12

Заржав коник в Україні,

Чутно ржаннє в Запорожжі:

Гей Серпягу молодого, що погинув,

жалься, боже!

[нерозб.]

Ви, козаченьки, за віру дбайте:

Нам, християнам, на поміч прибувайте.

То не батенько сина прощав,

Шаблю та зброю давав,

А то мати сина випровожала,

Слізьми опрощеннє давала,

Що на горе його собі згодовала.

(Слобода)

Ой шумлять луги, луги зелененькі

І калинові віти:

Ой заплачуть славні запорожці,

Як по матері діти!

Ой раді б ми богу і цариці

По правді служити,

Та не хочемо князям, генералам

Та груби топити!

Ой іще ж наша січовая слава

Навіки не пропала.

Одна чата румом, а другая судном

Під турчина втікала.

(Малор.)

Чорне море вітер-буря колихає.

Як прилетіла матінка солов’їха.

Допевняйся ж, наш гетьмане, допевняйся плати,

Як не будеш допевняти, будем утікати!

Да не бий мене, сизокрилий орле,

Скажу тобі всі жалощі свої.

Да мостили мости да все толобами,

А козацькими да все головами.

Да летів орел через тую тропу,

Да вхопив орел козацькую руку.

Скрива, як вовк, поглядає.

Та теє промовляв, на присішках став,

Без міри пороху підсипає.

Келепом межи плечі гримає.

Під плечем пляшку несе або, може, й другу.

Як на празник хвалебен люде до церкви йдуть.

Одно за одним схожається

І празником хвалебним поздоровляється.

По чверть мені везіте.

Боже мій милий, сотворителю небесний!

Став божий світ світати,

Стали вони на коники сідати.

І будемо ми друнти-худоби на дві часті паювати.

Которі п’яниці, которі костирники,

Не хочете в кості програвати.

Шести мурзаків на аркан пов’язав.

Та тільки коняка млява

До городів приставала.

Ой як на Чорному морі та на білому камені

Там сидів ясний соколонько; смутен.

Далеко сяє й видає.

І все небо тьмою укрило.

З Чорного моря хвалешна хвиля уставає,

Якор зриває, судна козацькі потопляє.

Поміж ними був батько гетьман старий запорозький,

А ще й половичий.

Од здиву козаків на Ч[орне] м[оре] гулять покличе.

Той друзъ на чердак виступає.

Которий у великих гріхах чувається,

То сповідайтесь ви наперед богу.

Іще й святому морю,

І мені, гетьману старому,

Як би отцю духовному.

Чорним оксамитом очі затьміте,

Мене в Чорнеє море опустіте!

Нехай я буду у Чорному морі головою дарувати,

Ніж маю я не по вині усе військо пакувати.

То ще я їхав селами і городами

І всякими чужими сторонами;

То там жени старії стояли,

Може, вони на чому доброму думали й гадали,

То я шапки не зняв,

«Помагайбі» – не дав.

(Тільки мизинного пальця втинали)

То скоро Чорнеє море кров християнську заживало,

То так уклало,

Як би ніколи й не грало,

Суден коз[ацьких] не розривало.

Ой той друзь на чердак виступає,

Письмо святеє в руки бере і читає,

До козаків словами промовляє:

– Ой ви козаки, панове молодці,

Чи ви видіте, як се св[ятий] П[етро] свідчить-висвідчає,

На всяке моленіє указує!

Що отцева й паніматчина молитов

Зо дна моря винімає,

Од смертельного гріха душу одкупляє,

Хоч би й у потребі – кривава ніч минає.

Що в якому-то страху ми бували,

Та ні одного козака із між війська не втеряли!

(Малор.)

Ізбарзе окличе і до козаків словами промовляє.

(Слобода)

Червоною китайкою очі мої козацькі молодецькі запніте

І в море спустіте:

Хай я сам буду своєю головою Чорне море дарувати!

Триста душ маленьких діток конем розбивав,

Молодії жінки за ворота вибігали,

І маленькі діти на руки хапали,

І мене, Олексія Поповича, кляли-проклинали.

І став О[лексій] П[опович] по істинній правді богу гріхи повідати,

Стала на Ч[орному] м[орю] супротивна хвиля утихати,

І втихала, взгадала,

Мов на Ч[орному] морю не бувала,

І всіх козаків до острова живцем прибивала.

(Слобода)

Которий козак не пожелає

По винницях, по броварях на хмелях валятись.

Слави-пам’яті козацької заживати.

…доброго б коня купила,

Що моя душа з малих літ сподобала й улюбила.

Тебе городова старшина знає

І міська челядь поважає.

Будем тих на хліб на сіль зазивати,

Вони тебе будуть на усе добре научати,

І будеш ти козацькі потреби і військові

звичаї так добре знати.

Є в мене в чім хорошенько по-козацьки походити.

Тим мені, мати, одна зла причина:

За плугом борозна не мила.

Тяжко мені, мати, по борознах ходити,

Сап’янові чоботи топтати,

[Варіант: Не хочеться мені красного сап’яну по борознах пиляти. Ред.]

Закаблуки викривляти:

А честь би то мені, мати,

Піти міждо друзі панове погуляти.

