30

Ох і приймай тіло біленькеє,

Червоную лозу!

А в удови один син,

Да й той пішов під аршин;

Його пани злюбили,

Йому лоба вголили.

Головками все поле скрасили,

Голосами всей діл звеселили:

Вони собі раду говорили.

Дружинонько ти моя вірненька,

Голубонько ти моя сивенька!

Лучче було б нам з тобою не знаться,

Ніж тепера нам з тобою розлучаться;

Лучче б було за плугом ходити,

Ніж тепера з панами говорити;

Лучче б було стадо коней пасти,

Ніж тепера ладункою трясти.

Летіла зозуля через сад, куючи,

Заплакали новобранці, од прийому йдучи:

– Ох не плачте, очі,

Од прийому йдучи, –

Ой тоді ж ви заплачете,

Як нужду побачите!

Через тії два садочки зелені

Там лежала слід-доріженька;

Вона ніженьками обита:

Тудою йшов государський набор,

Вперед біжить адмаральський синок,

Тростиною попирається,

У письмечко виглядається

Ой що ж у сім письмі писано?

Написано-намальовано:

Трьох братів найменовано.

Котрому брату в службу йти:

Чи старшому, чи підстаршому,

Чи самому братку меншому?

У старшого братка дітки дрібнії,

У середолъшого жона молода.

А у самого меншого дівка змовлена.

Старший братко все ховається,

А підстарший одкупляється,

Самий менший убирається,

З отцем-матір’ю прощається.

– Прощай, прощай, отець-мати моя!

Чи я в тебе не дитина була!

Що ти мене в сюю службу оддала!

Отець-мати убивається;

Сестра в братика питається:

– Ой братику мій, єдинчику!

Чи є перстень на мізинчику?

– Одно собі да колечко мав,

Товаришу-барабанщику дав,

Щоб хороше в барабани вибивав –

Отцю-мати жалю завдавав!

На те мати породила!

Охвицеру на наругу,

А б[атюшці] ц[арю] на послугу.

А в солдата вся худоба:

Двоє…, одна льоля;

Сухарниця з сухарями,

А манірка з водою;

Живе дівка за бідою,

За солдацькою головою!

Не плач, мати, не ридай,

Покіль зайдемо за гай,

Ой за гай же, за гай;

Да вдаримо в барабан,

Прочитаємо указ.

Тоді, мати, заплачеш,

Як у строю побачиш!

Ой у строю, у строю

На вороному коню,

На черкеському сідлу.

Дівчинонько милостива

У комірочку впустила.

Замочками замикала,

Щоб громадонька не знала

І старшені не сказала.

Назад рученьки зв’язали.

Зажурилась бідна вдова,

Що немає сина дома:

– Ох десь мій син у неволі,

У некрутському наборі.

Взяла коня за поводи

Да й стала плакати:

– Ой синочку-одиночку,

Де тебе шукати?

– Шукай, мати, питай, мати,

В степу край дороги.

Ти поле чистеє,

Вережистеє.

Нехай замуж іде вона восени,

А мене, молодця, не дожидає,

Да нехай мене одпоминає!

Своєю кістю жовтенькою

Мости домощати,

Гори висипати.

Весна красна настає,

В саду дерево цвіте,

Солдат у поход іде,

За ним дівчина сльози ллє.

Ой розлилися бистрії ріки по широкім роздолі,

Ой плаче-плаче та й бідний сірома, сидячи в неволі…

Ой що безвинно, а ще й понапрасно у неволі пропадаю…

Ой у лузі, у лужечку зацвіли купиці.

[Як цвіте очерет, то кажуть: очерет викидає купицю.]

Ой єсть у мене на тій Україні два братики ще й сестриці…

Ой намостив кібець гніздо на високій тополі.

Ой викупився той бідний сірома із проклятої неволі…

Гей п’є ж сірома поміж чумаками а мед, вино й горілку,

Як увійшла жінка в хату та й узяла вина кварту:

Ой частує чоловіка свого ще й товариша його.

– Ой годі, жінко, пити та гуляти, –

Та ходімо на тую країну малих діток годувати.

