13
Гиля на воду,
Дала мене моя мати із розкоші да в біду.
Широкії ворітечка
Не могу прочинить,
Чужим батьку і матері
Не могу вгодить!
Ой тую неславу розумом занехаю!
Косарі косять, а вітрець повіває,
Шовкова трава на коси полягає!
– Ой годі, годі вороним конем грати,
Ходім додому, будем вечеряти!
– Як наварила, то вечеряй, здорова!
Стелеться мені на Україну дорога!
А мені дорога, а тобі перехресна –
Ой оставайся дівчинонька сердечна!
Возьми собі жінку волиночку
Да вдовину дочку.
Плили гуси тихою водою,
Вийди, дівч[ино], розмовся зо мною.
Ой тоді ж я тобі всю правду скажу,
Як мою білу ручку із твоєю зв’яжуть!
Чи я кому що зле радив,
Чи я кого з світу згладив?
Люде мене не злюбили –
Нікому вже я не милий!
Туман, туман по долині,
Туман качається…
Прибудь, прибудь, родиночку,
Хоч на годиночку –
Розвесели серця мого
Хоч половиночку.
Нащо мені, моя мати,
Личко побілила,
Чом ти мені, моя мати,
Щастя не вділила!
Породила мене мати,
По ягоди йдучи:
Горе ж мені на чужині,
Без роду жиючи!
Не куй, зоз[уленька], не куй раненько в неділеньку,
Ти не збуди мого гостя дорогого:
Ой сама я знаю, коли го збудити –
Як стане сонечко ясненько сходити.
– Ой чого, сестро, така стара стала:
Чи сина не женила, дочок не дивилась.
– Чужі нитки пряла, чужі дітки годовала:
Тим же я, брате, така стара стала!
Одна біда не докучить,
Мовлять старі люде.
А в черницях добре жити і бога хвалити –
Тільки серцю досадонька, що вчерні ходити
(Жінка, забиваєма чоловіком з просьби коханки забити)
Ой сталася Катерина у нього просити:
– Не жаль мені, що я не набулась –
Тільки мені жаль, що я вірна була!
Не жаль мені, що я не нажила,
Т[ільки] ж[аль] м[ені], що є мала дитина.
[Забивши і до корчми сходивши.]
Прийшов додомочку та й сів у куточку:
– Нема ж мої Катеринки випрати сорочку!
Скоро вийшла я, молода, на поріг,
А свекорка схватив за батіг,
А мій милий таки мене боронить –
Зломав батіг: «Більше не підеш!» –
До мене говорить…
Не зважила вона, що темная ніч, –
Пішла вона в чисте поле пріч!
З сусідами буду пити –
Дорогу матері гладити!
Ой як тяжко каменеві
Під водою плинути:
І ще тяжче сиротинці
На чужині бути!
Ой знати, знати, хто кого любить:
Той на тому стежечку як ножом рубить.
Ой боже мій милостивий,
Зрівняй гори і долини –
Нехай буде рівнесенько,
До милого виднесенько.
Піду я, скажу світу цілому,
Нехай не вірить ніхто нікому,
Бо вже я тепер добре пізнала.
Що невдячника вірно кохала.
Ледащиця з мене кпиться,
Мені соромота.
І вітер не віє,
І сонсе не гріє.
Зайшло сонце в хмару,
Слід остався синій,
Ой так мої проминули
Літа молодії.
На калину вітер віє,
Калина леніє,
Козак дівку в[ірно] л[юбить].
Нехай брешуть (2), добреш[уться] лиха,
А ми собі, серце моє, кохаймося стиха.
Чи по зорі розсвітає,
Чи полудень гріє,
Чи ніч землю окриває –
В серці думка тліє.
Жию тепер на цім світі,
Як би на пустуні.
Ой по горах огні горять,
По долинах дими курять,
Ой там турки полон ділять:
Та й досталася сестра брату,
Теща зятю.
Ой брат сестру на Рось пустив,
А з[ять] т[ещу] в полон заняв.
Загадала їй туркиниця три діла
Щоб очима гуси пасти,
Рученьками кужіль прясти,
А ногами дитя качать:
– Люляй (2), турчинятко!
Та не єсть ти турчинятко!
Тільки по дочці моє внучатко.
– Що ж ти, бабко, сказала,
Що ти турчинятко
Своїм унучатком назвала.
– Бо я його годовала
І ночі не доспала.
[Питається: чи хоч з ним, чи додому і одсилає.]
…прощай, матусенько моя!
Ой як будеш мене, мати, бити,
То я піду на Вкраїну жити,
З України на Поділлє,
Там моє щастя, там моя доля.
Ой місяцю, місяченьку ясний,
Який же ти всьому світу красний.
Ой іспусти низько роги
Та засвіти по дуброві –
Щоб нам видно в степу всі дороги.
Орличенко вірні слуги мав,
А вже ж їх та понамовляв,
Чи не могли б Краков’янку вкрасти
Із Кракова до Києва.
По світлоньці похожає,
У скляночці мед насипає,
Сама себе дурною назвала,
Що Орликом гордовала!
Дівчино-дівчинонько, зеленая утко!
Подруго-одворохо, одвори ти живота мого!
Зокуп мого жениха, мати.
З різного цвіту вершки зривала,
Чорними очима всіх чаровала.
Сіни мої калинові, хата на помості,
Не сам іду, хлопці ведуть до дівчини в гості.
