23. Таємниця Юліанового діда

Ольга Кобилянська

В тій хвилині був цей капелюх у бабуні Орелецької на один бік зсунений. Вона кликнула на молоденького хлопця-фірмана голосно:

– Куди ти навертаєш, цимбале… Чи не бачиш, що на ганку стоять олеандри і єгомость, їмость і гості? Стань! – а то він десь поза ганок в сам куток садиться – стань! кажу.

Хлопець оглянувся, насупивши брови.

– Та то не ганок, то кадка з дощівкою, – відворкнув. – Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ганок он там дальше. – І стримав перед ганком випасеного старого спокійного коня.

– Бабуня! Господи! – зойкнула Єва мов омертвіла. – Саме тепер, саме тепер…

По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуненої страшної поведінки, вона чи не цілу дорогу переплакала із сорому. Вона мала намір поговорити з ним отверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, з’являється несподівано бабуня. Піднесена енергія бабуні показувала, що вона була подразнена алкоголем. Висідала дуже поважно, майже святочно і держалася надто рівно. Кликнувши ще кілька слів до «цимбала» в ласкавішіім тоні, вона звернулася з резоном до ганку.

– Господи! – промовила лівголосом вдруге Єва і заслонила на мить очі.

– Що вам, панно Єво? – зачула нараз близько себе голос Юліана; він нахилився до неї.

– Бабуня – алкоголістка, – прошептала дівчина здавленим голосом. – Мені так тяжко, ви розумієте, але вона добра.

– Що ж, це ходить по людях, заспокійтесь! – і зсунув лагідно її руки з очей.

Бабуня помітила рух своєї внучки і, переступивши поріг невеликого ганку, зморщила брови.

– Що це таке, Єво? – спитала. – Ага, ти боїшся, не бійся – і подала внучці з висока, мов княгиня, до поцілунку руку. – Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде.

І опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, наче гість далеко від неї був невидний, скидала пелерину і капелюх.

– Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?

Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала:

– Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?

Та нараз мов пригадала присутність Юліана, обперлась об спинку фотелю і вдивилась в нього.

– Хто ви такий, молодий паничу? Чи може той «Юліан», про якого говорила мені Єва?

Юліан вклонився і назвав свое ім’я.

– Цезаревич… чоловіче… Цезаревич? Мені цього не казали, лише все про «Юліана». Чи може бути? – додала нараз поважно, мов це одне ім’я витверезило її.

Що за Цезаревич? Наскільки мені відомо, був лише один Цезаревич – і відвернувши голову від юнака, закінчила:

– Я його лише недовго знала. Дуже недовго. А з яких Цезаревичів ви?

Юліан оповів кількома реченнями своє походження.

– Отже сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?

– Годинникар, – відповів Юліан сухо і мимоволі вдруге вклонився. По його облличчі перебіг рум’янець.

– Він помер наглою несподіваною смертю. Чи це також вам відомо?

Юліан не знав.

Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.

Відтак, пірнувши в гадках, спитала, чи йому відомо, що він не вдома і не при своїм гарнізоні помер, «а – а…»

Юліан схилився над старою жінкою, щоб не втратити жодного слова. Вона видалася йому така чудна бесідою.

– У службовій подорожі, в горах – помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, – указала рукою на нього – у рисах і щось в очах. Це зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста.

– Прошу мені лише сказати, в яких горах?

Стара жінка поглянула недовірчиво на Юліана. Чи справді цей внук не знав би де помер його предок?

– В околицях копалень вельможів Ганен фон Ганингаймів.

– Фон Ганингаймів? – сказав Юліан і підніс брови.

– Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте? Які то були часи!

Бабуня Орелецька завернула трошки очима до юнака.

– Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені, молодому українцеві, може бути цікаве з часів Ганингаймів.

А вона навпаки, живе дальше духом і часами тих вельмож. Жила там довший час і вийшла відти заміж. Там у місті І. й досі живе її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвиднішим урядовцем гірництва фон Ганингаймів… їх права рука. Рука, якою вибирали «каштани з вугля». Які то часи були, ах, які моменти. Тепер лише згадується мов казка – і бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.

– Яке панське гуляще життя велося там, в яких розкошах жилося… де тепер живе хто так. Але – додала наче опам’яталася як звичайно, – всьому приходить кінець. Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музикам платити, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала; мій брат і я, ми обоє були там у вельможів у «білій палаті», так сказати б, втаємничені. А урядовців яких і кілько! Німців і поляків і чехів і мадярів!…

– А українців не було, добродійко? – спитав Юліан. Бабуня прокинулась перелякана.

– Між гірничими урядовцями не було тоді. Мій чоловік, що мав пошту, був українець. Один молодий учитель, якийсь громадський секретар були також українці. Але ролі не грали вони між панством жодної.

