19. Батько Юліана хорий

Ольга Кобилянська

Небавком по повороті до Покутівки довідавшися, що Єва ще дома, але вже за кілька днів від’їжджає до столиці, рішив вибратися одного пополудня на парохію.

Несподівано наспів лист від його батька, щоб він якомога скоро вертався до дому. Батько почував себе не конче добре. Лікарі сказали, що мусить ще цього року виїхати лікуватись, бо недуга може так розростись, що вимагатиме операції. А операція це для нього смерть. Далі подавав до відома, що Зоня заручилася з першим давнім його помічником, п. Станьком, самостійним годинникарем. Отже треба, щоб Юліан був на час його відсутності дома.

Лист був у короткім, властивім батькові стилю, – але при цьому щось неначе болюче неокреслене блукало між рядками. Ні одне тепле слово – хіба: «Твій батько».

Юліан опустив голову.

Батько хорий! той батько завсіди твердий, як залізо, що майже не признавав недуги. Ніколи не чули досі скарги з його уст про фізичне недомагання, завсіди незломний, працьовитий, похилений над столом від ранку до пізньої ночі.

Батько повинен виїхати на далеке і дороге літнище: але з чим, звідки візьме на це гроші? Та дробина, що може і ощадив, що уривав дітям, там з одежі, там з чого іншого, на що вони лиш нарікаючи приставали, це могло покрити ледви кошти подорожі.

Гарячий сором ударив йому нараз у лице. Він – його син не міг йому нічим помогти. Блискавкою перелетіла його думка по всім його дрібнім «маєтку». Обчислив, що варті його одяги, книжки, бриліантова шпилечка до краватки в дарунку від мами. Від Едвардовото батька не міг прохати якогось гонорару вперед. Закрив лице руками і потер чоло. Такий був завсіди певний себе, такий гордий і так рішуче виступав проти батька іноді, – а тепер такий немічний. Хто був тому винен? Нараз піднявся, його молоде обличчя було захмарене, але вираз твердої рішучості появився коло його уст, над якими засіявся вже темним ніжним пухом вусик.

Він щось мусить зробити. Попробує звернутись до Едвардового батька.

Це не була легка справа. Старий німець був точний, більше сухої вдачі, і хоч багатий, рахував кожний сотник. Але Юліан не мав нікого іншого, до кого міг би в тім клопоті звернутися за поміччю. Почав ходити по хаті і думати.

Чи лицювало звертатись до такого великого пана з такою вульгарною просьбою? До нього, що тримав себе звичайно осторонь нерівних собі, він – бідний студент бідних батьків, гість у чужій хаті…

Тепер уперше відчув, як важко бути бідним саме тоді, коли обставини вимагали кращого матеріального становища.

Юліан затиснув уста, приступив до вікна і дивився у парк.

Парк у Гангів – гарний, великий і зразково заложений, з невеликою оранжерею і пальмовим павільоном. Коли дідич уволить його просьбу, він мусить виїхати найдальше позавтра до дому, щоб батько не стратив ні одної днини і не журився засобами на виїзд.

Перед його уявою станула сцена перед матурою, коли батько покарав наймолодшу свою дитину за те, що вона даремне проливала сльози. У ньому мабуть уже тоді проявлявся нездоровий стан, бо кожда дрібниця дразнила його.

Юліан дивився похмуро в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно очищені стежки, визирали з трави взористі цвіти: великі групи шляхетних блідо фіалкових і білих дзвінків, прядки у формі арабесків, ріжноманітні «тарілки», айстри, гвоздики, хризантеми, усе гармонійне, якби під рукою мистецької руки…

Затиснув капелюх на чоло і вийшов до парку, щоб освіжити чоло. Та ледви ввійшов у парк, як мов із землі, виринув на малиновій алеї молодий помічник старого німця огородника, Зарко.

Юліан пішов живо проти нього. Майже рівночасно станули один проти одного.

– Чи вдома дідич? – було перше запитання Юліана.

– Ні.

– Виїхав може?

– Так.

– Куди? – спитав Юліан нервово.

– Не знаю. Був у дуже поганім настрою коли від’їздив.

– Через що?

– Три найкращі і найдорожчі штуки його улюбленої худоби згинуло несподівано цієї ночі.

– А коли вернеться? – спитав Юліан.

– Мабуть не скоро. Перед годиною панич Едвард теж виїхав до міста в інтересах.

– А в місті він, Зарко, не був цими днями? – спитав Юліан. Він його вже кілька днів не бачив.

Темне, обгоріле, гарне і характеристичне лице молоденького садівника покрилося на хвилину легким рум’янцем.

Був. Передучора був у його родичів. Там довідався про поважну недугу батька та від’їзд батька до купелів. Дома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осісти – від’їхав і вернеться аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках, що батько хорий.

– Бідна дівчина, – сказав притишеним голосом Юліан, – це так нагло прийшло, несподівано, а сам батько?

– Змарнів, але спокійний і вичікує нашого приїзду.

Хотів у першій хвилині поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста.

– Мати й сестри пересилають привіт, – кликнув ще за ним Зарко.

– Ах мати! – кликнув Юліан i став на мить.

Щось сонцем засяло в душі. Подав руку молодому, подякував і завернув з алеї поквапно назад.

Юліан поглянув на годинник. Доходило до п’ятої. Запалив папіроску. Отже з дідичем не вийшло нічого. Що робити? Куди звертатися? Чи може звіритися товаришеві Едвардові?

Не міг. Особа батька була йому засвята.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 91 – 95.