25. Юліан, Зоня та Єва

Ольга Кобилянська

Увечір, як місяць виплив на небо, від’їхав годинникар Цезаревич у товаристві свого сина у супроводі доньок Зоні та Оксани. Юліан вернувся з купелевого місця на третій день.

Вітер гнав і зривав листки із дерев, сіпав осінніми цвітам, завертав над дахами дим і ганяв шалено по вулицях міста, збиваючи порох вгору, щоб погуляти з ним по широкім полі за містом.

Оксана сиділа над книжкою. Марія вибігала, затривожена в невеликий садок за домом, щоб побачити, що там діється з не зірваними ще овочами. Мати поралась коло підвечірку і застелювала стіл до чаю.

Зоня зупинилася коло вікна і дивилася на небо. Там гнали тіла сірих хмар, мов навперейми. Вона згадала батька і нареченого. Побачила Марію, як верталась із саду бігцем, держачи під полою овочі. Вітер намагався зірвати коси, a вона сміючись кивала до сестри головою.

Нараз двері робітні відчинилися та увійшов поквапно Юліан і кликнув півголосом:

– Ходи до робітні, Зоню, панна Єва Захарій прийшла з годинником до направи. Але прошу зараз, бо вона квапиться.

Зоня з братом подалися до робітні. Юліан збентежений забуваючи, що молода дівчина була вже в них свого часу, представив сестру.

– Ви забули? Ми вже знаємось з панною Зонею. Ви дуже до неї подібні.

Зоня мимоволі спитала:

– Чим можу служити?

Єва, чуючи на собі погляд Юліана, обертала в руці годинник і казала:

– Це нe мій годинник, а моєї професорки, пані др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабуть пружинка зламалася, не знаю.

– Побачимо, – відповіла Зоня i приступивши до вікна, заглянула до середини.

– Коли може бути готовий?

– За два тижні. В мене багато роботи. Я буду старатися, щоб був скоріше готовий, хоч волію «хорих» довше випробувати. Так бодай батько робить. Яка ваша адреса?

– О, я сама зайду по годинник, – відповіла дівчина і звертаючися до Юліана, шо стояв недалеко стола і тримав якусь книжку в руках, спитала:

– Що це за книжка?

– Французька. Вправляюсь у мові.

– А я йду сьогодні до кiнa. Дають Ібсена «Примари». Чи не пішли б?

– Ні, панно Єво. Мені шкода кожної годинки. Як вам відомо, я з кінцем цього місяця мушу йти до війська.

– Але подумайте, що «Примари»… – наче пригадувала щось з притиском Єва. – Я дуже цікава на це. Знаю твір лише з читання… і першорядні актори…

Хтось із вулиці застукав до дверей. Єва висунула голівку і кликнула:

– Зараз, пані доктор, зар-раз, – і зачинила назад двері.

– Дуже хочу бачити примари, пане Цезаревичу… Отже?

Її великі очі звернулися вижидаючи до нього. Сестра переглянулася з братом.

– Піди, Юльку – сказала вона легко. – Ти вже стільки пильнуєш ті книжки, не виходиш нікуди, зрештою може й Оксана піде.

Юліан відгорнув волосся.

– Як піде вона, то я піду – відповів, – а сам для себе, то нi. У Відні, гадаю, побачу Ібсена ліпше, бо в театрі. І я люблю їбсена до деякої міри.

Юліан вийшов з кімнати і за хвилинку вернувся.

– Отже підемо.

– Добре. Від шестої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?

– Я вас віднайду.

– Зробіть так, щоби ми близько сиділи. Я вас познайомлю з докторкою, ви мусите її пізнати.

Юліан станувши перед входовими шкляними дверми робітні, дивився хвилинку за нею. Вернувся на своє місце і почав наново читати. Підвів голову і поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як мали звичку робити батько та Юліан, сказала:

– Отже така ця Єва Захарій?

– Така, Зоню.

– Несмілива дівчина, але за своє смілива, не гарна, а гарна. В’яже.

– У тім то її річ.

Увійшла Оксана і покликала обох до чаю.

Примари – дрма Генріка Ібсена (1881).

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 124 – 128.