11

Коли ж тії гайдамаки та такеє чинять,

То послали Капнистого – нехай їх припинить.

Як забили ж Капнистого в тугії скрипниці,

Пообрублювали обіддя, повезли на спицях.

Ой повезли у Київ, скоро дали знати,

Ой щоб [нерозб.] Капнисту благодирем звати.

Ой повезли Капнистого драбинчатим возом,

Відтіль їхав пан Капниста великим обозом.

Дивнеє звір’я спасує зілля,

Спасує зілля сивий оленецъ.

Підкрався до нього молодий князько.

Турки, татари Підгір’я взяли,

Полон забрали, до себе погнали.

А дівчиноньки шитвечко шили.

Ой зацвіли у степу байраки, та не будуть родити,

Пішли наші славні козаки, не хотять робити.

Та зовуть мене заволокою,

А коня мого та приблудою,

А коня мого та прибігою.

Та у тім судні стоїть щогла.

Та на тій щоглі сидить турок,

А пригладить зелена ліщина.

Журилася удівонька за синоньком журно.

За сивую гриву ухопився,

Та до коня притулився:

– Бийся, бийся, коню вороненький,

До мого батька, до неньки.

Замерзає льодком тонесеньким,

Притрусує сніжком білесеньким.

А під ним коник розігнався

І в синєє море увігнався.

Бийся ж ти, коню, вибивайся!

Ой туди наш ітиме

Сам полковник з козаками.

Всі козаченьки йтимуть,

По василечку вирвуть

Та по стрілочці кинуть.

Та все воли калмицькі рябії

До пари парують.

Хоч пропащі не пропащі,

Так знатимем за що, –

Нехай із нас не сміється

Посліднє ледащо!

Летить крячок понад морем,

Ніжки червоненькі;

Помирає на чужині

Козак молоденький.

Бо попи і дяки все на гроші дмуться.

Та піднімає свого сина,

Та проти сонечка очима.

А у тім судні сидять чупринці –

Все козаки, все запорожці.

Що на ногах кайдани,

На руках сириці.

Шабелькою огонь креше,

Кудирками розкладає.

Вже підбився сив коничок підо мною.

Не стій, коню, підо мною –

Не бий землі під собою.

Кубань-річка невеличка,

Розливом широка!

На тім древі, на березі,

Сидить птиця пава,

Кричить пава: «Розпропала

Козацькая слава!»

Квіти ж мої зелененькі,

Верхи червоненькі!

Розскочився сирий дуб

На чотири грані;

А хто любить чужу жінку,

Пропаде < поганий >.

Взято, запродато,

За Дунай загнато.

Служи, синку, за рідні сестриці:

Дадуть тобі в руки стальную рушницю.

Як привели перед пані,

Кайдани опали,

Вдарились панове

Об поли руками!

Опончище у бочище,

Кулачище в головище.

Не поважай, пане брате,

Що коралів густо.

– Нарай, нарай, пане брате,

Де дівчину взяти.

– У нашого війта

Хорошая рум’яная,

Тільки не робітня.

Тну голубця, йду в присіди.

Отак у нас чоборашки.

Витинайте гопаки.

Ой як мені не пугати,

Що загадали гаї рубати,

Гаї рубати й степи орати.

Степи й поля – втіха моя,

А зелені ліса – розкіш моя!

Колись були байраченъки,

А тепер стали козаченьки,

Колись були густі лози,

А тепер стали обози.

Козаченько-безбатченко

Без долі вродився.

Ой погоріло в степу сіно,

Нема ні копиці

А за ліпощами богу не молюся.

А погукайте мою родиноньку

Il pu доглянути смерті.

Збиралася моя родинонька,

Та й не розважає,

Тільки мою-то смерть престрашливу

Гірше розражає.

А вдарили в усі дзвони

Об третій годині,

Одклонюся близьким сусідонькам,

Своїй рідній родині.

– Ой прощайте, близькі сусідоньки

І рідна родино!

Прощайте, маленькії діти

І вірна дружина!

І тиськуються на мене,

Як лютії звіри.

Літа пройшли скоро,

Як бистрії ріки.

Утратив свої я літа молодії,

Як то скоро пройшли вони за часи малії!

Поставлю я килиночку посеред двора

Та прорублю в килиночці по три віконця.

А першеє віконечко у чистеє поле,

А другеє віконечко ік монастирю,

А тр[етєє] віконечко, де сходить сонечко.

Як гляну я в чисте поле, то звіря боюся,

Як гляну я к монастирю, богу помолюся.

Як гляну я, де сходить сонечко, там сад-виноград.

Ой у саду-винограду сестриці ходять:

– Ой сестриці-порадниці! Порадьте мене!

Як будете по яблучку рвати, зірвіте моє,

Як положіте на тарілочку, положіть моє,

Як будете та й гуляти, згадайте й мене!

Ой десь наша нещасная на чужій стороні,

Ходить-блуд[ить] по улочці, як приблудна вівця.

Ні з ким стати, промовити вірненького словця!

(Вол.)

Ой умру, я, умру та й буду дивиться,

Чи не буде мій батенько по мені журиться.

Батько зажурився, на стіл ісхилився:

– Коли б дочку поховати, буду двір минати.

[То ж мати, братик чи братичок і сестра. Далі й милий.]

Милий зажурився, пішов підголився,

Сідла коня вороного та їде жениться!

– Постій, милий, не женися: ще ж я не скончилась!

(Вол.)

