Перебіг битви

6 жовтня 1667 року почалася запекла битва. Перша група з’явилася на полі бою раніше і мала своїми наступальними діями відвернути увагу поляків від східного напрямку, на якому козаки і татари, очолювані Петром Дорошенком, хотіли вдарити основними силами. Проти групи Керим Герея, що, незважаючи на гарматний вогонь, почала пробиватися до польських позицій, Ян Собєський поставив 13 хоругов кінноти, які очолив досвідчений полковник Александр Поляновський.

Загальний вигяд м. Підгаєць в 1960 р.

На передньому плані – консервний завод на місці колишнього замку. На задньому плані – Старе Місто і гора, де відбувались основні бої. В центрі – костел пресвятої Трійці, в якому підписувалися Підгаєцькі угоди.

Кількісна перевага татарів була величезною, але з огляду на тисняву через особливості терену, вони не могли цим скористатись. Довго татари змагались із польською кіннотою, а тим часом гармати із валів вели прицільний вогонь по скупченню противника, особливо на задні ряди. Під час розпалу битви надійшли козацькі полки П. Дорошенка і допоміжні сили татар.

Битва ввійшла у вирішальну стадію. Загроза з боку Дорошенка наростала. Скориставшись послабленням тиску татар на своє ліве крило, Собєський перекинув на допомогу В. Вільчковському, тоді притиснутому до Загайців, частину своєї кінноти. Так вдалося стримати натиск. Польські хоругви атакували частину козацької армії, яка прагнула форсувати Брідки. Однак, коли цю козацьку групу розбили, то вже поляки не змогли дістатися до своїх позицій, оскільки їх відтяли татари. У цій ситуації польська кіннота змушена була пробиватись до групи В. Вільчковського, яку вже тоді притиснули до села Загайці. Поступово ініціятива переходила до поляків.

Скориставшись тим, що на лівому крилі оборони, де татари Керим Герея зазнали великих втрат, Ян Собєський кинув на козаків решту своєї кінноти, а рівно ж на скупчення козаків і татар між східним потоком і ставами наперли обозна челядь і селяни, підтримані вогнем піхоти й артилерії з новозбудованих валів. Бачачи те, що робиться, В. Вільчковський вкотре атакував козаків і татар з боку Загаєць. Атаковані з трьох боків, затиснуті у видолинку між двома пагорбами, дном якого плив потік через Тудинку до Підгаєцького ставу, майже оточені козаки й татари змушені були відступити. Так закінчився перший день битви.

Микола Костомаров коротко писав про цей день:

«Розпочався бій і стояв, аж допоки сонце сіло. Поляки билися хоробро і багацько положили орди. По заході сонця татари позбирали тіла позабиваних своїх, поскладали їх по хатах і запалили село (Старе Місто і Загайці – С. К.). Для них, яко мусульман, тяжко було лишити своїх мерців на полі, не похороненими» [226].

Згідно з козацьким звичаєм, дорошенківці своїх полеглих героїв поховали у трьох братських могилах край Поліського шляху на високому пагорбі за селом Загайці у напрямку Новосілки. Між ними, за переказами, був похований козацький полковник. На жаль, з могил збереглася тільки одна, згадана вище, і то завдяки тому, що близько поховано кілька родин, померлих від холери в пізніші часи, та завдяки зусиллям старожилів Загайців [227].

Надалі союзники вирішили взяти поляків голодом і обложили місто. Татари розпустили свої чамбули та почали грабувати передмістя з довколишніми селами. Саме тоді на повну силу виявилась передбачливість Яна Собєського як полководця [228]. Татарські чамбули повсюдно натрапляли на опір польських військ і були розбиті під Єзуполем, Раківцями, Бережанами, Нараєвом і Золочевом.

Спалахнула позиційна війна. Хоча в українського гетьмана була суттєва перевага (близько 20–30 тисяч супроти 10 тисяч), враховуючи вигідне розташування противника, він вирішив вдатися до облоги, справедливо вважаючи, що на тривалий час жовніри не витримають її. Поза сумнівом, ця тактика принесла б успіх, але воєнне мистецтво було на боці Я. Собєського [229].

Також відбувалися бої у герцях. Поляки придумували, як писав Костомаров, різні способи, щоб налякати татар, яких мали за недорікуватих. Наприклад, вночі кидали на татар обсмолені бочівки, вважаючи, що татари сприйматимуть їх за бомби і думатимуть, що в поляків багацько зброї. Або ж познімали з хат «бовдури» (димарі), поставили їх на колеса, позвозили на свої вали і, позалазивши в бовдури, стріляли звідти з рушниць, а татари, мовляв, гадатимуть, що то стрілянина картеччю з гармат. Польські бранці, котрих ловили татари, розповідали їм, що на підмогу полякам у Підгайці зі Львова веде 20 тисяч війська князь Вишневецький. А ще чекають короля з більшою силою, який вже перейшов Віслу [230]. Д. Дорошенко, слідом за М. Костомаровим, додав, що «поляки пускалися на всякі хитрощі, підкидаючи під татарський обоз листи, в яких стояло, ніби їм на поміч ідуть великі сили» [231].

