Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

16

Жемчужнеє та насіннячко,

Золотеє та коріннячко –

Сам шовковий лен.

Куплю опанчу, ніжки обверчу.

Ой ви риболовці, роздобрі молодці,

Ви розкиньте сітку через бистру річку,

Затягніте сітку та поймайте плітку.

Закидайте сіти через бистрі ріки.

Лежить тая щука, крильцями стрепнула.

Пішли до вінчання, нема попа дома.

Ти будеш косити, діти громадити,

А я, стара мати, порядок давати.

Ой росла коса та до пояса,

Вже й на порі стала.

Ой циганочко, ти махлярочко,

Вволни мою волю.

Стоїть дівка, як повная рожа,

Її мати паляниці чине –

А козаченько дверей не відчине:

– Одчиніться, двері, для мене,

Чи віддаш, найматко, дочку за мене.

– Шкода, сину, ласкавого слова,

Шкода, сину, хорошого слова,

Не ночує моя дочка дома.

Сиплю, пане, гроші – не полову,

За дівчину та за чорноброву.

Попід яром, яром, попід кораваном,

Чути мого миленького, що йде з барабаном.

Зоряла, зоряла, зірочка зоряла;

З ким же, Наталко, стояла?

Бо Маруся для серця здана:

Чорнява, рум’яна, що дуже гарна!

Що згибла в невині бідна Маруся.

Ой браженько, браженько ти медовая,

З ким тебе, браженько, будем пити?

Та стояла дівчина на межі,

Червонії черевички на нозі,

Покупив козаченько на торзі:

– Носи, дівчино, здорова –

Ніхто тобі не скаже ні слова.

А козаченько до дівчини пришлеться

А дівчині дівуваннячко минеться.

Снігом очі засипає.

Тільки слідочки летять;

Сліди ж мої любі та милі, –

Різним цвітом зацвіли.

Ой і тії ж наші сліди

Доведуть нас до біди.

Зеленая хмелинонька

Вище тину в’ється,

Молодая дівчинонька,

Як орлиця, б’ється:

Вона б’ється, вибивається,

Що хороша врода:

Ой виносив козаченько

Стрючки з огорода.

Він витоптав сім пар чобіт,

До дівчини ходя.

Соловейко в саду,

А соколик у терну.

Ой глядіть, громадо,

Розсудіть нас, люде:

Чи сходно йому буде?

Винесла удова полумисок червінців.

На мене не вкривду, пане, не журися,

На мені, дівчині, скорійш оженися.

І влюбився і власкався –

Нам з тобою не владать.

Чого мила захудала,

Ізмінилась із лиця?

Ти козаче білозорий,

Дурний розум у тобі.

Витягала із кармана

Біло-рожевий платок.

Ти криниця, ти холодная водиця,

Невсипущій тій колодязь:

Як день, як ніч не всипає,

З відер воду виливає.

Розкипілось моє серце

Та й на тебе, мій дружочок,

Що пізненько з вулки ходиш,

Під полою гуслі носиш.

Малося за вірного невдячника мати.

Хочу забувати – само серце тужить.

В той час скажеш, чом на тебе важко нарікати.

Усі дівоньки прийшли, кругом труни стали,

Прийшла ж єдиная дочка вдовиная

Та в головоньках стала.

Чи не було сосон удавиться?

Ой загримлять тучно громи,

Ой загрімлять тучно-гучно

Та уб’ють мене, молодую.

Мене, молоду, на той бік гукає.

За середній палець.

Вилітала сиза пава з чорними орлами.

Тоскно-грусно жить на світі.

(Стародуб.)

Ой на горі косарики косять,

А по луках копиці.

Сидить козак закований

Та тяженько здихає –

Ой у городі та й у Таганрозі

Та й у славному замку.

Ти не потурай, молода Галюта,

Та на тії великі прокльони.

Будем жити й хороше ходити

Та за моєю головою.

Через тебе, серце моє, буду в землі пріти.

Прилетіла скука

А вдарила з лука.

Не вмлівай, дівчино,

Возьму шлюб з тобою.

Ой доняв дівці віри,

Треба умирати.

Іди, іди, милая, здорова –

Я тобі не мовлю ні слова!

Прочнетъся, буде тебе бить.

Топтав, топтав козак стежку

Та й взяв запечатав,

Щоб його дівчиноньки

Ніхто не посватав.

Холостий парень гуляє,

Як сокіл в полі літає.

Ой піду я приближуся,

Серденьку її вжалюся.

Перше та любила,

А тепер лишила.

Ой не цвіти білим цвітом,

Зеленая ожино!

Та не цвіти білим цвітом,

Зелений катране!

Ой дівчино, дівчино,

Я в тебе вкохався!

З молодого лісу

Та усе вітер колише.

А Івашко та все листи пише…

Листи пише на бумазі,

А тепера на китайці,

Просе своїх товаришів:

– Передайте моїй дівчині-коханці.

Ой з-за гори сонце сходить,

Мій миленький не приходить.

Ой здорова, мила,

Як ясочка чорнобрива.

Скоро мила зобачила,

В оконечко вискочила.

А вже ж чутка, що вертається

І на воликів гукається:

– Гей же, гей же! Та сірії воли!

Та поїдем аж до хати,

Щоб дівчину повидати!