Не бий коня в головоньку, не буде гримати,
Не зводь дівку із розуму, не буде лаяти.
Не стій, вербо, над водою,
Не погожа вода під тобою.
А ні пити, а ні їсти варити:
Тілько ж сю нелюбу зтроїти.
Попід гаєм конем граєм,
Попід лісуриною,
Чи не бачився, коне брате,
З моєю дівч[иною]?
Бо у козака думу,
Як на морі шуму.
Сама не знаю, де мій розум дівся,
Що я на чужині зосталася.
Що на чужині, як у неволі,
Завше я плачу доволі.
Піду я в чистеє поле,
В чистеє поле зелене,
Чи не одляже вся моя журба
І все нещастє од мене.
Та [нерозб.] голубця
Та взяла під полу,
Принесла додому.
Раду складають, всі ся змовляють.
Страхом великим всі закричали.
Ходять дівки у три танки,
Не так у три, як в чотири.
Наїхали татарове,
Як великії панове,
Взяли ж вони собі по дівчині.
По дівчині і хорошій.
Да й за руки побралися.
Сестра брата уялася,
Да й за руки взялася.
Сам сів в карти грати,
А їй велів постіль слати.
Постіль стеле, сильно плаче,
Не так грає, як питає:
«Одкіль, дівко?» – «Із Києва».
«Чия, дівко?» – «Андрієва!»
Дяка богу, що спитався,
Що з сестрою не звінчався.
За нею погоня іде –
Рідний батенько.
Вона назад позирнула,
Ширіною замахнула:
– Ой вернися, мій батечку,
Ти бо мене не догонит:
Тільки коника втомиш!
Ой з-за гори кам’яної
Орел воду носить.
Прошу, прошу козаченька
На вечіроньку,
Тиху розмовоньку.
Чар-зілля дістану.
Дороженьку знав,
І ненька пізволяла.
Ой там в степу при дорозі
Шумлять, гудуть дрібні лози.
Ой там молод козак блудить,
Під ним сивий коник блудить.
Приблудився він до гаю,
До дрібненького ручаю.
І став коня напувати,
Стала зозуля ковати…
– Зозуленько, моя ненько,
Скажи мені доріженьку,
Скажи мені слід дороги
До мого роду вірного.
– Там, де доріженька твоя,
Питай собі соловея,
Бо соловей рано встає,
Стежки-доріженьки знає.
Буде тобі, козаченько,
Аж три доріженьки. . . .
Їдна в Рим, друга в Крим,
А третя в Запоріжже –
Щасти козаченьку боже!
– Я до Риму не доїду,
А у Кримі сам буду.
Є в Запорожжі много братців,
Жвавих красив[их] молодців.
Здоров-здоров, пане-брате,
Будем разом мандрувати, (2)
Кукіль з пашні вибирати.
Час нам тої слави добиться,
Щоб вже з рідними нажиться.
Ой як мені повівати,
Що яри глибокі.
Ой як мені прибувати,
Що краї далекі.
Не поможе, милий боже,
Восковая свічка.
Розхвилявся тихий Дунай
І бистрая річка.
Нехай тобі зозуленька,
Мені соловейко,
Нехай тобі там тихенько,
Мені веселенько.
Ой на ж тобі, мій миленький,
До білих ручок.
Ой я думала, що се місяць сходить,
А се козак по табору ходить.
Св[ого] коня за поводи водить,
Св[ого] пана хорошенько просить:
– Ой пустіть мене, пане, додому.
Занедужився сив кінь підо мною,
Ой зажурила ді[вчина] за мною.
– Ой я коня кажу до табора взяти,
А тебе кажу в кайдани вковати.
– Ой не куй мене, мій пане, в кайдани,
Та прикуй же мене, пане, к дівчині коханій.
Ой на горі (2) церковка стояла,
Там дівчина по неволі з козаком шлюб брала.
– Ой шлюбе, мій шлюбе, гірке шлюбованнє!
Мислі ж мої мислі, до кого ж ви прийшли!
– Що тії думи-гадки?
– Думаю-гадаю морем поплинути,
А щоб за тобою, козаком, не бути!
Ой що ж бо то за туман по дорозі в’ється,
Ой що ж бо то за козак на могилі б’ється?
Ой він б’ється та журиться – дойшли його вісті –
Дівка його заручена, омлів, на коню не може зсісти.
– Либонь же я, коню, не встану, – біжи розкажи пригоду.
Що в степу на могилі пропав через дівчини урод
Заржав коник, ногою тупнув – земля розступилась,
Молодого козака, ще коника з світом розлучила.
Сидить дівча край віконця при тихому смутку,
Покидає козак дівча, як голуб голубку.
А голубка над водою сивим криллєм біліє:
– Полинь, полинь, голубонько, в Київ зо мною!
Тогді снопи зв’яжу, як люде спать ляжуть,
Тогді тобі правду скажу, як рученьки зв’яжуть.
– Одчепися, моє серце, бо я йду п’яненький;
– Ой не одчеплюся, бо тебе боюся.
Приїхав вельможний та й став у браму,
Велів дати велику острогу,
Щоб того Петруня та й не пустили.
Як скоро імость окнем узріла,
На їй тіло подрев’яніло:
– Втікаймо, Петруню, в віконці темненько
Петрусе до дверей – у дверей тісненько.
Примітки
Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 286 – 295.