(Од Романа Жежи)

Ой виряжала вдова сина із волами, з возами,

Ой умилася та бідная вдова дрібними сльозами,

– У чотири та й неділеньки та назад повернися.

– Ой біг знає, мати, та біг знає, стара, чи назад повернуся…

Ой летить крячок через синє море, ротком воду носить.

Ходить удовенко та поміж возами та й атамана просить:..

– Ой убирайтесь, славні козаченьки,

Ік зеленому лугу;

Ой которії та й убралися,

То и живі зосталися;

А коториї та зазимували,

То навіки пропали.

Із великою худобою все биться да ділиться,

А з хорошою дружиною у світі нажиться.

Ой либонь же я та на синім морі зимувати буду!

Ой хоч поцілує,

Дак додолу сплюне!

Совинії очі,

Ведмежі походжі.

І курицю-яловницю,

Що я пропила.

Ой мороз, мороз! Прошу я тебе.

Що в мого коня кіски плетуться,

В мене, молодця, кучері в’ються.

Ой у лузі, в лузі калина стояла,

Навпроти сонечка віточка зав’яла;

Усім козаченькам переміна дана –

Мені, молодому, служити самому.

Ой буду я, буду неділечки ждати,

До отця, до неньки листоньки писати.

– Ой матінко, подай переміну!

– Яку ж тобі, сину, переміну дати?

– Коня вороного, брата молодого!

Коня на підставу, братика на славу,

На коня сідельце, братику весельце,

На коня попруга, солдатськая слуга.

З конем муштроваться, з братом воєватъся.

Ходить-блудить козак по дуброві,

Приблудився до хати на волі,

До хати на волі комора стояла.

А в тій коміроньці дівчина гуляла.

– Ой дівчино Уляно, пусти у комору!

– Не пущу, козаче, – боюсь поговору!

– Ой дівчино-серце, пусти під ряденце!

– Не пущу, козаче, бо не з щирим серцем!

Наїхали москалики, все новими саньми:

– Сідай, дівко, сідай, красна, поїдемо з нами!

Ой у саду, в саду, зозуля ковала.

Зоз[уля] ков[ала], правди не сказала,

Соловейко свище, правдоньки не зище;

То не соловейко і не зозуленька:

То отець-мати своєму дитяті:

– Сину ж мій, сину! Я тебе родила –

Собі на славу, царю на підставу.

Ой загули сизі голубоньки рано на зорі,

Ой заплакали молоді некрути, сидя в неволі.

– Ой ви братці, ви товариші, всі рідні мої!

Ой куда ідете-одїжджаєте в мою сторону,

Ой накажіте моєму батеньку, моєму рідному:

Ой нехай же він сірії воли да й ізбуває,

Ой мене з тюрми сієї неволеньки да й визволяє:

– Ой лучче мені свого сина повік не видать,

Ой, а ніж мені сірії воли худобу збувать!

Ой як загули…

(Моїй матінці)

Ой лучче мені свого сина повік не видать,

Ой аніж мені голубі корови худобу збувать.

(Братику)

Аніж мені ворони коні худобу збувать.

(Сестрі)

Аніж мені свої овечки худобу збувать.

[Вар[іант]: Золотії персні із рук ізбувать!]

(Моїй миленькій, моїй вірненькій)

Ой нехай вона все із скрині, все ізбуває,

Ой мене з сієї неволеньки да й визволяє.

– Ой лучче мені в себе в скрині нічого не мать,

Аніж мені свого милого повік не видать!

[Вар[іант]: Аби ж мені того миленького у вічі видати!]

Подчиняти скрині дубові.

Ой одружи, ой ожени мене, молодого!

Шкода, синку, коня, – шкода продавати,

Пишуть чорне по білому – хотять тебе взяти!

Синє море засинілося,

Сірі гуси забілілися.

Сину ж мій та одинчику,

Чи є перстень на мізинчику?

Ой у саду зеленому квіточки пов’яли,

Поміж тими квіточками доріжки лежали.

Понад тими доріжками кузеньки стояли,

Поміж тими кузеньками ковалі ковали.

Вони кують, ллють, гартують білеє залізо.

