10. Від’їзд Юліана

Ольга Кобилянська

По обіді у кімнаті Юліана був рух.

Дві валізки стояли відчинені. Юліан, сестра і мати укладали в них, що потрібне на довгу подорож.

Пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця.

Юліан не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті.

– Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати? – обізвалася Оксана, витягнувши якийсь підніжок близько брата, і сіла коло нього.

– Вже порішено.

– Отже до панства Гангів. І до Покутівки, чи до другого їх села?

– Здається, вперед до Покутівки. Та може відвідаю вас ще колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо. Вже довше затягнеться, коли буду при війську. А потім – додав, – як мені виявив Едвард, подамося в подорож на рік, за границю. Швайцарія, Німеччина, Лондон, Оксфорд.

Мав почуття, що мусить стримати віддих з радості, від перспективи того всього величавого і нового, що побачить і почує.

– Стій, сину – ти убогий з дому, – вмішався батько, що появився у кімнаті. – Чиїм коштом?

– Едвардового батька. – І тут пояснив Юліан, що цей бере його на секретаря свого сина і опікуна, щоб стежити за сином і здавати батькові з усього якнайдокладніший звіт.

– Вважай, сину. Панська ласка до порога, каже народна приповідка. В подорожі чоловік багато користає і це може буде найкращий здобуток твоєї молодості. Але… Едвард не потребує з кожним роком числитися, як ти. Він син заможніх родичів, а ти… Треба пам’ятати, що люди є роджені в залежності і через одну струну получені з тим, що дає нам поживу.

Юліан слухав батька, а коли цей скінчив, він відповів, що чує, що подорож не відбере йому того, що дасть йому колись поживу. Хотів би поїхати до тітки Софії в гори, але нехай цього року якась з сестер поїде туди, бо він не може.

Але батько вийшов з кімнати так само нечутно, як прийшов.

– Отже, скажи, Юліане, – перебила перша Оксана мовчанку. – Чи Покутівка те село, звідки отець Захарій?

– Так, Оксано. Або що? – спитав. – Батько Едварда є власником двох сіл. Цього літа будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім.

– То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Він перший тебе запросив. Пригадуєш собі?

– Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував.

– Не забудь зайти до нього; це така добра і чесна людина, і як тато слушно каже, «наш чоловік».

– У тім то і річ, що наш; маєш його зараз на плечах, – відповів Юліан подратований. – Я сповнив йому фірманську послугу і зате маю бути комусь тягарем під назвою – «гостя». Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Гангів я з Едвардом мов із братом годимося. Будемо разом у чужих мовах вправлятися, в їзді верхи…

– Але ти звичайно любиш дотримувати своєї обіцянки, братчику, а тут…

– І буду дотримувати. Але тут ця обіцянка побути в них тяжить на моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати.

– То впорайся з нею, – промовила сестра Марія.

– І те все, якби мені навмисне, – відповів Юліан.

– Ти надто з книжками зжився, Юліане, і все, що не зв’язане з ними, видається тобі немиле або зайве. Не робись уже тепер диваком – і не сторони від людей.

– Тобі б уже час і залюбитися, брате.

– Ще чого б не стало? Доста мені вас усіх у серцю, а не то ще когось там, – відповів, – негоден буду понести стільки добра.

– Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок і залишиться лише вона одна в тебе. Уявляю собі, що це буде якесь чудо природи, – докінчила Марія.

– Ні, радше якась Антигона, що нас усіх своїм античним розумом і геройством поб’є, – жартувала Оксана. – Юліан любить усе класичне, скінчене…

– Не чіпайте Антигони, бо це надто велика постать патріотки. І не пророкуйте, бо… – і брат усміхнувся, погрозивши пальцем. – Ану ж справдиться…

Батько і мати ввійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича і треба кінчити пакування.

Вмить усе споважніло.

Юліан закинув пальто наопашки і приступив до батька:

– Не запрацьовуйтеся, тату, і до побачення. Розуміється, що перед від’їздом до війська буду ще у вас.

– Не забудь, сину, ми старі, – відповів коротко.

Мати німо притиснула сина до грудей.

– Не спаношися, дитино, – прошептала, бо голосу десь їй забракло.

– Ex, мамо… – вирвалося йому з уст, і вія схилився низько, щоб поцілувати її в руку.

Відтак звернувся до сестер.

Вони стояли німі й лиш мовчки стиснули братові руку. При батькові звикли не показувати своїх почувань.

Годинникар проводив сина до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад. Там ніхто їх не бачив…

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 41 – 45.