4. Сміливий вчинок Юліана

Ольга Кобилянська

Одного разу, коли Юліан Цезаревич мав сімнацять років, трапилася йому пригода. В одного священика з села Покутівки, о. Захарія, коли виїздив з міста сполошилися коні.

Сильно навантажену фіру, де сидів душпастир із своєю молоденькою донечкою, рвали і шарпали коні на всі боки. Фірмам, з переляку, хоч і стримував щосили звірята, не міг їх опанувати. Він стягнув віжки так сильно, що коні погнали вихром уперед по свіжій, ще не утовченій дорозі так, що здавалося, фіра ось-ось розлетиться. На улиці було в той час небагато прохожих, та й ті перелякані дивились безрадно. Отець Захарій кричав і кликав помочі, притримуючи доньку коло себе і, як видко було, здався зовсім на божу волю.

Саме в той час ішов Юліан до школи. Побачивши проти себе вже здалека розігнані коні з наїженими гривами, а фірмана і за ним другу особу без капелюхів, вмить кинув він свій капелюх проти розбішених звірят. Коні, скочивши у бік, зупинились на хвилину. Тоді Юліан, мов молодий тигр, кинувся між них і гукнувши на них, вхопив сильними руками одного за уздечку так сильно, що хоч він пручався, скакав і бив копитами, таки зупинився. Юліан запанувавши на мить над одним, ухопив і другого коня сильною рукою, приборкавши його.

Юліан стояв коло фірмана і сховавши одну руку поза спину, із зморщеним чолом, приглядався хвилинку, як цей випрягав задихані коні.

– Ангеле, спасителю! – скрикнув тут нараз панотець, опам’ятавшися з переляку і простягаючи руку до молодця, що все ще стояв і слідив за роботою фірмана. – Хто ти, дорогий сину? – Скочив із фіри, а за ним і молоде дівчатко. Юліан не підводив очей. – Чий ти, божа дитино? – повторив своє питання душпастир і опинився коло нього. Аж тепер підвів молодець очі. Вони гляділи так сумно, що о. Захарій збентежився.

– Чи ви ранені? – спитав.

Цей заперечив головою.

– Дрібниця… на правій руці.

– Вона цілком закривавлена! – скрикнуло дівчатко, що аж поза спиною молодця відкрило покалічену руку і затривоженими очима дивилось на нього. Чи під впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло із своєї шийки білу тоненьку хустину і подало Юліанові, щоб «закрити» бідну руку.

– Перев’яжи нею руку, Єво, – сказав батько, – видиш, яке нещастя?

Закривавлена рука нагнала їй такого страху, що вона боялася її торкнутись.

Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував.

– Тепер уже мушу йти, – сказав з полекшою. – Я йшов до гімназії, – додав, коли о. Захарій всунув його руку у свою якби хотів заопікуватися ним. – Я на добре спізнився.

Підняв із землі свій капелюх, що лежав запорошений і потоптаний копитами, зібрав книжки і зробив крок уперед. Але о. Захарій заступив йому дорогу, затривожений за його здоров’я.

– Ні. Це справді лише рука… Здерлася шкіра з долоні… Прикре лише те, що не зможу кілька день писати…

По обличчі панотця перебіг вираз зчудування і переляку, він спитав майже суворо:

– Як ви могли так «розумно кидатись диким коням під йоги? Вони могли вам кості поламати. Юліан ледви помітно усміхнувся.

– Що ж – відповів, – чи мав я ждати, аж вони фіру рознесуть і покалічуть вас і… – тут урвав. Його очі майнули мимоходом по молодім дівчатку, що стояло мовчки і. дивилося великими очима на відважного молодця.

Захарій похитав головою і поклепав його по рамені.

– Я віддячуся вам.

Але Юліан не обізвався. Підсунувши книжки квапмо під паху, він легко вклонився.

– Як ваше прізвище, молодче? Ви ученик – кажете?

– Так. Вищої гімназії.

– А ваше прізвище?

– Юліан Цезаревич.

Панотець підсунув брови вгору і його обличчя розяснилося:

– Може син годинникаря Цезаревича?

– Так.

– Знане мені. Я буду у вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тимчасом щире спасибіг вам, українче, Юліане Цезаревичу.

Юліан вклонився вдруге і поспішив своєю дорогою. О. Захарій з донькою відїхали…

Третьої днини по пригоді, по легкім, короткім дощі, доходив о. Захарій із своєю одиначкою Євою до мешкання Цезаревича, коли, якби на даний знак, заїхав з протилежної сторони перед дім якийсь екіпаж. З нього вискочив жваво, елегантним рухом, молодець і поспішив до дому.

– Едвард Ганге! – скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька. – Це Едвард Ганге. Чого йому тут?

– Справді так, це їх екіпаж, – відповів батько зближаючись до помешкання.

З переднього сідала екіпажа зіскочив і другий молодий чоловік. Видко було, що це «нижчої категорії» людина, бо він вибрав спішно з-під козла невеликий кошик городовини, вкритий широким листям і гарною китицею ріжних рож і коли душпастир з Євою був уже недалеко екіпажа – вклонився низенько.

– Ви що тут робите, пане Зорко? – спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці городника-українця, що служив у дідича Ганга, власника села Покутівки.

Цей відповів, що перед двома днями дістали панство від панича Едварда телеграму, що панич Юліан Цезаревич через припадок не може приходити на лекції. Вчора прибула сама пані дідичка. Директор відраджував брати другого інструктора, бо Юліан, хоч не зможе, ще яких шість-сім день володіти рукою і виходити з хати:, але за той час панич Едвард може кілька разів навідатись до нього і нічого не стратить. Молодий панич щасливий таким вислідом, приїхав до свого інструктора поділитися з ним цією постановою. – Я лиш маю паничеві Юліанові це передати, наш панич вийде і ми вертаємось назад до дому…

Єва слухала уважно пояснення молодого огородника, не зводячи очей з гарної китиці, і спитала: «І китицю маєте передати?» Городник почервонів.

– Ні. Китицю – ні…

О. Захарій сказав:

– Ідіть, Зорку, через фіртку, а я піду відси з дороги просто до робітні майстра. Мені так само спішно. За годину відходить поїзд, а я маю ще дещо в місті полагодити…

І подався з донькою кроками до робітні годинникаря.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 14 – 19.