3. Юний Юліан Цезаревич
Ольга Кобилянська
Та не раз чудак-годинникар показував себе з іншої сторони. Прикликував доньок по черзі несподівано у свою робітню. Тут втискав наперед Зоні, найстаршій, кілька банкнотів у руку «за поміч і послух у робітні», молодшій Марії «правій руці матері при шитві та інших мозольних ручних роботах», головно «за оброблювання яринового городу» – давав теж нагороду і беручи їх своїм звичаєм за плечі, щоб урадувані несподіваним щастям не поцілували його на знак подяки в руку, висував їх спішно… за двері. Вкінці прикликав наймолодшу Оксану, що вдалася з вигляду друга по браті, цілком у батька. Мала темне волосся, з класичним профілем, блідавої цери і сталевої барви очима та чудно привабливим усміхом. Вона так боялася лайки за «лінивство», за свою цікавість і за своє «циганське» обличчя, що її треба було силоміць випихати, коли батько кликав. Перебирала свою «пайку» цілком збентежена і скоріше, як сподівалася, опинялася за дверима.
Варто було заглянути в ту другу кімнату, як там було весело. Обдаровані скакали, сміялися, обіймалися і збивалися коло усміхненої матері, допитуючися всі враз, що собі за той несподіваний дарунок справити. Лиш молодий Юліан, що стояв віком між найстаршою Зонею і Марією, не казав нічого і усміхався рівно до мами, щасливий радістю своїх сестер. Лиш «бідний Юлик не вифасував нічого»… – говорили сестри гладючи його по гарнім обличчі. Він відпихав їх і сміявся Він сам більше заробляв лекціями, ніж еони всі три діставали від батька. На доказ своєї щирої любові до них, він кожну по черзі підносив скорим і зграбним рухом догори. Обносячи їх круг кімнати, ставив у кут за кару, що його «жалували», чого він так не любив. Тоді до хати вливалась струя сонця…
Коли мати пробувала дякувати чоловікові за несподівану радість, яку справив дітям, він махав рукою і усміхаючись сумно говорив:
– Ти гадаєш, жінко, що коли в зачиненій для всіх робітні твого чоловіка світиться далеко поза північ світло, ніби одно Боже око блимає з вікна, а місяць згори позиркує на землю і все пішло вже на спочинок, то годинникар зачиняє двері від вас зі злоби або гніву? Ні. Він дослухується тільки того, що йому годиники у більшій тиші нашіптують. Вони, ті дрібні «інтелекти», що спочивають на грудях і серцях своїх власників, чого то вони не розказують, чого не довідаєшся про них… Коли, тикання одних вислухав, других успокоїв, тоді каже собі: «Тепер я звертаюся до своїх приятелів.» Ти знаєш їх. Вони там на полиці, оправлені, прикриті завісою перед порохом і чужим оком. Я не вчений, ти знаєш. Та коли я беру їх до рук, кожний з іншого часу, з іншою духовістю, з іншою вказівкою на будучність, тоді я вглибляюся в час… Для кого? Для мене? Ні. Для дітей своїх, для «України» своєї маленької, між чотирма стінами. І так доки не замкну очі, а мій годинник – що дав мені найбільший майстер сього світа не стане сам.
Вона зворушена схилилася над його темною головою і поцілувала її:
– Мій фанатисте невсипущий, не запрацьовуйся… – прошепотіла i віддалилася нечутно.
В тих часах був молодий Юліан одиноким захистником у хаті проти деспотизму, а що найбільше, скупарства батька, який був би те, що одною рукою давав, другою відбирав. Правда, він вимовлявся перед дітьми тим, що він лише годинникар L треба добре працювати, щоби ви живити родину, і дітям дати ліпше виховання.
Юліан маючи ледви яких п’ятнацять років, уже давав слабшим учням лекції. І хоч його місячні зарібки не були дуже великі, він все віддавав мамі з просьбою давати йому лише те з харчу, що вона купить з його заробітку. Мама зворушувалася до сліз і, коли батько не бачив, цілувала його в чоло і тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з її дітей не сміє їй «знидіти».
Гарний, темноволосий, з ясними очима, струнким ростом батька, та ледви замітною мімікою брів, що надавало його молодому обличчю вираз задумливості, у школі мав симпатію у своїх товаришів і вчителів. Був дуже щирий і сміливий. Для товаришів – авторитет. Не тільки тому, що був дорадником слабших учеників, але і через свою фізичну силу, що проявлялася при гімнастичних вправах, у борні, плавбі, і в тих усіх випадках, коли товариші прогрішилися неправдомовністю, товариш «авторитет» товк винуватців немилосерно, а ніхто довго на нього не гнівався.
Один із учителів, в якого він учив сина, займався ним так щиро, по викликав аж заздрощі в рідного батька.
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 11 – 14.