Пішла біда до ткача, дали в ткача деркача.

Пішла біда до кравця, дали в кравця буханця.

Пішла біда до попа, били в попа, як кота.

Пішла біда до чудана одчудив він – очуняла.

У Києві на торзі їде біда на козі.

Козаченьки, мед пийте, тільки біди не бийте;

Козаченьки мед випили, взяли біду та й вибили.

Не пий, біда, із паробками!

Да за строчичку да за віночок,

На улицю да й у таночок.

У запічку буркун бурчить.

Дитя каже – розповий мене!

Да немає кращого цвіту над жоржину.

Да немає ріднішого роду над дружину.

Уже тепер правду ногами топтають.

Бо вже конець всьому уже приближився –

Хоч рідного брата тепер стережися!

Бо сам господь – правда, сомиря неправду.

Об сеї правди як ходиш по селу та заспіваєш,

То много людей плачуть.

Колись були дітки, та стали сирітки,

Плачуть вони, плачуть, не можуть пробути,

Отця свого, рідної неньки повік не забудуть.

Іде козак да дорогою, дорогою та широкою,

Долиною та глибокою.

Прив’язав коня та до прикорня

Та до прикорня дубового.

А що пале без полум’я? [Сонце.]

А що світе круту гору? [Місяць.]

А що іде – сліду нема? [Паром.]

А що в морі не говоре?

Риба в морі не в говоре.

(Україна)

Нелюбимую, неправдивую

Ні до словечка, ні до ділечка,

Ні до шайності, ні до хайності.

(Пустив на кораблі)

Його мила сидить, як свічка горить,

А дитиночка, як язірочка,

Корабель пливе, як вода реве.

Сама рано встане, чоловіка будить:

– Вставай, чоловіче, товару давати.

А я піду на базар солі купувати.

Солі не купила та в шинок заблудила,

Бідна ж моя головонька сама провинила!

Ой тату, наш тату, зтопи нам хату

Та звари нам їсти.

[Жита молотити пішов.]

Візьму ціп піду

В тік жита молот[ити].

Чи вдарю, чи не вдарю, та на шлях погляну,

Чужі жінки з базарю йдуть – моєї немає.

А ось перегодом бреде огородом.

– Бодай тебе, моя мила, та й щастя напало:

Як побачив, що йдеш п’яна, то й духу не стало

– Ти думаєш, чоловіче, що я дуже п’яна,

Розпитайся людей, чи хоч раз упала!

(Малор.)

Ой одно мені, мати, звадливе:

За плугом борозна не мила!

А козачку-неборачку у домівці покидає,

П’є козачка день та ще і другий,

Та на козака-нетягу велику потугу має.

Ой козачко, козачко!

Що в тебе попід очима значка?

Висипався хміль із міха та показав ляхам лиха;

Показав їм розуму, вивернув дідчу думу.

До Жовтої водиці наклав їм дуже хмельниці;

Не могли на ногах стояти, воліли утікати.

Одже побіжки прокляті під Очакозом взяті.

І по пастушім тебінці приїхали к вам ординці,

Не утікай же, ляху, з самого перестраху!

Волидай юнаків в табір!

Ой кумцю-кумцю, посвоїмося!

Вже не будеш їх хати поганцям оддавати,

Не будеш пересудів брати, а ні їх воювати.

Миліші вам жиди-збойці,

Ніж запорожці-молодці.

Вже утікають із валів,

Бояться самопалів;

Волють татарськії коні,

Ніж козацькі пулі.

(Волинь)

Що був лях, той в країні вельми обладався.

Що був русин, той козакам много приспів долі.

Що ізріс з козаками, той мав чорні очі.

Ворон-конем вихром в степу іграв вдень і вночі.

А в три труби затрубили,

У бубни заграли і

В три сторони козацькеє

Військо розсилали.

Лях Москву воювати, русин Туреччину,

А що ізріс з козаками у степ конем грати

Чи з поганими татарами в Криму погуляти.

Завинули [серце] в китаєчку, вишивану сріблом,

Та й пустили на Вкраїну – неньці на погибель!

…завивану шовком

А ще молод Морозенко словами пробовкнув.

(Слобода)

Ой заржи-заржи, коню буланенький,

Стоючи на ставнинці.

Бодай же вам, панове-молодці,

Та три літи боліти,

А що ви мене посиротили

І мої дрібні діти.

[Вістку привезл[и], що чоловіка вбито.]

Над Почаєвим ясная скала,

Ой там військо турецьке, басурманськеє

Гору обступило, як чорная хмара.

І обточило і обсочило – хтіли Почаєва звоювати.

– Матко чудовна почаєвська, ходи нас рятовати!

Отець Залізо з келій вийшов, слізами обливає:

– Ой рятуй, рятуй, божа мати, – монастир загибає.

– Ой не пл[ач], от[ець] Залізо,

Монастир не загине,

Мусимо стару чудь показати,

Мон[астир] рят[увати].

Ой як же вийшла божая мати

Та на крижеві стала.

Кулі вертала, кіньми дрясовала,

Воювать не дала.

А тії турки, що недовірки,

Дозналися, що божая мати –

Обіцялися до Почаєва

Щорок дань давати.

Ой тії турки, самі татари –

Неслави наробили,

В славному місті у Вишневці

Пісок кров’ю змочили.

А ми, люде, ми християне.

Бога вихваляймо,

Матці чудовній Почаєвській

Поклон оддаваймо.

(Почаєв)

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 269 – 278.