23

Запрягайте коні в санки

Та поїдем до коханки.

(Чом у нас вменшит[ельних] йменів багато? Що ми самі великі? Чи, може, що п’яться вгору охочі?…)

Як з тобою любилися,

Вороженьки журилися;

А теперя перестали,

Вороженьки раді стали.

Ой чого плачеш, чого смутишся?

Понад ставом беріжечком

Пливуть пташки черінечком,

Вони пливуть, поринають,

Вони собі пару мають.

Чужа жінка волів гонить,

Моє серце ножем кроїть.

Розчісує русу косу.

Білими руками:

– Рости коса до пояса!

Да чого ти гудеш –

Чого буркуєш,

Сивий голубонько?

Що в бору, бору

Да Волохи поють, (2)

Церкву будують.

Збудували церковку

З трьома верхами,

З трьома ікнами.

Що первеє да іконце,

Що сходить сонце,

А другеє да іконце –

Ясному місяцю.

А третєє да іконце –

Янгол улинув.

А з тії слізоньки

Стало озеро.

А у тому човнику

Да красная панна.

Що ж вона діє?

Шириночки шиє.

Да шила-пошила

Да три шириночки

Да три хустиночки.

Що первую шила

Сріблом да золотом.

Що в конець мосту

Да калинового,

Там стояла світлочка

Помурованая.

Як прийшло до її

Да три Волошини,

Да три Волошини,

Да три хорошії.

Ой чого у світельці пізно світилось?

Св[ятий] вечір!

Там Маруся усе прибиралась,

А прибравшися, до церкви пошла.

Перлова тканка головоньку клонить.

Пір’ячко бере,

На столець кладе.

А з стольця бере

Да в віночок в’є,

Звила в віночок,

Пошла в таночок.

Колядую, колядую –

Ковбасу тую.

Св[ятий] веч[ір]!

А ви мене не питайте,

Ковбасу дайте!

Св[ятий] вечір!

Дайте ковбасу!

– Дасть тобі король

Червоную корогов.

А королиха –

Полумисочок червінців.

Да верни корогов да королівськую!

– Я верну тебе да коп’єм у груди,

А мечем у зуби!

Я не царенко, не короленко,

Я ж отецький синок

Да панок-козачок!

(С. Пліска Борз. у.)

На печі черінь,

В печі черінь,

Трави-ягод черінь.

Ой за злими людьми та за ворогами

Покинути мушу.

Як поросте трава-мурівка…

Ой хоч бачив – проминуло!

Галочкою пролинуло…

Та крильця розпустивши,

Та серце принудивши

Молодцю!

Та дам тобі таляра,

Та дам тобі другого –

Молодцю!

Ой рад же б я ходити.

Тебе рідненько любити.

Якби хотів зо мною знаться,

То б ти собак не боявся;

Та прийшов би зараненъко,

Та лежав би допізненька.

Ой не ходи коло води,

Жовтокрилий купче.

Єсть у мене кращий тебе,

Доріженьку втопче.

Ой подумайте, братця,

Ох і доки я буду в великій напасті?

А кругом серце моє

Кров’ю окипіло.

А либонь же її

Та покинути хоче.

Вернися…

Як не знаєш доріженьки,

То щоб і не збився.

– Ой хоч знаю, хоч не знаю

Треба попитаться.

Да дивітеся ж, мої карі очі,

Звідкіль милий іде.

Їде козак в Україну,

Мушкет за плечима.

Бодай сіно огнем пішло,

А коса зломилась.

Прийшла к йому дівчинонька

Та й вирвала травиченьку,

Та вмочила в водиченьку,

Та вдарила по личеньку:

– Та встань, козак, годі спати!

– Ой, либонь, моя дівчинонька

Та у лісі заблудилася?

– Якби вона заблудилася,

То б ліс розвивався!..

– Ой, либонь, моя дівчинонька

Та у полі загубилася?

– Ой коли б вона в полі загубилася,

То б трава зеленіла!

– Чи він утопився?

– Якби же він утопився,

То б річки леліли!

Ой як би ж він на базарі,

То б люде сказали.

Ой як би ж він у шинкарки,

То б бряжчали чарки.

Круті гори провертала,

Літа свої завертала!

– Круті гори, розвернітесь!

Літа мої, завернітесь!

Круті гори розвернуться,

Літа мої не вернуться!

Гордуєш ти мною,

Як вітер горою,

Як мороз долиною.

Сонце з калиною,

Козак з дівчиною.

Чи то зоря розсвітає,

Чи полуднє гріє,

Чи ніч землю покриває…

Думка в серці тліє.

Та зболіла та біла рука,

Пшениченьку жнучи.

