Укладання мирної угоди

Отож, бачачи панічну втечу татар з табору до Криму, Керим Герей 16 жовтня 1667 року за 4 години уклав у підгаєцькому костелі сепаратний мир. У перемовинах брало участь з татарського боку 4 мурз, а з польського: руський воєвода Станіслав Яблоновський, вишенський староста Владислав Вільчковський, полковник Александр Поляновський і подільський підстолій Єронім Куропатницький. Козаки, як каже Коховський, спізнились на цю конференцію, зайняті окопуванням свого табору й не довіряючи татарам. Козацькі полковники не втручалися до конференції, хіба що від них запрошено перекладача, і той тоді шпигував за тим, що відбувається. Під трактатом підписалося 9 солтанів і мурз з калгою Керим Гереєм. Додатково була укладена угода (оповіщена в універсалі Яна Собєського від 18.10.1667 року) про те, що татарам забезпечується вільний вивід із собою до Криму набраного ними християнського ясиру, умова, яку сучасники зовсім слушно назвали скандальною [258]. Від себе ж додамо, що тим ясиром був український люд. Так Ян Собєський «віддячив» тим українцям, які разом з ним були в обороні й родини яких потрапили в полон.

Коли Д. Дорошенко не назвав поіменно чотирьох мурз, які підписали договір, то краєзнавець зі Львова Іван Банах, наводячи тексти підгаєцьких пактів, зробив це (див. Додаток 1) [259].

Протримавши ще деякий час поляків в облозі, та не маючи більшої підтримки, П. Дорошенко був змушений, як уже зазначалось, і сам укласти перемир’я з Яном Собєським. Підписали договір: гетьман Петро Дорошенко, генеральний обозний Іван Демиденко, генеральні судді Герман Гапонович і Семен Богаченко, військовий писар Лукаш Бускевич, генеральні осавули Жадан Якименко і Дем’ян Пиляй. Одночасно була зложена присяга Війська Запорозького за підписом Дорошенка від імени всього війська, а також з польського боку за підписом Собєського [260].

Так 19 жовтня 1667 року костел Пресвятої Трійці у Підгайцях ще раз став свідком укладення міжнародної угоди. На оригінали цих угод цілком випадково натрапив в архівах Міністерства закордонних справ Франції у Парижі відомий історик, уродженець Старого Міста, на території якого відбувалась битва 1667 року, громадсько-політичний діяч, професор Ретгарського університету США Тарас Гунчак. Якісні копії цих угод зберігаються у Підгаєцькому історико-краєзнавчому музеї. Не писатимемо про значення угод, позаяк всі аспекти досить докладно проаналізовані в працях дослідників цієї доби від Самовидця до сучасників. Додамо тільки, як пише Дмитро Дорошенко, що

«можна собі уявити, яким розчаруванням, яким болючим ударом для Дорошенка був такий фінал кампанії, до якої він старанно приготовлювався цілий рік з напруженням усіх своїх сил! Що він був певен перемоги, про це свідчить його лист до магістрату міста Львова, датований 4.10.1667 року, отже, на самому початку боїв під Підгайцями. Він остерігає львів’ян перед наближення татарських і своїх військ, обіцяє старатись, щоб саме місто не зазнало шкоди і радить завчасу, поки військо не наблизилось до самого Львова, вислати своїх послів «з належним уклоном» до себе і до солтана, обіцяючи повну їх безпечність і недоторканість» [261].

Нез’ясованим до кінця все ж залишається таке питання: чи був випадковим збігом у часі напад запорожців на чолі з І. Сірком на Крим, а чи була це спланована і погоджена з поляками акція? А коли так, то як її класифікувати: як зраду Дорошенка й інтересів України, а чи просто як політичну неграмотність у тій ситуації, що склалася в Україні? Як це трактують історики України різних часів і що вони пишуть? Адже взаємини двох великих українців того часу були складними і розглядати їх у звичайному аспекті людських стосунків є, на нашу думку, неприйнятно, оскільки йдеться про дії, від яких залежала доля України. Отже, фактично М. Костомаров виправдовує запорожців, мотивуючи їхні дії віковічною ненавистю до бусурман. Однак в історичній науці є й інші думки. Одним із перших висловив у цьому сумнів Самовидець – автор літопису, сучасник тих подій. Наведемо його слова:

«Й так видячи, албо маючи відомость певную, що орди великіе вишли, стали жолніре по фортецях, а гетьман коронний Ян Собєский з войском стояв у Підгайцях» [262].

