рукавцем.
З котрої сторонки виглядати:
Чи з Полтави, чи з Москвиці,
Чи з чистого поля – косовиці?
Козаченько воду несе,
Коромисел гнеться.
Дівчинонька у віконця,
Як берізка, в’ється.
Мостиночка уломилась,
Мій миленький утонув.
Летить орел понад морем
Та й крилець не вмоче,
Десь мій милий, голуб сивий,
Десь він пити хоче.
Не піймали та рибалоньки ні риби ні
Та піймали рибалочки малеє дитя.
Та понесли те мале дитя до сотника в двір:
– Звони, звони, та сотнику, у великий дзвін,
Збирай, збирай та всю челядоньку у великий двір.
Правую ручку в головочку,
А лівою ще й обняв.
Ой місяцю перерізу,
Зайди ти за хижу.
Туди мою пориває
Вечір рано душу.
Ти у свитці, я в жупані,
Не зійду з тобою,
Ой хоч зійду, хоч не зійду
Не порівняємось;
Ти в жупані, а я в свиті –
Не повінчаємось.
Єсть у мене дві світлиці,
Третя на помості.
Я тебе питала при твоєму роду,
Щоб не було мені вперед договору.
(Укр.)
Покидаєш… кому споручаєш?
Ой воля ж моя, воля,
Ніхто не зна мого горя:
Що я з горя утоплюся,
А з печалі з ніг звалюся.
Не дождалась дівчина,
Ляговиласъ спать сама одна.
Коли будеш жінку бити,
То й до мене не ходи ти!
– Є в тебе, дівчино, мати,
Буде славу покривати.
Покриє славу, як туман хмару, –
Ніхто не буде знати.
– Хоч є в мене, козаче, мати,
Та не буде слави покривати.
Білеє личенько, карії очі
Усе будуть висихати.
Козачен[ько] молоденький,
Є в тебе кониченько вороненький.
Осідлай коня, виїзжай з двора:
Ти ж не мій – а я не твоя.
Ой прикропив дрібен дощик
Дорогу розлогу.
Куди йшла, приїхала
Любая розмова.
Віддай моїх два персники,
Нехай інший носить.
Коли мною ти гербуєш,
Сватай в мене сучку:
В мене сучка рябесенька –
Не по твого хорта!
Розважали люди матінку,
Та й плакати стали.
Розійшовся рід із родом,
Ні до кого й прихилитися.
Вітер віє, гілля чубить,
Ніхто ж мене та й не приголубить.
Ой як будеш двох кохати,
Буде тебе бог карати,
Ой як будеш двох любити,
Буде тебе бог судити.
На волики воловодики,
На кониченьки узди,
Коли б не ти, серце-дівчино,
Не знав би я нужди.
Зеленії огірочки
Під широким листом.
Що моя пригода – отецькая врода,
Що як літняя роса:
Вітер повіє, а сонце пригріє,
Роса опаде.
Дівчинонька козаченька вірненько любила,
Чохлатії сорочечки в будень поносила.
Ой як стали до дівчини люди находиться.
Ой нічим дівчині до сватів нарядиться.
Питається у товариша: чи удовина дочка?
На ній плахта червіточка, сама як квіточка!
Запасочка шерметова, дівка чорноброва,
Ой дівчино гордовая, гордуєш ти мною.
Затошиюсь, запечалюсь, піду в вишневий сад розважусь.
Розбив, розігнав, голуба вбив, голубку узяв.
Поніс додому, пустив додолу.
Посипав пшінця, і – кореи,ь водиці:
– Ой їж, голубко, і пий, голубко!
Не таке криллячко, не таке пір’ячко.
От проснулась, уздіхнула:
Закипіла крів у мні.
Через сюю-то любов
Приключається болізнь:
Болять ручки, болять ніжки,
Болить буйна голова,
Що дівчина без ума.
Не питай ти мене,
Не кохав ти мене:
Кохав мене батько,
Викохала мати,
Довелось ледачому
Руки потирати.
Не бере молоду дівчину
Ні гульня, ні робота.
Примітки
Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 185 – 195.