19

Порох, порох по дорогах,

– Іване, Йванесеньку!

Сестрин голосок по дубровах.

Сестра в брата просилася.

– Братко ж ти мій да Иваночку!

Не губи мене да й у борочку!

Приведи мене да й додомочку.

Загуби мене в неділечку,

Як ізмию да й голівоньку.

Да й заплету русу кісоньку,

Загуб мене в чистім полі,

Поховай мене вкрай дорозі,

Обсій мене гвоздичками,

Обсади мене василечками.

Дівочки йдуть, гвоздички рвуть

І мене зпомянуть:

– Тут спить-лежить Іванова сестра!

Паробочки йдуть, стрілочки рвуть

І мене зпом’януть:

– Тут спить-лежить Іванова сестра.

Да не жаль же мені тії падчерки,

Да жаль мені тії плахотки,

Тії плахотки-хрещаточки,

Да жаль же мені тієї запасочки,

Тієї запасочки-синяточки.

Він підкинувся до ляшеньків,

А нас у кайданах водить.

Ой коли б же можна, миле браття,

Хоч три слові сказати,

Ви б не могли сина Сави

І всію Січчю взяти.

Ох, а я ж Саву добре знаю,

Я його сприяю!

А вже Гнатко з кравчиною

Подвір’я оступив.

(Гайдамаки стріли жида)

Ой як стрелив Роман Шабленко

Під жидівськії коні:

– Тепер же ми, брате Копаненку,

А обидва у неволі!

Ой як кинувсь Р[оман] Ш[абленко]

А у поле втікати,

За ним, за ним чотири вірмени

А його доганяти.

Ой понеси, сивая зозуле,

До матінки звісті.

Упала зозуленька

На стрісі на хаті,

Та й почала зозуленька

Жалібно кувати.

Та скинули з лебеденьки

Крамную сорочку,

Та скин[ули] з леб[еденьки]

Чоботи-червінці.

Зустрічають гайдамаки

Чолом із рукою:

– Здоров-здоров, Якименко!

А що собі маєш?

Ой як стали Якименка

Дулом дуловати,

Тогді став Якименко

Коня дарувати.

Прилетіла зозуленька,

Стала кувати:

Чи не вийде його мила

До двору із хати.

Бондаренко був чоловік лациннику

А в Якименка хороша була жінка.

А в Києві на риночку

Танок дівок водить.

Молодая Бондарівна

Всім передом водить.

Посадили Бондарівну на новій канапі,

А сам пойшов до комнати ружжя заправляти.

Канецький – великий воєвода, так як

Кармелюк, що вольно було йому усе [нерозб.].

Яка же ти, Бондарівна, яка же ти зоре,

Яка у саду-винограду червоная рожаї

І став ляхів, і став жидів

У віру вихрещати.

Да славний козак Максим Залізняк, –

Славнійшеє Запорожжє.

Ви поговоріте та помитикуйте: що ще з вас буде?

Ой як крикне та пан Швачка на сотника грізно:

– Не трать, не трать, сине вражий, козацького війська.

– Не рад же б я їх тратити, не могу спинити:

Наважили сини вражі й ноги не пустити.

Стоїть москаль серед мосту, а сам не зна чого:

Тече річка крівавая, й сама не зна з кого!

Приїхали донці,

Єсть обманці.

Ой летіла ластівочка,

Угору глядячи;

Заплакали гайдарики,

Отамана ждучи.

Рости, рости, коле-древо,

Вище всіх,

Заховались гайдарики

Глибше всіх.

Ой здорові ніч ночували.

[Гайдамаки на чумаків уночі вітали так.]

Велю у вас коні відібрати,

А вас велю на гарматі коватиі

Запорожці низько шапки носять,

Свого пана лиментаря просять:

– Ой пане наш, пан лиментарю!

Чи ви пани, чи ви ляхи, – а ми запорожці:

Пам’ятайте, вражі сини, що ми вам не хлопці

Покували запорожців

В залізнії пута.

То було ходять, хури приводять,

Та ярма малюють,

Та все воли камлицькії рябії

До пари парують.

Степи-поля, степи-поля,

Розкош моя!

Годі ж мені по вас гуляти

Ляхів-жидів розбивати!

Ой чия то борода

Мачулою обвита?

Сидить ворон на копі,

Дивується бороді:

– Ой дивно мені

Об сій бороді!

[Варіанти: З сеї бороди. Од цеї бороди. Ред.}

Да летить сова подол села…

Да хватила сова (імярек дівчини).

Кричить мати, біжить да на сову кричить…

Вже на полі вечоріє,

А ще трава зеленіє.

Ой по горах, по низовках,

Ой там дівки сіно гребли.

Ой гребучи попотіли,

Купатися захотіли.

Щиром-бором локотиром,

Коктем, локтем, локотком

Захотіли!

Золотий перстень загубили

Й шукать стали (і все).

Ой [нерозб.] два ковалики кують:

Вони кують, вони кують да й наваруютъ!

(Фартух)

Щоп’ятниці – випирай,

Щосуб[оти] – викачай,

Щонед[ілі] – надівай,

На вулицю вихожай.

Наша пані домує,

Вечеряти готує.

