2. Дочки Цезаревича
Ольга Кобилянська
Росте і розвивається гарно фізично і духово молоденький Юліан Цезарович, але вже замітне, як у нього бере верх майже хоровита ощадність та деспотизм батька. Сувора батьківська рука над доньками, і над хлопцем, дедалі вже юнаком Юліаном, викликає в хаті часто сірий настрій. Крім Юліана у домі ще троє дівчат. Мати – поважна, маломовна і терпелива, добра газдиня в обширній хоч низькій хатині – була зразкова газдиня. Але старий годинникар усе відказував, буцімто ніде не бачив стільки недбальства й ліні, як по «слов’янських домах». Пані Цезаревич (із священичого дому) мала лиш одну відповідь, що – Господь суддею над усіми та що доки в неї руки живі, доти й буде все добре й чистота в її хаті. А те, що до чоловіків належить, нехай творять вони.
Часами з закутків кімнат чути було тихі, стримувані суперечки між старшими сестрами. Ішло про те, котра мас одягнути новішу одежу, коли обидві разом хотіли вийти з хати. На їх несміливі докори, що їм конче треба окремої сукні та капелюха, батько відповідав сухо, що обидві враз не мусять виходити, бо люксусу у своїй хаті як убогий не може підтримувати. Часто ударяв так сильно об стіл, що поскладані там годинники аж тремтіли – і відсилав дівчаток до матері. Іншим разом брав карбач і радив спробувати самим запрацювати на хліб. Дівчата вмовкали, – і висувались одна по другій із кімнати із сльозами в очах.
– І чого ж ти таке доказуєш, чоловіче, ніби між мужеською челядю в кухні – упоминала своїм мирним голосом терпелива жінка, який стискав жаль серца за доньками, що були скромні у своїх вимогах, були їй помічні понад свій вік, щоб придбати до хати те, чого батько або не визнавав за потрібне, або не годен був своєю пильністю здобути. – Чи ти не розумієш, що це дівчата й молоді? – говорила впоминаючи. – Ей, Максиме, Максиме, – не любиш ти своїх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Чи ти ніколи не помітив, які з них гарні діти виробилися?
– Зоня – наша найстарша… золотоволоса як ти, – перебив їй усміхаючись, – тому я і вибрав собі її на мою помічницю, і дасть Біг, виховаю з неї такого годинникаря, якого ще ця столиця не мала. Я не ходжу між своїми дітьми з заплющеними очима. Але мало що значить гарна одіж, капелюхи, навіть гарна зверхність. Те, що щось значить, ховається тут. – При тих словах ударяв себе v груди. – Центр важний, жінко, центр! Коли вони стануть матерями і будуть виховувати свої діти, іехай з них виховують силу, характер і залізо, а не малпів, що лиш безплідними словами орудують, виховуючи свої діти, ми мусимо незабувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потребує іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку. А вони нехай собі ворогують на батька. Колись вони його інакше будуть судити. А поки що він такий, а не інакший.
Пані Цезаревич вислухала його спокійно, і вона згоджується, правда, з його поглядами, але питала чи конче потрібна жорстокість? Чи дитина може перескочити розвій молодості і станути відразу на тій точці, де лиш розум приходить до слова або вибухає порив до якогось великого діла?.. Ні. Дай молоді сонця, хочби яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема для України, щоб кожний міг вибороти сам собі свою украдену батьківщину, – а дальше поступай, як хочеш. «Доки жила бабуня було інакше; від коли вона згасла – згас промінь у цій хаті.»
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 9 – 11.