– І гуляли і грали в карти, бабуню? І ваш брат, наш вуйко Альфонс? – спитала Єва вдивляючись в бабине трохи почервоніле обличчя.

– Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав усе помірковано, вставав і відходив непомітно. Він мав жінку українку, діти і ще якусь українку своячку.

– Чи справді жінку українку? – зчудувався Юліан.

– Справді. Доньку священика, знаної родини.

– Але інші грали інакше, як він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ганингаймів і…

Юліан, мов змій, нахилився над бабунею і топив у неї свої сталеві, майже зеленкуваті очі. Бабуня подалася взад.

– Ради Бога, не такий погляд, паничу! – кликнула і простягнула, наче в оборону перед ним руки. – І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але… – тут урвала, відвертаючи від нього очі.

– Але що, бабуню? – настоювала Єва.

– Але, доню, я бачила там і пристрасну гру, бачила як програвали маєтки та села. Ба, я сама сиділа одного разу з такими грачами при зеленім столі. Цього не забуду. Ах, який це був блискучий вечір!… Здається, що він і був останній. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці – все йшло окремо, а все всуміш. Сказано: життя й смерть.

– Ви багато бачили й пережили, бабусенько, – докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно, не то шукаючи в неї опіки.

– Бачила, мої діти, як не бачила! Бачила красу, любов і пристрасть. Вона страшна.

– Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею кермуємо. Калюж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками, – почули нараз голос о. Захарія із-за плечей присутні.

Юліан підвівся із свого крісла, глянув на годинник і сказав:

– Ви мене зворушили, добродійко. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу, це не суджено мені. Виходить, з його життя бракує ще якийсь уривок.

– Ага, бракує, бракує, – відповіла стара жінка притакуючій, а по хвилині додала: – Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, люблений при свому полку, лише як на «вояка» може за м’ягкий. З виду ви до нього як крапля до краплі подібні. Вдачі вашої не знаю.

Юліан усміхнувся.

– Я сухої, майже строгої вдачі. М’якість личить лиш жіноцтву.

Юліан почав прощатися, але Єва десь поділась, і замісць неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї:

– Дай пити, донько! – просила.

– Кави, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка.

Їмость, поговоривши, просила Юліана залишитись на вечерю, але він подякував. Перед ним подорож, він мусить дещо залагодити і не хотів би, щоби батько на нього зі своїм від’їздом чекав. Оглянувся за Євою.

– Єва побігла проти батька, – сказала, – він вийшов до громадської канцелярії, обоє повинні зараз вернутися.

Чого вона вибігла з ганку? Хотіла уникнути з ним хвилинки на самоті? Чи мусіла вийти назустріч батькові? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу. Ішов скоро, минав сільські обійстя, хати, одну-другу-десяту, аж стрінувся з ними.

Вона йшла поруч батька, вчепившись його за руку, мов дитина і говорила щось живо.

– Добре, що вас ще бачу, пане Цезаревичу – сказав душпастир – бачите, я думав, що зможу з вами, як урадили, завтра в 11-ій побачитись, але справа склалась інакше; мене покликали на похорон у сусіднє село й я не вернусь скорше як над вечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?

Юліан роздумав і відповів, що тільки тоді, коли це необхідне. В тій хвилині зустрілись його очі з очима дівчини.

– Шкода, – сказав о. Захарій поважно. – То поїдьте на залізничий двірець, а я поїду з похорону за вами і там закінчимо наші справи.

Та Юліан не був вдоволений цією пропозицією. Його очі зсунулися по Єві. Вона стояла без руху і гляділа далеко перед себе. Під час клопітної мовчанки, підійшов до них поштовий післанець і спитавши, чи оцей пан «панич Цезаревич» – передав йому телеграму.

Перелетів очима і передав її душпастиреві. «Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня».

О. Захарій сказав:

– Прийдіть до мене завтра в п’ятій рано. А тепер не тратьте часу, йдіть, щоб на час встати і все перевести.

Він подав Юліанові міцно руку, Юліан звернувся до Єви. Вона стояла поблідла, коло її уст блукав усміх.

– До побачення, панно Єво. Гадав, що мій від’їзд буде інший, аде на жаль… – перервав і додав поквапно: – Коли побачимося? Може будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?

Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чимось то порушена, почала злегенька вибивати такт.

– Це ледви чи можливе, молодче. Вона мало знайома, – відповів за доньку о. Захарій, – має науку, буде в місті під опікою пані Емі, але може колись… не перечу.

– Так, – повторила дівчина, – може… Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що дідичів ні, ще ліс і став.

Він усміхнувся насилу:

– Дідичів ні, ще ліс і став, – повторив.

Коли Юліан вклав на голову капелюх, поглянув востаннє на дівчину. Чи не мала вона більше жодного слова для нього?

Ні. Вони розійшлися.

«Дідичів ні, ще ліс і став…» промовило в його душі. Він почав свистати.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 112 – 121.