22. Юліан прощається з Євою

Ольга Кобилянська

Юліан був щасливий.

Почувався таким вдоволеним, геройським, наче б поборов поважного ворога. Його серце поширилося з радості при уяві, що його батько, який бував так часто строгим, дістане від нього несподівано матеріальну підмогу в такім моменті. Він був би найрадше в тій хвилині сів на поїзд і поїхав до нього. На цей місяць він вже ледве чи зможе вернутись до Покутівки, коли батько виїде з дому. Мусів ще побачитися з Євою. Пустився у глиб саду за нею.

Ішов скоро стежкою в надії, що дівчина буде десь на нього в саді ждати; може на білій лавці коло пня, а може побігла до лавки над ставом, де не раз пересиджували. Кинувся з поспіхом туди, чіпаючись за галузки спільними молодечими руками, підносячися на мить. Але дівчини там не найшов.

Найшов її на ганку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа захована між олеандрами. Обличчя в неї бліде, а сама гляділа на відчинену браму обширного подвір’я, якби вижидала чийогось приїзду.

– Я за вами шукав в саді, – сказав живо, – хотів попрощатися, а ви… – нараз урвав. Вираз її лиця та спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, що це таке було. Поблід по уста, забув про що думав і простягнув руку:

– Я йду, панно Єво, але завтра ще зайду, – сказав.

І не вижидаючи аж вона подасть йому свою руку, вхопив її сам. Вона була холодна.

– Що вам, панно Єво? – спитав не своїм голосом.

– Що ж би? – опитала вона й усміхнулася насилу. – Я зайшла сюди, щоби вашій розмові з батьком не перешкоджати й вижидала вас. Ви їдете завтра, чи коли там я знаю, – сказала мов подразнена, – і не потребуєте мені про це ще раз повторяти.

– Так, завтра над вечір або і скорше.

– А я за три дні…

Відтягнула свою руку і почала звільна ставляти пучки пальців – одну проти одного доволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здіймаючи погляду до нього.

– Я ще зайду до вас, панно Єво, ви не гнівайтеся… – вимовив мов непритомно Юліан.

Вона похитала головою. Вона не гнівалася – говорила рухом, а голосом додала:

– Залишіться ще трохи.

– На кілька хвилин хіба, – сказав і відітхнув.. Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… вони злякалися.

Як добре було, що саме в тім моменті загуркотіла якась фірчина на подвір’ї. Це над’їхав не хто інший як «хмара дому», бабуся Орел&цька.

Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими тороками, у солом’янім капелюсі з чубком струсевих пер зверху, з зав’язаними під бородою стяжками.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 110 – 112.