Підгаєцькі селяни і міщани, нападали на обози Керим Герея і Петра Дорошенка, крали коней, або ж рили «вовчі ями», до яких впало багато ворогів, серед яких, між іншим, попались два татарські мурзи. До того ж, тривожила козаків і татар польська кіннота, розташована у районі Бережан і Поморян [232]. Утім, попри високий бойовий дух, сили поляків поступово танули, поразка ставала невідворотною. Однак справа повернулася на їхню користь і, як твердив М. Костомаров, не з домислу поляків [233]. Іван Сірко, відомий своєю хоробрістю і ненавистю до татар, зібравши великі сили козаків Харківського полку під своєю орудою і запорожців на чолі з кошовим Іваном Рогом, вдарив на беззахисний Крим і спустошив його, визволивши чимало бранців. Слід зазначити, що Харківський полк, з якого міг походити І. Сірко, належав до Московської держави і мав автономію, як і інші слобожанські полки, – зазначає харківський дослідник Володимир Маслійчук [234].

З набігу на Крим І. Сірка та І. Рога вельми скористалися поляки, хоча не можна сказати, щоб запорожці ходили на Крим заради підмоги полякам, як пише М. Костомаров [235]. Спустошення запорожцями Криму викликало паніку серед татар і битва під Підгайцями ввійшла у свою завершальну стадію. Микола Костомаров докладно відобразив події тих днів:

«Коли султан Герей-Галга і мурзи, які були з Дорошенком, дізнались про те, що сталося в Криму, між татарами піднялося велике обурення на козаків. Мурзи засумнівалися у щирості самого Дорошенка: чи не змовилися з ним і його старшиною січовики, йдучи на Крим? Герей-Галга заступився перед мурзами за свого спільника: «Брат не повинен відповідати за вину брата».

Однак Дорошенкові вже не можна було покладатися на побратимство татар, роздратованих козацьким нападом на Крим. Багато татар повернули тоді додому. Дорошенко став стерегтися, щоб орда не збаламутилася і не примусила своїх зверхників на згоду з поляками, навіть видавши його самого. Тому він наказав оточити ровом козацький табір, щоб захистити себе від «недавніх союзників».

Попереджуючи лихо, Петро Дорошенко підіслав до Яна Собєського своїх людей, закликаючи його до згоди, і обіцяв схилити до згоди Герея-Галгу з мурзами. Ян Собєський, поміркувавши, що небезпечно дратувати обох ворогів, згодився. Вмовити на згоду Герея-Галгу Дорошенкові було не так уже й важко, бо татари, дізнавшись, що діється в Криму, панічно втікали з табору. Собєський вирядив ротмістра Рощиця, у котрого брат побусурманився, в табір до орди на розвідку – що думають татарські ватажки? Рощиць привіз звістку, що в таборах поміж себе балакали отак: «Мабуть, Бог покарав нас за те, що ми пішли воювати на своїх колишніх побратимів-поляків, за те Бог і напустив козаків на Крим» [236].

Напад Івана Сірка призвів до сепаратного миру татар із поляками, що автоматично стало другою причиною поразки, традиційною в українсько-татарських відносинах. Уклавши сепаратну угоду, Керим Герей запропонував свої посередницькі послуги Петрові Дорошенку, і той змушений був піти на перемовини. Такої думки, слідом за М. Костомаровим, дотримуються й інші дослідники [237].

Це була фактична поразка Петра Дорошенка, попри те, що в угоді був і позитив: Польща визнавала незалежність України в її тодішніх межах (йдеться про територію, якою володів П. Дорошенко, як гетьман. – С. К.). «Так Козак, який мав 24 тисячі людей, гнувся перед гетьманом, у розпорядженні якого було заледве 3 тисячі жовнірів, опріч хлопів, пахолків і джурів…» [238], – так, майже глузливо, коментує Тадеуш Корзон поразку Петра Дорошенка.

Тут постає запитання: чому так легко пішов на замирення Петро Дорошенко? Чого боявся? Погрози татар перейти на бік поляків, а чи, як васал Туреччини, викликати гнів султана? Все ж 24 тисячі козаків, загартованих у боях, – це сила… Якими були справжні порухи мислі й дії гетьмана Петра Дорошенка?

Віримо, що ці питання допоможуть з’ясувати фахівці. Зокрема, Валерій Шевчук чітко вказує на те, що «Петро Дорошенко був приневолений татарами згодитися на такий мир» [239]. Треба визнати слушність здогадів Дмитра Дорошенка щодо цих подій:

«Дорошенко, який напевне свого часу був при боці Богдана Хмельницького під Зборовом і на власні очі бачив тодішню татарську зраду, розумів, чим може скінчитись для нього така раптова зміна в настроях його татарських союзників і тому поспішив розпочати переговори із Собєським, щоб вийти з цеї небезпечної ситуації, коли він опинився між двох огнів» [240].

Примітки

226. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького… – С. 101.

227. Колодницький С. Гетьман Дорошенко під Підгайцями (Важка битва гетьмана Петра Дорошенка) // Дзвін. – 2000. – № 4. – С. 109–116.

228. Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. – S. 21.

229. Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. – Київ: Варта, 1995. – С. 301–302.

230. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького… – С. 11-112.

231. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… – С. 137.

232. Werschler I. Obrona Podhajec w 1667 r. – S. 21.

233. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького… – С. 144.

234. Маслійчук В. ALTERA PATRIA: Нотатки про діяльність Івана Сірка на Слобідській Україні. – Харків: Харківський приватний музей міської садиби: Торсінг, 2004. – 72 с.

235. Костомаров М. Руїна. Гетьманованнє Брюховецького… – С. 104.

236. Там само.

237. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI–XVIII ст. – С. 321; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України… – С. 387; Дорошенко Д. Нарис історії України… – Т. ІІ. – С. 78.

238. Podhaice… – S. 4–5.

239. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI– XVIII ст. – С. 321.

240. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… – С. 138.