Замість висновків

Як бачимо, в силу несприятливих історичних обставин Петрові Дорошенку не вдалося виграти Підгаєцьку кампанію, а згодом і здійснити й далекосяжну заповітну мрію – об’єднати Україну під однією булавою.

Яну Собєському ж ця перемога допомогла стати великим гетьманом коронним, а незабаром і польським королем Яном ІІІ. Саме тому, їдучи до Язлівця (колись значне торговельне місто і оборонний пункт, а тепер село Бучацького району Тернопільської обл.), він, вже як король Ян ІІІ, зупинявся у Підгайцях, аби ще раз побачити місце, на якім «яко гетьман польний заклав початок своєї слави» [287].

У вересні 1883 року на відзначення 200-ої річниці битви під Віднем об’єднаних европейських військ з турками, в якій важливу роль відіграло польське військо на чолі з Яном Собєським, поляки-підгайчани поставили колону Св. Анни заввишки 12 м на місці оборони у війні 1667 року. Виникає питання: чому саме Анна? Адже Анна – мати Пресвятої Богородиці, покровителька жінок, особливо бездітних, які хочуть мати нащадків. А ще вона відзначалась милосердям до вбогих. Її ж називають і Анною Пророчицею. Чому висота колони сягає саме 12 метрів? До Другої світової війни це була найвища колона на Підгаєчинні. Можливо, саме з тих мотивів і зведено колону? Можливо, питання й наївні. Сподіваємось на читача-професіонала… 1944 року колону звалили артилеристи вермахту, аби не служила об’єктом наведення прицілу стрільби. У 1991 році староміська релігійна громада відновила колону. А погруддя витесав останній з династії народних каменотесів-різьбарів Ілля Папіж. 2003 року в колону вдарила блискавка. І знову її відновили зусиллями сільської громади. Ілля Папіж, понад 80-ти річний майстер, витесав з місцевого пісковика фігуру Св. Анни на повен зріст, хоча його попередній варіянт був погруддям. Однак хотілося би і тут мати якусь ясність. Тож який підтекст закладали наші предки-підгайчани? Чи дізнаємось?

Башта костелу св. Трійці. Фото 2010 р.	Колона св. Анни. Фото 2010 р.

У самих же Підгайцях свідком тих подій є костел Пресвятої Трійці, який нині занесений у Червону книгу пам’яток архітектури, що потребують негайної реставрації. Але й нині костел, який бачив і Петра Дорошенка, і Яна Собєського, і короля Яна-Казимира, і Керим Герея, і низку видатних діячів релігії, науки, культури, мистецтва вражає своєю величчю та монументальністю. У криптах костелу, під каплицею Потоцьких спочиває власник міста, великий гетьман коронний, засновник Станиславова (Івано-Франківська) Станіслав Ревера Потоцький. Принаймні автор найвідомішої монографії про костел, польський історик, директор «Вавеля» у Кракові, Ян Островський цього не заперечує [288].

Та, на жаль, тільки силами невеликої римо-католицької громади за підтримки поляків, колишніх підгайчан, триває боротьба за його врятування. До свідків минулого належить могила козаків-дорошенківців. Давно вже назріла потреба упорядкувати і саму могилу, і зробити до неї під’їзну дорогу, видати довідково-інформаційну рекламну літературу – тобто зробити все для популяризації історії нашого народу й краю зокрема. Наші сусіди–поляки у своїх путівниках не оминають цієї битви [289].

Битву під Підгайцями 6–19 жовтня 1667 року широко коментували не лише у польських чи українських джерелах, а й в европейській пресі. Зокрема, у 10-му томі збірника «Театр Європи» відзначено, що напад запорожців на Крим вплинув на закінчення Підгаєцької битви і вимушене перемир’я Дорошенка з поляками [290].

Саме битва під Підгайцями на широкому тлі подій в Україні часів Руїни, вболівання й думи П. Дорошенка за долю дорогої йому Вітчизни знайшли своє відображення в історичній повісті «Під одну булаву» громадсько-політичного діяча, письменника й публіциста В’ячеслава Будзиновського, що вийшла у Львові 1920 року [291]. Останнє і єдине сьогодні перевидання цієї повісті здійснене за кордоном, в США [292]. На видання чекає рукопис інсценізації повісті В. Будзиновського режисера-постановника, викладача Теребовлянського вищого училища культури, заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Нечая. Давно назріла потреба перевидання в Україні монографії Дмитра Дорошенка.

Сьогодні Підгайці – один із неповторних центрів Середнього Опілля, мале історичне місто, затишне і рідне, невелике за розміром та чисельністю мешканців, але з великим історико-культурним потенціалом, відображеним у численних пам’ятках історії, археології, архітектури та мистецтва, розташованих як у самому місті, так і в його околицях (54 пам’ятки архітектури та містобудування державного і місцевого значення, 14 пам’яток археології, 15 пам’яток історії, 8 пам’яток монументального мистецтва, 2 історико-меморіяльні цвинтарні комплекси). Підгайці здавна були і є цікавим містом не лише для науковців, зокрема дослідників містобудування, архітектури, історії, але і для туристів.

Примітки

287. Kroliński K. Kolębka wielkiej sławy. Podhaice. – Lwów, 1910. – S. 22–23.

288. Ostrowski J. Kościoł parafialny P.W.Św. Trójcy w Podhajcach // Materiały do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. – T. 4: Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Kraków, 1996. – S. 144.

289. Czołowski A., Janusz B. Przeszlość i zabytki województwa tarnopolskiego. – Tarnopol, 1926. – S. 32–33; Przewodnik po województwie tarnopolskiem z mapą. – Tarnopol, 1928. – S. 62.

290. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – Київ: Дніпро, 1992. – С. 294–295.

291. Будзиновский В. Під одну булаву. – Львів, 1920.

292. Будзиновский В. Під одну булаву. – Нью-Йорк: Говерля, 1956. – 122 с.