28. Спогади Цезаревича-старшого

Ольга Кобилянська

«Я лиш одну сцену маю в пам’яті, що врізалася мені на ціле життя в душу, сцену з моєю бабунею. Мені було тоді не більш, як десять років; своєї мами я цілком не знав. За моє уродження заплатила своїм молодим життям. Моя бабуня, а твоя прабабуня, яку безперечно добре пам’ятаєш, бо хоронила тебе не один раз перед моєю строгістю, і яка вийшла в дуже молодім віці за полковника, під яким служив мій батько, заміж, привела нас обох, себто мою єдину, тоді 15-літню сестру (власне тету Зоню Рибко в горах) і мене на похорон нашого батька. Він лежав у мешканні одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого урядовця гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б. у власників братів фон Ганингаймів, про яких господарку і життя ти дещо чував, а з часом і більше зачуєш.

Ми прибули на похорон нашого батька, що відібрав собі життя через нещасливу пру в карти, в палаті братів фон Ганингаймів.

Бабуню покликали телеграфічно, а вона, взявшу більшу суму грошей, забрала нас обоїх і ми поїхали.

Як, що? – спитаєш, мій сину. Як знаєш, бранка відбувається щороку. Щороку їздила асентерункова комісія у свій час на означені місця. Складалася вона з небагатьох військових осіб, а головно із штабового лікаря, кількох вищої та нижчої ранги військових добродіїв, а між – ними був не хто інший, як мій батько Юліан Цезаревич. Давніми часами брали деякі лікарі при бранці потайки хабарі. Кажуть «часами», хто їх там знав і міг контролювати?

Комісія приїжджала й від’їжджала в призначені на той час місця, аж приїхала одного разу і до містини М. в гори, де на дві години віддалі від неї жили власники копалень криці фон Ганингайми.

Та невелика місцевість була повна гамору від робітничої праці та шуму гірської ріки, а з величезної гамарні йшли день і ніч снопами іскри вгору.

Мій батько був там знайомий, бо не першина йому була навідуватися у вельможів Ганингаймів, які любили й шанували його за його симпатичне товариство і лицарську офіцерську поведінку. І сам він був рад із цього побуту, де почував себе все гарно, а наша гарна й горда бабуня, як вдова по полковнику, тішилася такою симпатією у панів-добродіїв, що мала привілей перебувати літом з нами – дітьми.

По приїзді на поклик уповноваженого Альбінського ввійшли ми у велику кімнату, де лежав мій батько між цвітами і видавався, наче спить.

У тій кімнаті був господар хати, його жінка, асентерункова комісія з майором і штабовим лікарем, гурт урядовців та всякі інтелігенти і робітники.

Я поглянув з боку на бабуню, що провадила нас обоїх за руки. Сину, я постарівся, але ніколи не бачив більше маєстату в постаті, більшої закаменілості та рішучості в обличчі жінки, як у тої моєї, сьогодні для мене чимось неначе чужої, бабуні.

Сама вона здається, не бачила нічого. Бліда, як смерть ішла поволі, рівно, з очима спущеними додолу, в чорнім убранні, що спадало тяжкими фалдами на землю, заслонюючи кінчики її обуви. З голови спливала з капелюха аж по сукню густа чорна крепа. Так підійшла вона з нами до катафалку з батьком.

У кімнаті чорно оббитій панувала тиша, неначе наша поява стримувала всім віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька. «Попрощайся з ним», сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафалку і кинулася на вмерлого: «Чому ви нас покинули, таточку?» захлипала. «Чим ми провинилися, таточку, чим?» Що таке в її голосі було, чи в словах її, я не пам’ятаю, бо всі присутні особливо жінки, вибухнули плачем. Та з тим плачем неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим рухом відтягнула вона сестру від покійника.

– Не буди його, донцю… він знайшов спокій, а лише ми… – оказала і урвала.