Житні пісні (обжиночні)

Нехай моє да житечко

Да ще побуяє,

Нехай моя да донечка

Да ще погуляє.

Ой озьміть мене, превражі мурзаки,

Та виведіть на могилу.

Ой урадили єдиную раду

Й у Січ поїхали.

Васюринський козаченько в корчмі п’є-гуляє.

Ой шумлять луги, і шумлять листи й калинові віти,

Й заплакали славні запорожці, як по матері діти.

Ой узяли його (кошового) пани генерали,

Закинули у темницю.

– Йой не журіться, славні запорожці,

Я в темниці не загину,

Йой я вас, славні запорожці,

Й на Русі не покину.

– Ой а тепер, наш кошовий Калним,

У темниці помираєш.

Йой тепер нас, славних запорожців,

Й на Русі покидаєш.

Ой із низу, із лиману

Вітер повіває.

Вражий Текелій запорозьку

Землю облягає.

У п’ятницю на Солоній

Пушки заряжали.

Й запорожці в чистім полі,

Як орли, літали.

Й у суботу рано-пораненьку

Під Січ підступили.

Запорожці ж в славній Січі

Музики водили.

Йой у неділю рано-пораненьку

У Січ уступили,

Й військовими глейнотами

Всю Січ закрасили.

Ой вийшов же Калним та кошовий

Й став на скарбниці:

– Й та кидайте, панове молодці,

Ратища й рушниці!..

Гей, як крикнув Каленик кошовий,

Та стоячи серед церкви:

– Гей, прибирайтесь, славні запорожці,

Так як і к смерті.

Гей, як крикнув Каленик кошовий,

Та стоячи на дзвіниці:

– Гей, откидайте, славні запорожці,

Списи і рушниці!..

(Субот.)

Не на теє, миле браття,

Я Січ такувала,

Щоб я землю привертала,

Клейноти давала.

А в неділю пораненько

В город уступали,

В понеділок о полудні

Лагерами стали.

Щоб одбила степи, лани

По прежні гряниці.

Ой поорали лани да насіяли,

Та нікому жати.

Ой пішли ж наші славні запорожці

У Молдаву лежати.

Ой будемо жити, жупани носити,

А з китайки онучі.

Ой, уті[кайте]…

Ох і над річкою, ох і над бистрою

Зацвіла ожина!

Ей, давай, Чоцький, давай переміну,

Бо лихая година.

– Ох і я не мушу, славні запорожці,

Переміни вам дати.

Ей просіть собі в пана Ко[нецьпольського]

Дорогшої плати.

Ох і дали плату – та нові кайдани,

А у руки лопати;

Да посилають на легку роботу –

Канави копати.

Ох і летів ворон да із чужої сторони

Да крилами махає.

Да сидить сірома да над канавою

Да сорочку латає.

Ох і летить ворон да із чужої сторони

Да як летяга кряче;

Да сидить сірома да над канав[ою],

Жалібненько плаче:

– Ох і не дивуйтесь, славні запорожці,

Що я жалібно плачу,

Одним одну копійчину маю,

Да й ту з вами трачу…

Ой будемо жити, жупани носити,

А з китайки онучі:

– Ей утікайте, славні запорожці,

Которому куди лучче!

А свого милого кості позбираю,

На тихім Дунаю поперемиваю,

А шовком-платком поперетираю,

Щирою землею попересипаю,

А в жовтенькім піску кості поховаю,

Щоб гави не знали, кістей не клювали,

Щоб мого милого не порозмітали.

Козака несуть і коня ведуть –

Кінь доріженьку стеле.

Да вже ж мені туди ходить,

Куда люди скажуть,

Да вже ж мені того любить,

Із ким руки зв’яжуть.

Тіло несуть, коня ведуть,

Кінь головку клонить;

Біля його дівчинонька

Білі руки ломить.

– Не зламаєш, дівчинонько,

Мизинного пальця,

Ввесь світ сходиш,

Та не найдеш

Над мене коханця.

А тепер вже покидає,

Як зозуля в лісі.

Любив мене, кохав мене,

Як рідну дитину;

А тепер же оставляє

Рідну сиротину.

Кохалися, любилися, як голубки в парі,

Тепер же ми розсталися, як чорная хмара.

«Дзвони» и проч…

Молодую Одарочку до тюрми ведуть,

А за нею йде стара мати, все плаче й ридає.

– Ой не плач, не плач, стара мати,

Не плач не журися.

Ой у тебе, мати, є син,

Було й дочок сім.

Не давала б їм воленьки,

Як мені самій.

Зосталася стара мати та ще й дома п’ять:

Не пускай їх на вечорниці – нехай дома сплять.

А на вечорницях хатка маленька, та всі долі сплять:

Біля кожної дівчиноньки женихи по п’ять.

А предвічин-град Святополку.

То же йому святому на вселеніє

То же йому святому не здерженіє.

І в полі палати розпинали.

Під їм земля здригнулася,

І в Царіграді вода сколихнулася.

Лежать мощі тридцять літ і три літи.

Стоять стовпи небеснії,

Стоять з небес та й на землю.

Звила собі гніздечко черетянеє

І знесла яєчко череп янеє,

І вивела дитинку,

Дурную, глумную і укованую.

Дитя младеє,

Розуму не дойшлеє.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 344 – 352.