9. Обіцянки батька й сина

Ольга Кобилянська

Тиждень пізніше сидів старий Цезаревич у своїй робітні похилений над якимось годинником давньої конструкції і роздумував. Не міг дійти причини, чому механізм не відповідав законові рухів. Морщив чоло, підсував брови вгору: «Гм, гм, гм…»

– Що там, тату? – спитала його помічниця.

– Чудно. Перший раз у житті мені таке трапляється.

Нараз хтось застукав, і не вижидаючи на запрошення увійшов. Це був Юліан.

Здав матуру з якнайліпшим успіхом і приніс свідоцтво. Був ще у святочній одежі. Бід часу бурхливої сцени, батько і син оминали один одного. Оба вижидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі змінить їх взаємини.

Батько переглянув швидким оком свідоцтво і сказав:

– Я тобі не гратулюю, сину. Я цього від тебе сподівався. Ти зробив у першій мірі собі, а не мені вдоволення.

Подав йому руку і він стиснув її щиро. В очах Юліана заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, одначе батько стримав його.

– Випроси собі щось у твого батька, Юліане. Я бажав би тобі сьогодні щось миле зробити.

Син станув. По міміці його темних брів було видно, що він думав живо.

Батько замітивши це, усміхнувся.

– Не можеш?

– Я лише хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали.

– Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу.

– Моя просьба до вас, тату: щоб ви, як мене не стане у вашій хаті, не брали нагая у руки.

Годинникар поглянув на сина. Цей стояв перед ним поважний і підняв очі. Ці очі темно отінені не благали, а – рішали.

Батько притакнув мовчки головою.

– Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?

– Дві речі, мій сину. Одна – в карти не грати, а друга – довгів не робити.

Юліан усміхнувся і надумавшись відповів:

– На перше даю олово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушності вчинив би їх.

– Держи слово, – вдруге подав йому руку і спитав: – А тепер який факультет? філологія чи богослов’я?

– Покищо нічого. Впишуся може на філологію.

– Може?… – батько зняв брови вгору. Юліан вгадуючи хід думок батька, витягнув з кишені білет.

– Від батька Едварда Ганга, тату.

– Що він пише?

– Читайте!

Годинникар читав: «Прохаю вас, шановний пане, батьківського дозволу затримати вашого сина, Юліана цілі вакації в нас, а пізніше згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліан з моїм сином відслужив рік війська, як однорічник у Відні. Реверс за вашого сина виставлю я. Про решту поговорю з ним особисто. Освальд Ганге.»

– Сьогодні ввечір я вже від’їду, тату – сказав Юліан. – Я такий гордий.

– З чого?

– Що я свобідний…

Батько усміхнувся.

– Звичайно, почування студента. Я розумію тебе, хоч ніколи студентом не був.

– Чи конче вже сьогодні мусиш їхати? – спитала сестра зазираючи йому з жалем в очі.

– Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпляче ждав цієї хвилини. Вона мене багато коштувала.

Батько зморщив брови.

– Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих труднощів.

– Не забувайте, тату, кілько я працював поза ними.

– Ти, здається, дуже скоро справився з собою.

– Не було часу. Я одинак. У вас три доньки, а що найважніше, я вже знаю, чого хочу.

– Я не знаю, чи ти вже знаєш, але кажу тобі лиш те, що доля чоловіка мати свою пайку у віковічнім тягарі праці. Не забудь за скоро за свій народ.

– Народ, народ, тату, велика річ. Але заки до нього справді дібюся – піду в світ. Військо, дисципліна, подорожі, але про те все ще час говорити.

І з тим вийшов з хати.

Батько підпар голову в руки і сидів довший час мовчки. Відтак протерши чоло, неначе відсунув тим рухом якусь заслону зперед очей і сказав уголос:

– Чи я мав сина?

Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді її брат, опісля підвелася нечутно зі свого місця і приступила до батька. Без слова взяла його руку і зложила на ній поцілунок.

– І сина маєте й доньок маєте, тату, – сказала.

– Дякую тобі, моя дитино, – відповів.

По мовчанці сказав:

– Який він тепер, я знаю, та який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике м істо, в море людей, і я боюсь, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, а матеріаліста, безідейника…

– Ви бачите примари, тату, – відповіла Зоня.

– Може…

Годинники, якби протестували, всі загомоніли враз. А один, найбільший із них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.

Зоня підняла голову й поглянула на нього, а. від нього на батька.

Він був такий чудний сьогодні.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 37 – 41.