Не на вора, не на розбійника, а на сиротину –

На вдовиного сина.

А ще трохи погодивши, ведуть, уловивши.

– Ви сусіди, ви близькії, вороги лихії!

Чому мені не звістили, як мене зловили,

Чому мені не сказали, як мене піймали?

Ой піймали ізвечора, ніженьки скували,

Посадили у задочок да повезли в городочок.

Поставили у станочок, забрили лобочок.

Сюди-туди повертіли – кудрі облетіли,

Сюди гляну, туди гляну – ніхто не заплаче;

Тільки плаче та ридає сирітськая мати.

Не плач, мати, не журися, на те я вродився!

Не плач, мати, не вбивайся, на те я удався!

Білому царю на послугу, панам на поругу!

(Волинь)

Ой не дай же, не дай боже в поході вмирати:

Там нікому доглянути жовнірської смерті!…

Плаче жовнір, плаче чорними очима,

Вечеронька на столі, а смерть за плечима!

Туман з гори котиться, гулять парубку хочеться:

– Гуляй, гуляй, молодець, коли тобі воля єсть.

– А мені волі немає – журба з ніжок валяє.

Беруть мене у приїм на великий перебір,

Стрижуть мені кучері у чотири рядулі…

– Ти водочко, ти вода, російськая слобода!

Нащо ж мене узяла?

– Не я ж тебе узяла, взяла тебе голова

Іще й к тому громада, а ще к тому досада!

Тільки найшла братика рідного.

Да повезли брата мого чистими полями,

За ним ідуть вірні товариші.

Стоїть дівка у нових воротях, обливається сльозами.

– Не плач, не плач, молода дівчино,

Не вбивайся за мною!

Не звать тобі мене чоловіком, а тебе жоною!…

Покидаю молоду дівчину, сам не знаю – кому!…

Колись були вірні товариші – тепер стали вороги!

Та нікому мене оплакати:

Мати стара, сестра мала…

Де взялася дівчина Маруся…

А де п’ять – там не брать,

Де чотири – не велять,

А де три, то втекли,

А де два, там нема.

А в удови один син,

Да й той пішов під аршин;

Піваршина не дойшов, –

У солдати пішов!

Іде удова, ридає…

Зустрів майор, питає:

– Чого, вдово, ридаєш?

Чи ти сина не маєш?

– Ой як би я сина мала,

То б за ним я не ридала!

Любив мене козаченько да не довго:

Взяли, взяли у солдати молодого!…

Да не гуляй, моя мила, з москалями.

Бо москалі обманщики да й обманять.

Вони тебе у нову комору запровадять,

Вони твої білії ручки поламають,

Вони твої срібнії каблучки поздіймають!

Ой славен, дивен удовин син –

На воронім коні грає в голубім жупані.

– Ой вийди, вийди, Марус[енько], вийди моя пані!

Да не вийшла Мар[усенька], вийшла стара мати;

Ой взяла коня за поводи та й стала питати:

– Ой сину ж мій, Івашечку, де тебе шукати?…

Своїм тілом білесеньким орли годувати!

(Прил.)

У моєму саду пташки щебетали,

Мого милого на війну погнали.

Миленького вбили, коня приводили,

Мені, молоденькій, жалю наробили…

Вийду за ворота – заплакані очі…

Нехай вас так буде, як на небі хмари.

Нема і не буде, як мій друг бравий.

Нехай вас так буде, як на воді ряски.

Нема і не буде, як мій друг прекрасний.

Хоч нехай вас буде, як у саду вишні,

Нема і не буде, щоб під мої мислі.

Чорна хмара наступає, батько сина проганяє:

– Іди, сину, пріч од мене: через тебе сварка в мене!

Ох вони кують, долютують все кріпкі заліза.

[нерозб.]

По три денежки в день жалования іде,

По сто палочок на плечі кладуть.

Тогді ж мені ісказали, як сина зв’язали,

Тогді ж мене обізвили, як сина вловили.

А в солдатах тяжко жити, й без роботи тяжко!

Ой зачула моя доля,

Що не бути мені дома,

Що буть мені у неволі,

У залізах, у закові,

Молодому козакові.