Глибокий знавець Запорозької Січі Дмитро Яворницький писав про події 1667 року, практично фіксуючи їх, але не оцінював [263]. Сучасні дослідники історії України (М. Котляр, В. Смолій) теж зазначають, що в другій половині 60-х – на початку 70-х років ХVII ст. вони бачать кошового отамана то у битвах проти татар і їх ставленика Суховія, то організатором походів проти Кримського ханства і турецьких фортець. Одночасно загони І. Сірка виступають у складі війська Речі Посполитої, яка вела бої з полками П. Дорошенка й ординцями поблизу Умані, Бершаді, Ладижина, Кальника та інших міст. Союз з польською шляхтою, на їхню думку, був вимушеним кроком кошового отамана, який у конкретній ситуації вбачав головну загрозу саме від південного сусіда [264].

Проте Д. Дорошенко, один із найкращих дослідників історії України, зі школи так званих істориків-державників, дотримується іншої думки. Петро Дорошенко готувався воювати з Польщею після перемоги над Маховським, запеклим ворогом України, в союзі з татарами, розраховуючи на непідготовленість Польщі. Однак польний гетьман Я. Собєський, який стояв на чолі 12 000 коронних військ, знав про козацькі наміри. Він попередив універсалами шляхту прикордонних воєводств про татарську небезпеку, а сам приготувався до відсічі.

За Д. Дорошенком, в Яна Собєського був дуже важливий союзник – запорозький кошовий отаман Іван Сірко, який ще в січні 1667 року побував у Львові й заявив, що не визнає П. Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників – татар [265]. Такої ж думки притримується і Наталя Яковенко [266].

Так, маючи ще одну спробу стати самостійною, Україна не змогла здобути волю. Чому так трапилося, що впродовж багатьох десятків років наслідки та значення тієї події для багатьох співвітчизників були білою плямою? По-перше, всім зрозуміло, що офіційна радянська історична наука з її заідеологізованістю ніяк не хотіла визнавати боротьбу українського народу за самостійне існування. І те, що не вкладалося в рамки їхньої «науки», категорично відкидалось, а існуючі першоджерела або перекручувались, або ховались за сімома замками у т. зв. «спецхранах». Саме тому, пишучи про Підгайці і події 1667 року, ніхто з офіційних істориків не говорив про Петра Дорошенка та його прагнення. Подія розглядалася виключно як черговий напад татарських наїзників. «У 1667 році воєнні дії проти татар велись лише одним невеликим військом гетьмана Яна Собєського, якому вдалося зупинити татар біля Підгаєць і схилити їх до перемир’я» [267], – писали російські радянські автори історії Польщі.

«У 1667 і 1675 роках місто зазнало спустошливих нападів турків і татар», – писав М. Глинський в історії Підгаєць [268]. Це ж твердять й автори Радянської Енциклопедії історії України [269]. Щоправда, Б. Стахєєв, автор коментарів до повісті Генрика Сенкевича «Пан Володийовський» у російському перекладі чітко й коротко фіксує основні причини і наслідки битви під Підгайцями у жовтні 1667 року у Підгаєцьких угодах, про які згадується у повісті. Зокрема, про те, що у добре укріпленому таборі під Підгайцями Собєський на чолі невеликого війська успішно витримав наступ ворожих сил, які чисельно переважали його. Що татари повернулись до Криму після нападу запорожців, а П. Дорошенко тимчасово підкорився Польщі. Що ця перемога була вигідна Польщі, яка не була готова до війни, а перемога під Підгайцями поклала початок популярности Собєського серед шляхти [270].

Польські джерела, згадуючи події під Підгайцями і славословлячи, звичайно, Яна Собєського, все ж визнавали, що поляки здобули перемогу не тільки над турками і татарами, а й козаками Дорошенка [271]. Щоправда, поляки-підгайчани, на меморіяльній таблиці, встановленій в костелі на честь 200-ої річниці Віденської битви, у якій Ян Собєський став тріумфатором, у переліку його заслуг відзначили також його перемогу над татарами і турками (без козаків Дорошенка) у битві 1667 року [272].