Івась Коно[вченко] од сну вставає,

На рип черкаський вибігає.

На рині черкаському щирозолотії корогви вистановляли,

І там Хвиланенкові листи читали.

І ік сирій землі щирим серцем упали.

Десь у сього полку ні отамана доріднього немає,

Ні гарцівника доброго,

Ні козака, черняка,

Що на герець гуляти не висилає.

Котрий козак єсть дородний,

Під ним кінь добрий,

Плеча воєнного,

А серце смілеє.

До полковника клони вклоняє.

Не багато на герці погуляв,

Та багато війська вшкодував.

Я ж думав, сину, що ти дитя молоде,

А ж бачу по герці хорошенько гуляєш.

Благослови, каже, батьку, ізперед тебе чарку узяти.

То я піду із синською гордою погуляю.

У мене горілка не заборонная.

Тільки вона…

Щоб іще і в неволю не вбавила!

То десь полковник од намету одгодився,

А Івась Коновченко докосився.

І оковитої горілки доволі напився.

Лицарством своїм вихваляється.

Став під ним кінь добрий спотикатись,

Він став з коня похиляти,

І стала синська горда п’яного чоловіка познавати.

То кінь добрий коло табура козацького, як сиз орел, літає,

Жалібненько зарже,

Як би до козаків і словом не рече.

Тогді полк[овник] не пишен буває,

Із намета виступає,

До коз[аків] сл[ово] пром[овляє]:

– Не дурно Івасів кінь добрий грає,

Десь вже його пана живого на світі немає!

З семип’ядного ружжя погримали:

Ів[ася] Коновченка пам’ять виславляли.

І свій сон женам стареньким оповідала:

– Жени старенькі, близькії сусіди,

Та мені сей сон одгадайте!

(Вдова кляне)

То полк[овник] не пишен буває,

Із хронту виступає,

До вдови старенької прохожає,

Із свого кармана платок винімає,

Їй сльози втирає,

А сам ще й гірше од неї рида.

Старую корогву на ринок виношає,

Первий заклик закликає.

Або горілка зрадлива і шпетлива.

Запічная баба! [нерозб.]

Став до востоку буєн вітер повівати.

Ой козаки! Ви на Черкені-долині бували,

Чи не бачили, чи не чули Івася Вдовиченка?

Один каже: «Я не бачив». Другий каже: «Я не видав».

А третій каже: «Стійте, братця, я сам йому коня підводив».

Став на базар вихожати,

Став бунчук-булаву червону, корогов

На шашлик виставляти!

На лазників.

Не задля тебе я, блазне, скарби збирала.

(He хочеться мені)

Одамашкового жупана пилом набивати,

Своїм гласом козацьким-молодецьким на волів вже гукати!

[нерозб.]

До жида відганяла

І в чотири зрубні замикала.

Батьківську шаблю з кілка здіймає,

До боку припасає,

Пішком-суховертолі на герць поспішає.

Шовковими шнурами

Закидати коня.

(Тур.)

Кінь добре дбає,

Шовковії шнури пориває.

Первому полку загадав яму копати,

Другому п[олку] з[агадав] труну бурсувати.

А тр[етьому] п[олку] з[агадав] шапками,

приполами велику могилу виношати.

Між трьома шляхами схоронили.

Поняв собі туркеню препишну, прегорду.

Мимо двір іде,

На двір не погляне,

А платтям слід замітає,

І мов моє серце ножем пробиває.

(2-ий купл[ет] із пісні: «Да літає орел…»)

Літа ж мої молодії,

Де ся ви поділи?

Чи ви в луги, чи в байраки

Геть од мене полетіли?

Козацька здобиченька

Марне пропадає,

Тиждень козак заробляє,

За один день пропадає!

Та сухая ліщинонька на яр подалася,

Молодая дівчинонька у козака удалася.

Ой як тяжко каменеві проти води плисти,

Ох так тяжко кохатися, не мавши користі!

На їм шапочка куплена, застіжки червоні,

Сам високий, уродливий – любая розмова

Їдь же ти здоровий, дорога щаслива!..

Де ти обернешся, я тобі жичлива!

Іду я в дорогу, коники гасають,

Чую через людей, дівча заручають.

Нехай, нехай заручають,

Вони її не звінчають:

Кажу вам то, люде, – ваша моя буде!

Вертаю з дороги коло її двора,

Вийди, дівчинонька, в щасливую пору!

Вийшла дівча, не говорить,

Либонь вона мною гордить,

Бо вже заручана, ано не звінчана.

Возьми собі тії дари –

Я в них не ходила.

Тебе не любила!

(За серце [нерозб.] правшою)

А лівою опирається,

Щогодини свого милого сподівається.

Уставайте, моя челядь,

Розсвітіте свічі –

Нехай же я подивлюся

Милому в вічі.

Гиля на ліси…

Да поїхав мій миленький!

Боже, його принеси!

Ой рад би я і другу ночувать,

Да вже ж мої коні воронії

Запряжені стоять.

Да вже ж мої хлопці молодії

Заплакані стоять.

Молодая молодиця побережжєм ходила,

Побережечком ходила, сиві гуси гонила.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 278 – 286.