Молод козак догадався:

По улиці не шатався,

До дівчини заховався.

– Ой дівчино моя, Галка,

Сховай мене, коли жалко!…

А дівчина заховала,

Всій громаді розказала,

А громада присудила,

Кругом хати обступила,

У заліза засадила.

Ой писали комісари під царські палати;

Ой радяться-поражаються – кого в аршин взяти.

– Ох і візьмемо, пане брате, що й удови сина:

Ой там козак уродливий – доходить аршина!

Ох і зачула стара мати, у сінечках стоя:

– Ой де ж мені, мій синочку, да тебе заховати –

Хотять тебе, мій синочку, під аршин узяти!

– Да нащо ж мене, моя мати, ти будеш ховати,

А як я буду із столиці червонії слати.

– Да нащо ж мені, мій синочку, червоні твої –

Що нікому поховать буде головоньки мої!

Да поховають, моя мати, ще й добрії люде:

Ой тільки не честь й не славонька, як мене не буде!…

Да не дала мені мати щасливої долі

Да дала мені сукню синю, заліза на шию!

Синє море засинілось, гуси сірі затарились,

Зашарився весь некрутський набор. Попереду офіцер молодий:

На коника ісхиляється, назад війська оглядається,

Чи хороше обучається, чи проворно обертається?

Прилетіло да три ластівочки, гай да принесло три записочки.

Ох да на записках позаписовано: із трьох братів найменовано,

Ой що у старшого да дитина мала, ох [нерозб.] да женити пора,

Ой мій менший [нерозб.]

Добре було жити, доки не питали

Пани-комісари хлопця у некрути.

Ой як списали та й попарували,

Як голуби в парці.

Засмутилася Польща й Україна,

Як сонечко в хмарці.

Ой красне місто да Білая Церков, мальовані шанці,

Туда ж вели да до прийому молодії новобранці.

Ой як вели та попаровали…

(Бр.)

Ой красне місто да Білая Церков, мальовані квіти,

Заплакали отець-мати, ще й дрібнії діти!

Заплакали новобранці, сидячи в неволі,

Не так заплакали, як заголосили.

– А в кого ж ми, пане брате, так ся заслужили:

Чи в бога святого, чи в свої громади, –

Що нас, таких молоденьких, в некрути забрали.

– Ой запрягай, соцький, коні воронії;

Повеземо до прийому хлопці молодії:

Як повезли їх степами, ярами,

А за ними вартівнички, а все з палочками.

Ой де стають на ніч, вікна затикають,

Ані отця, ані неньки та й не припускають.

(Бр.)

Дають йому мундир новий

А на плечі кий дубовий.

Дають йому і кульбаку

І сімсот палок в [нерозб.]…

Молода невістка коней стадо пасла.

Коней пасе, рушник вишиває,

До коней промовляє:

– Пасіться, коні, на шовковій травиці

Да пийте, коні, холодную воду,

Поки прийде милий із війська, з дороги.

Прийшов милий…

Да кланяється своїй жінці низенько у ноги:

– Ходім, жінко, до матері в гості!

До матері чолом і рукою,

А мати до сина із горілкою,

А до невісточки із отрутою…

Що на синові явір зелений,

А на невісточці береза біліє.

Гілка до гілки схиляється,

Мати за дітьми да побивається:

– Коли б я була знала, да дітей не труїла,

Свого серденька не печалила.

Ой як будеш дорога, продам тебе, небого,

А як будеш тонша, то повезу дальше.

(Гадяч)

[Мабуть, танша, дешевша – М. Ж.]

Та викину з борони та запряжу в рало,

Гей, гей та цабе, щоб за моє стало!

Дала мені горщок сорочок,

Дала мені черепок наміток.

Да пропив чоловік свиточку,

А жінка юпку й корсеточку.

– Ой горе да покаймося

Да ходім додому да порадьмося,

Що завтра проп’єм!

Напившися, наївшися,

Ой гук, мати, женитися!

Куплю тобі черевички.

В Богуславі куповав.

А в Києві підковав,

В Білій Церкві на торжку

Дівчиноньці даровав.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 449 – 460.