Та все ж багато українських істориків замовчують факти або ж подають їх неточно. Зокрема, автор «Історії Русів» Підгайці назвав Заславлем, а перебіг подій подав дещо викривлено. Так, наприклад, показано, що Дорошенко виграв битву в упертій боротьбі з Яном Собєським, що весь обоз, запаси та артилерія дістались йому. І тільки напад Сірка на татар в Криму не дозволив Дорошенкові розгромити до кінця поляків [273].

Валерій Шевчук, висвітлюючи діяльність Петра Дорошенка у двох книгах, називає Підгайці селом [274], що не відповідає дійсності. На наше переконання, кожному дослідникові під час опрацювання тієї чи іншої подібної теми, варто все-таки заглядати не тільки в історичне минуле, але й у сучасний довідник з адміністративно-територіяльного поділу України.

А О. Бойко тільки фіксує, що «восени 1667 під тиском об’єднаних турецько-козацьких сил польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні» [275]. Тільки неповагою до історичної правди можна характеризувати той факт, що замість польного гетьмана Яна Собєського те визнання зробив «польський король». Ймовірно, що така фактологічна неточність вкралася з ненавмисної помилки у підручнику О. Субтельного. Наведемо його слова дослівно:

«Восени 1667 об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна-Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію» [276].

Адже відомо, що Підгаєцька умова, як пише В. Шевчук, була тимчасова й фактично не правочинна до комісії, на якій козацькі права мали бути визначені й затверджені. Він же ж і додає, що Підгаєцькі акти державних суперечностей між Польщею та Україною не ліквідовували, а тільки примушували Україну на певний час перед королем схилитися [277]. Відомо, що присягу цю, як і угоди, приймав і підписував гетьман Ян Собєський від імени польського короля. І до фактичного затвердження польським королем так і не дійшло.

Такою ж нечіткою є позиція М. Котляра та В. Смолія, які пишуть, що союзник П. Дорошенка Галга – султан Керим Герей пішов на замирення з командуванням польського війська, але не пояснюють причин, не згадують про І. Сірка [278]. І вже зовсім незрозумілим є очевидне негативне ставлення авторів сучасного довідника з історії України до постаті Петра Дорошенка, який, на їхню думку, переслідував тільки особисті вигоди, змінюючи політичні орієнтації. А впродовж 1667– 1671 років у хронології подій вони воліють відзначити за краще селянську війну в Росії під проводом Степана Разіна, аніж зупинитися на розвитку подій в Україні після підписання ганебного Андрусівського перемир’я [279].

Водночас багато істориків не тільки пишуть про напад І. Сірка на Крим, а й оцінюють його дії як типові для Запоріжжя другої половини ХVII ст. Наталія Полонська-Василенко недарма пише, що нападом Сірко змусив татар зрадити П. Дорошенка, а наслідком цієї зради була капітуляція Дорошенка [280].

Цікаво, що за свою диверсію в Криму Іван Сірко отримав від царя через капітана Сухорукова похвального листа [281]. Недарма автори «Історії Українського війська», коли пишуть про напад Сірка на Крим, однозначно вказують, що своїми діями він підірвав українсько-турецький союз, який уклав Дорошенко [282]. Однак однозначно оцінити, наголошують М. Котляр та В. Смолій, політику Коша Війська Запорозького і, зокрема, І. Сірка у подіях на Україні не можна.

З одного боку, Запоріжжя залишалося форпостом боротьби України проти Кримського ханства, центром притягання і пристанищем усіх невдоволених існуючим суспільно-політичним порядком.

З іншого, як уже говорилось, були випадки, коли Кіш провадив політику, що суперечила державницьким устремлінням українських гетьманів, і йшов з ним на конфронтацію, наслідки якої були згубними для Української держави.