На горищі пір’ячко як сімня,

Мою хату вороженьки обсіли.

По той бочок озера

Стоїть липка зелена.

А кохав милий три літі,

А тепер покидає на світі.

Ой кохав милий милу аж шість літ,

А тепер покидає на ввесь вік.

Стрепенувся, заіржав

Коник на воді.

Ой прибудь, прилгни,

Моє серце, з сторони.

Ой спав пугач на могилі

Та й крикнув він «пугу»:

Чи не дасть бог козаченькам

Хоч тепер потугу.

І день і ніч війни ждемо,

Поживи немає;

Давно була хмільничконька,

Що вже й не згадаєм.

Ой колись ми воювали,

Та більше й не будем,

Того щастя, тії долі

Повік не забудем.

А вже саблі заржавіли,

Мушкети без курків;

А йще серце козацькеє

Не боїться турків.

Запорожці, славнії молодці!

Не ходіть ви різними шляхами,

Не вганяйтесь в Польщу за ляхами,

Бо ляшеньки зрадливії люди,

Як доженять, то й нам біда буде.

Позволь, Петре, позволь, батько,

Нам на башті стать.

Не позволиш із шаблями, –

Позволь з кулаками.

Нехай наша слава піде

Проміж козаками.

Ой з Петрівки та до Головківки

Битая дорога.

Ой відсіль туди пішла-поїхала

Любая розмова.

От Матвеева (в Ирклиеве) (чудная картина чумацкого обоза)

Ой ходить мати поміж чумаками,

Свого сина питає.

– Не плач, мати, не плач, не журися,

Не прикладай серцю тугу,

Та й поховали твого чумаченька

Край зеленого лугу.

Ой з-за гори віт[ер] повів[ає].

А з хмарки дощик накрапає.

А в криниці вода прибуває.

Ой там козак коня напуває,

А дівчина воду підливає.

Затопила, закурила

Сирими дровами,

Ніяк вийти на вулицю

Да й за ворогами.

А я тії сирі дрова

Да й повикидаю;

Вже вороги спать полегли,

Вийду, погуляю.

Хоть полегли, не полегли,

Дак не будуть спати:

Вони будуть прислухаться,

З ким буду стояти да що розмовляти.

Колодязю мій глибокий, коли б я не впала,

Полюбила пройдисвіта, коли б не пропала.

(Новг.-Сев.)

Ростіть, ростіть, опенечки,

Край дорожечки,

Покидає парень дівку

Через ворожечки.

Положімо, для рифми, – да й для чого б там не було. Не припустить, кому не до сподоби ніженька; та й коханнє в рифмі – чогось варто, – взявши без усього [нерозб.].

Мені, молодій, да й не хочеться

Коло п’яниці ворочаться.

Прийде домов да й ругається.

(Новг.-Сев.)

Молодії жінки очереді гонять

Да про мене, молодую,

Все про мене говорять.

Що полинь, полинь гіркий –

Ростуть на йому шипки:

Да говорять про мене

Проклятії жінки.

Ой злетів пугач та на могилоньку

Та й сказав «пугу-пугу»,

Та собирайтеся, молоді чумаченьки,

Та й до зеленого лугу.

А один чумак дуже молоденький

Та на вола похилився,

Та правою рукою та білесенькою

За серденько ухопився.

Ой ви чумаки, ой ви бурлаки

Ой ви чумаченькі гожі,

Та зробіть сему чумакові

Домовину з рогожі.

Положіть сього чумаченька

На Савор-могилу,

Нехай дивиться молодий чумаче

Та й на свою Україну.

(Качки)

Вони пливуть, поринають

І к бережку припливають.

Конопельки зелен[ії],

А я беру плоскінь.

Ой хто ж мене розлучає, –

Побий його госпідь!

Мож[е] б, бувши багатою,

Дуже мудровала.

Ой не стреляй, синку,

Та на тую вишеньку,

Та на крайню

Та черешеньку.

Ой ішли вози та на перевози.

Породила вдова сина сокола,

Та не вміла научить,

Спустила з ума.

– Навчить тебе, мій синоньку,

Чужа сторона.

А у чужій сторінці

Треба склонно жить:

Хоч старому, хоч малому

Низько чолом бить.

Ох і горе ж, горе,

Горюваннячко моє,

Що я потеряла

Все здоров’ячко своє.

Ох і не бий мене,

Мій милесенький, удень

Та не сміши челядоньку

І старих людей.

А побий мене, мій миленький,

Уночі,

Та я переплачу,

Білу постіль стелючи.

Ой Січ-мати, (2)

А глибокий Дніпре-батьку,

А що в ляхів заробити,

У Січі добре пропити.

Та літає орел та літ[ає] сизий

По високій високості,

Ох і плаче козак та плаче старенький

А по своїй молодості:

– Ох і молодосте-отрадосте,

На серденьку своя воля.

Що всі люде п’ють та гуляють,

Тільки моя бідна доля.

Що всі люде п’ють та гуляють

І в розкоші пробувають.

Мої карі очі і вдень і вночі

А безперестані плачуть.

Коли б мені каптан синій,

А кониченько сивий,

То б я був би в Січі отаманом,

Я й сам козак уродливий. (2)


Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 316 – 326.