Поза гаєм зелененьким

Зеленая паша;

Сватай мене, чумаченьку,

Щоб я була ваша.

– Болить моя головонька,

Не можна підняти…

– Приложи ж ти, моя мила,

До голови рути;

Клади рано і ввечері,

Щоб здоровій бути.

Тужу ж я, тужу, сам не знаю чого,

Бо котру я люблю, – не знаю для кого.

Присуну я кватирочку,

Аж кладочка движить.

А вже моя мила дівчина

По воду біжить.

Просуну я кватирочку,

Аж кладочка вросла:

А вже моя милая дівчина

З водою прийшла.

Нудить світом козак да тиняє.

– Здоров, здоров був, несужений друг!

– Здорова була, чужа – не моя!

Чужа – не моя, товаришова,

Товаришова, зарученая!

Через двір не йди,

Жалю не роби,

Бо з того жалю

Відерця поб’ю!

– Ой милий-чужий!

Відерця не бий!

Мені, молодій, –

Слави не роби!

Вийшла моя дівчинонька

Раніш від усіх,

Набирає відеречки

Повніш від усіх.

Тільки розкішеньки,

Що дрібні слізоньки!

Ой як же я не бачила,

Що ще із ним да постояла;

Тяжко вздихав

Да тебе питав.

Карим очам спання нема,

Ніжкам – опочинку.

Вже не чути та вже не видати

Та мого серденяти.

Десь у мого серденяти

Та не рідная мати.

Так згодовала,

Як намалевала,

На мою головоньку,

Щоб я сподобала.

Коло млина калина

Білим цвітом зацвіла.

Згодовала удівонька

Хорошого сина.

Чи з іншою на розмові

Десь забарився.

Висхну од жалю

І проплачу очі.

Нема милого, нема мого друга,

Тільки зосталася в серці моїм туга.

Я о нім мислю і не забуду,

Я його любила і любити буду.

Ой ти поїхав, мене покинув,

А я, бідна, плачу;

Сплакала очі темної ночі,

Що світонька не бачу.

Ой поїхав, мене покинув,

Молоду, уродливу.

Біле личко, як білочок.

Коли мене погидуєш,

Люби мою сучку.

Проведе тебе молода дівчина,

Тонкая лозина.

Рости коса до пояса,

Як у саду вишня.

Проси бога, молодий козаче,

Щоб за тебе вийшла.

Козак старий, як собака,

А ще й не женився.

Записую дім, в которому я мешкала,

Сад з пастовником, ліс із нивою,

Яр із нивою, яр із лісом.

Я з-під тебе землі брала,

До серденька клала,

Землі брала, к серцю клала,

Тебе чарувала.

Задумали чумаки в дорогу,

Покупили собі вози нові,

Поробили ярма кленові,

Поробили занози дубові,

Покупили воли половії,

Покупивши да й попаровали,

Попаровавши да й повиїжджали.

Приїхали да й до перевозу,

До Марусі-шинкарки.

Один каже: «Марусю, шинкарко!

Сип кварту горілки!»

А Маруся каже: «Нема тобі мірки!»

Ой рад би я, дівчинонько, ще й дві ночовати:

В мене хура строковая – треба й доставляти.

Ой як мені, моя мати, тяжко не здихати,

Пригнав чумак сірі воли та й став запрягати.

Молодий чумаченько воли запрягає,

Перед ним чорнявая у ногах упадає.

– Хоч упадай, дівчинонько, мій невінчаний друже,

А як піду у Крим по сіль, забарюся дужеі

Вишенька-черешенька з кореня гладенька,

Кажуть люди, що чумак буде, а дівчина і раденька.

– А здорова, сестрице перепелко, здорова!

– А здоров, здоров, брате соловейку!

А чи я тобі, брате, не казала:

Не бгай же гніздечка у діброві,

А зобгай же гніздечко у степу край дороги!

А ти будеш рано щебетати,

Та й будеш чумаків рано пробужати.

Ой у полі та криниченька, а [нерозб.] вода лисниться,

Ой не пішли б ми чумакувати, – коли б же нам оплатиться!

(Малор.)

Вернись, мила, у світлицю,

Клади руку на біжницю.

Пали свічку довгу та молися богу –

Нехай мені пощаститься!

Вози доганяє, воли випрягає,

Ще й серденьком називає.

Вернися, милий, додому,

Не чини жалю нікому:

Отець, ненька плачуть

І сильно ридають…

(Укр.)

Вози мажте, ярма наривайте,

сірі воли запрягайте.

Шляхом ідуть, вози риплять,

Ярма бряжчать, сірі воли ремедають.

Да станемо на попасі,

А з-під того зеленого байраку

Гайдамаки виглядають.

Сірі воли повпрягали.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 382 – 391.