Це стосується, зокрема, стосунків І. Сірка та П. Дорошенка. На їхню думку, імпульсивним, здатним покладатися лише на силу зброї, кошовим отаманам важко було збагнути всі тонкощі дипломатичної гри за обставин, що обумовлювали зміну політичної орієнтації того чи іншого гетьмана. Вони перемагали ворога у відкритому бою, однак легко втрачали орієнтири під час мирних перемовин з досвідченими та хитрими московськими, польськими й кримськими дипломатами [283]. Тому-то І. Крип’якевич акцентує, що Іван Сірко «лише на старості літ зрозумів заміри гетьмана» (мається на увазі П. Дорошенка – С. К.) [284].

Так зійшов, за словами М. Грушевського, з політичної арени цей «останній козак» [285]. Зійшов серед страшної нечуваної руїни свого краю, витративши всі сили на боротьбу за здійснення високого ідеалу об’єднання Української держави.

«Незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, – писав В. Антонович, – серед сучасних йому козацьких провідників уявляє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермували цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю, серед найтяжчих обставин з дивовижною енергією й сталістю боровся за нього і впав з достоїнством і свідомістю сповненого обов’язку!!!» [286].

Примітки

258. Там само. – С. 138-139.

259. Банах І. Підгайці на історичній мапі // Міська брама. Незалежний Підгаєцький часопис. – Ч. 1 (8). – Київ, 2009. – С. 5.

260. . Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 140.

261. Там само. – С. 141.

262. Літопис Самовидця… – С. 102–103.

263. Яворницький Д. Іван Сірко… – С. 77.

264. Котляр М., Смолій В. Історія в життєписах. – К.: Час, 1994. – С.242–254.

265. Дорошенко Д. Нарис історії України… – Т. ІІ. – С. 78.

266. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України… – С. 386-387.

267. История Польщи: в 3-х томах. – Т. 1. / Под ред. Королюка В. и др. – Москва: АН СССР, 1954. – С. 277.

268. Глинський М. Підгайці. Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська обл. – Київ: Головна редакція УРЕ. Інститут історії АН УРСР, 1973. – С. 111.

269. Радянська енциклопедія історії України. – Т. 3. Підгайці. – Київ: АН УРСР, 1971. – С. 389.

270. Сенкевич Г. Собрание сочинений. В 9-ти т. – Т. 5. – Пан Володыёвский: Роман / Пер. с пол. – Москва: Худож. лит., 1984. – 423 с.

271. Kochowski W. Historia panowania Jana Kazimierza…; Niedzwiecki M. Powiat podhajecki…; Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. VIII. – Warszawa, 1887. – S. 384– 388; Czołowski A., Janusz B. Przeszlość i zabytki województwa tarnopolskiego. – Tarnopol, 1926. – S. 32–33; Przewodnik po województwie tarnopolskiem z mapą. – Tarnopol, 1928. – S. 62.

272. Ostrowski J. Kościoł parafialny P.W.Św. Trójcy w Podhajcach // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. – T. 4: Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Kraków, 1996. – S. 141–162.

273. История Русов Георгия Кониского [Репринт. вид.]. Вип. 5. – Львів, 1993. – С. 222–224.

274. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення… – С.200- 201; Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI– XVIII ст.

275. Бойко О. Історія України: запитання і відповіді. – Київ: Академія, 1997. – С. 96-99.

276. Субтельний О. Україна: Історія… – С. 135.

277. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI–XVIII ст. – С. 323-324..

278. Котляр М., Смолій В. Історія в життєписах. – К.: Час, 1994. – С. 242–254.

279. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. Довідник з історії України. – Київ: Україна, 1993. – С. 76–307.

280. Полонська-Василенко Н. Історія України… – Т. 2. – С. 43.

281. Яворницький Д. Іван Сірко… – С. 77.

282. Історія українського війська… – С. 163–164.

283. Котляр М., Смолій В. Історія в життєписах… – С. 242–254.

284. Крип’якевич І. Історія України… – С. 226.

285. Грушевський М. Ілюстрована історія України [Репринт. вид.1913 р.]. – Київ: ІСЕ-Україна: журн. «Радуга», 1990. – 524 с.

286. Антонович В Петро Дорошенко // Збірник історичних нарисів «Історичні постаті України» / Упорядник Болдирєв О. – Одеса: Маяк, 1993. – С. 192.