Сестра, що насилу відступила від мертвого, зробила їй місце, а вона, що не випускала мою руку із своєї, підійшла тепер близько до катафалку і підносячи мене трохи вгору, сказала: «Поцілуй твого батька, сину, останній раз. Його вже не побачимо. Покинув нас». Переляканий, ледви свідомий того, що роблю, я вчинив, як вона казала. Але «татку, встань», поблагав я шепотом, аби ніхто не чув й опустив, як сестра, голову на груди, ще раз поблагавши «встань!..» Бабуня опинилася за мною, стягнула мене вниз, взяла як перше за руку і сказала: «А тепер слухай і повторяй за мною».

Я глянув в її очі. Бліда наче із закаменілим лицем, промовляла: «Я єдиний твій син, тату, присягаю тобі, чим би я не став без тебе в житті, робітником, чи декорованим паном, бути ним чесно, боротися проти рабства налогів душею і тілом і залишитись свому народові вірним аж до кінця свого життя. Так мені Боже поможи – амінь». «Амінь», повторив я точно з її наголосом. Я замовк, а вона відступила від мене. По хвилині мовчанки, мов ладилася до молитви, схилилася вона над покійним, притиснула своє чоло до його рук, прошептала щось, вчинила знак хреста і піднявши голову, звернулась обличчям у глиб кімнати.

Я поглянув у її обличчя. Хоч і який я був молодий, та відчув, що в цій хвилині воно не віщувало нічого доброго. Хтось з присутніх голосно зітхнув і погляди присутніх звернулись на нас.

Вона цього не бачила; наближалася до господаря дому, з визивною поставою і парадним строєм, і вп’яливши свої чорні очі в нього, підняла руку і кликнула: «Тепер ти уважай!»

Той пан прокинувся, але не рушився з місця.

– Тепер ти уважай, – повторила, – проклинаю тебе за невинні сироти враз з цілою твоєю сім’єю, скільки б в тебе їх і не було б, щоб кожне з твоїх дітей не зазнало ні промінчика щастя, а з твоєю поміччю по трудах, припливши до берега, в баюрі життя потонуло. Проклинаю, щоб ти сам жив і не гинув, а коли загинеш, щоб не найшлася рука твої очі затулити і щоб вони на пострах людства залишилися на віки розкриті… щоб ти…

Та тут замовкла. Окрик жаху пронісся в гурті присутніх і якась постать похилилася додолу. Все звернулося до неї. Це була господиня дому, жінка Альфонса Альбінського.

– Зімліла, – кликнув хтось з гурту. – Удар серця, зімліла.

Вона справді зімліла. Її винесли з кімнати, а один з панів, здається з військових, приступив до бабуні і подав їй рам’я.

– Збожеволіла з жалю, – сказав директор тремким голосом, вказуючи на бабуню. – Дивіться на неї.

Та вона відсунула рам’я добродія і шукала очима в гурті за голосом, стрічаючи тут лише самі залякані погляди. Легкий усміх, мов тінь, поблукав по її устах, але не сказала нічого.

– По похороні зайду ще раз сюди і сплачу довги.

То було все, що сказала. В тій хвилині прийшов священик і почав похоронний обряд. Я оминаю цю сцену, бо для мене нема нічого прикрішого, як хвилина, коли прикривають домовину.

Коли ми виходили з кімнати за домовиною, впали мені в око дві молоді пані, які розмовляли голосно i одна з них вказуючи на мене сказала:

– Бідна сирота, зовсім до нещасного батька подібна.

Вона була русява, видалася мені дуже гарна і як я пізніше довідався, була це якась убога родичка господаря, також «Альбінська», що помагала при хатній господарці і вихованні дітей. Друга брюнетка, з чорними очима і грубими бровами, була, як здавалося мені, дуже погана. Вона супровожала мене таким поглядом, що я закрився від нього, аж ми не вийшли за двері…

То була єдина сестра господаря і хоч іще молода, а вже вдова».

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 141 – 147.