13. Вишукують «блуд»

Ольга Кобилянська

Коли в тиждень пізніше Юліан знову зайшов, пішов з Євою по так званій «вступній балачці» з родичами знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.

– Панно Єво, підемо шукати «блуду» вдвох, – промовив він нараз весело. – Я здоровий а сильний; як щось нас «незнане» або блудне, хоч би й яке приманчиве та страшне, стріне – в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо, високо вгору, мов смолоскип і буду так лісом нести, аж вернемось додому. Хочете?

Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до чужого села. Глибина ліса мовчазна, тому викликує жах.

– Так ми розрушимо мовчання ліса.

Вона поглянула йому в очі і сказала:

– Може підемо колись.

Нараз обернувся обличчям до глибини і гукнув з усієї сили: «Єво!»

…Єво… відбилося звідкись, не то з-поміж дерев… не то збоку. Вона поклала палець на устах і шепнула:

– Здається, на землю впало…

– Або між галуззям повисло… – відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Тиша довкола наче чогось собі вижидала.

…А тепер нехай вона йому по щирості скаже, хто їй такі чудасії їв головку вложив, її погляд пішов по том.

– Бабуня. Вона нещаслива і час від часу пережинає страшні хвилини боротьби з отим блудом. I вжe він бере верх над нею.

Закрила лице і прошептала:

– Я її внучка і подібна не лише зверха до неї і я може також колись… – і не договорила.

За хвилину почала говорити про бурі в лісі, про ліс в ясний соняшний день, про лісну звірню в місячних ночах, його пташню, гадюку, яка над берегом ставу час від часу показується і вигрівається на сонці.

Похитав головою. Не сподівався у Покутівці з уст гімназистки таке почути. Був цілком зчудований. Вона запримітила це і збентежилась.

«Добре!» Другий раз він цього з її уст не почує!

Це «добре» сказала таким голосом, наче йому хто гарячий ніж під серце встромив.

– Панно Єво!

– Що? – Вона споважніла і перед його очима виросла.

– Бачите, який я? Я вже вдруге…

– Це ніщо. Скільки голів, стільки і гадок, – відповіла.

Мовчки пішли дальше.

Нараз станув перед нею, мов вкопаний і сказав зміненим голосом:

– Панно, Єво, усміхніться!

Дівчина глянула з переляком на нього.

– Я вас прошу.

Вона похитала поважним заперечливим рухом голови:

– Ні.

– Я вас прошу.

– Я не можу. Ви глузуєте.

– Ні. Я цілком поважно прошу, як свою сестру. Усміхніться!

Вона глянула вдруге в його очі і опустила погляд.

Його очі були повні чистої щирості і просили.

Вона усміхнулася мимоволі і тоді на його гарнім, молодім обличчі показався, мов соняшний промінь, усміх.

– Дякую – сказав коротко.

Якийсь час ішли не промовивши до себе словечком, віддалені на крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись мамою, кожне із своїми думками зокрема.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 58 – 60.