16. Ідеальний душпастир

Ольга Кобилянська

За якийсь час зайшов Юліан знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія. Їмость виїхала з Євою і тещою в сусіднє містечко за орудками для хати. Панотець попросив гостя посидіти з ним на ганку, звідки було видко дорогу, ціле обійстя й було близенько лиш наліво і до хвіртки, що вела до зільника і до саду. Отже неабияке місце для контролю. Між чотирма великими олеандрами, що пишалися по кутах просторого ганку, сиділи оба на старосвітських, уже добре витертих, фотелях і розмовляли.

О. Захарій оповідав про життя своїх парохіян, про процент «свідомих» та знов «несвідомих», про їх відношення до влади.

Оповідав, як нужда і жадоба побільшити своє майно, чи сплатити довги витягає людей у той новий світ, де наш чоловік у тамошніх обставинах почувається мов справжня тварина.

– Чого їдете до Канади, Михайле? – спитав він одного, не дуже вже молодого газду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку і двоє дітей і був чи не найзручніший робітник у селі, за яким усі розбивалися. Він зняв капелюх з голови, почухався i відповів:

– Та я, бачте єгомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де мене родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що – добре, не зароблю – вернусь. Їдуть другі, поїду і я.

І справді. Поїхав і за три роки вернувся. Люди розпитували про всяке, він між іншим казав: «Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як то кажуть, «людей», ні, він віз цілий один край, де не було нічого крім нужди, лахів, голоду і плачу, а між ними був і я.»

– Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти.

– Було, – відповів якось глухо, мов чим то провинився.

– І привіз гроша? – спитав Юліан зацікавлено.

– Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За той час, як був за морем, хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чимраз більше морально підупадає.

– Це Канада з нього зробила – говорили чоловіки і жінки, бачучи як він іноді непевним кроком вертався додому, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував. – Нема кого вдома бити, – говорили, – Хлопців своїх порозганяв по службах, дарма, що ледви від землі відросли, та і сам став волоцюгою.

– А вам що до мене? – відзивався, коли яке слово дійшло до його вуха. – Що? Я свій пан, свій газда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас, дурних, спутаних, що вадять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Іди мой один з другим у світ, не ньоркайся тут – учися… але тут учися, а там… працюй… і аж тоді вертайся і говори. Моя Домна пішла заскоро в яму, я б ще раз туди вернувся, де машини і гроші світ обертають. Ex, мой гроші, гроші, а ті машини, гадаєте, ми варті щось без них?

– Ади який розумний – відказували знайомі й сміялися. – Розум лишив при машинах, а гроші хоч привіз з собою, то до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма, що Микайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. «Отче наш» не вміє вже говорити; та ще й інших висилає… гай, гай… свята земля з-під його ніг виховзується. А що чоловік без неї варта?

– За тим щось є, – завважав Юліан.

– Було б, якби була більша освіта.

– Так, освіта й організація.

О. Захарій притакнув головою.

– Але й боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його грунту під ногами… як не скріпить.

Він замовк на хвилину, ніби; задумався, а відтак додав:

– Я маю гарних людей у своїй Покутівці, добрі і не без охоти до просвіти й організації, і це мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоровля дав, а то живу з дня на день. Роблю, що можу. Гадаю, як виховаю кільканацять таких, з яких вийдуть зразки культури, тоді я не жив дурно.

Він замовк і зідхнув…

Юліан сперся ліктями на коліна, опустив голову на руки й задумався.

Він чув уже не раз, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча може чудаком у своїм роді. Був без лакомства на матеріальні здобутки, викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити і шанувати один одного, триматись з собою, любити землю і поборювати брехню, хочби яку дрібненьку.

Його стадо йшло наче насліпо в важних моментах до нього. Та при цьому не менше ревно обкрадали і обманювали його в господарстві, як траплялась нагода.

Їмость, іншої вдачі та інших поглядів, нарікала голосно перед своїми сільськими приятельками на невдяку тих вихованців, що не бояться Бога, свого доброго і чесного душпастиря, як Юди, за плечима кривдять. Бувало, що та жіноча її гвардія, вихована нею вже роками, не менше прив’язана до своєї духовної «мамки», як вона до них, накликувала таку бучу на чоловічу безсоромність, що не раз з’являлися тайком у о. Захарія газди з самими винуватцями, що признавалися до своїх зловчинків і винагороджували свому душпастиреві заподіяну йому кривду і просили вибачення, щоб лиш сором не розходився по селу і далі.

О. Захарій замовк, спершися на спинку фотелю, а Юліан задуманий крутив папіроски, складаючи їх рівно у свою папіросницю.

– Отже ви, як згадували мені недавно, – перебив душпастир, – не рішилися ще справді до якого факультету вам звернутись.

– Ні. Родичі бажають, щоб я йшов на богослов’я, але мене богослов’я не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусень хліба, мама хоче мене бачити лиш душпастирем, бо вся її родина із священичого стану.

– Ваш батько з якого роду? – кинув о. Захарій питання.

– Мій дід був військовим. Помер капітаном.

– Ваш батько не звичайний годинникар, як інші його товариші професіоналісти.

– Він трохи дивак і свого роду філософ.

– Чи був завсіди такий?

– Від коли я його знаю, завсіди.

– Отже з військового стану, – сказав о. Захарій, мов більше до себе.

– Мій дід вчасно і несподівано помер. Моя прабабуня по смерті моєї бабуні, а її доньки, і свого зятя, себто мого діда, жила у біді, щоб виховувати внуків. Енергійна і мудра, як оповідав батько, все ж посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-мого класу гімназії, взявся до професії, в якій йому пощастилося: оженився вчасно і став похмурим, строгим, але з традиціями, переданими йому гордою прабабунею і непохитними засадами. Сестра його, моя єдина тітка, вийшла заміж за старшого і чесного чоловіка. Живе глибоко в горах і лише рідко, раз у рік, у день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Душа мого батька без тепла, повна погорди до слабосилля і прощання людських хиб, до всього, що м’яке…

– Чудно, – відповів о. Захарій. – Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі тепла від батька і мами, тоді затягаємо сірість на пізніший свій вік. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енергійна, непохитна, хто знає який вплив ішов від тої жінки на розвій вашої дитячої душі! Хто знає!

Юліан звів брови і дивився хвилину здивований на душпастиря. Через його думки перейшло щось мов спомин з сірої давнини, коли жила прабабуня, потонулий у забуття. Залишилось йому в пам’яти тільки, що буцімто хтось «загнав собі кулю в лоб».

Коли про те, що чув з уст батька дитиною, розпитував пізніше у своєї мами, вона замісць відповіді гладила його по лиці пестливо і запевняла, що йому мабуть щось таке снилося. Прабабуня не була вовчицею, лише добра та спокійна і тулила його не раз до грудей, коли батько був занадто строгий для нього. Про це він не хотів казати пе ред о. Захарієм.

– Цезаревич, – вимовив нараз о. Захарій це ім’я, наче пригадуючи собі щось. І стрінувшись з поглядом молодого чоловіка додав:

– Я чув це ім’я колись, але при якій нагоді і з чиїх уст – не пам’ятаю. Отже, ви, пане Цезаревич. з військового роду…

– Так, отче.

– Постать ваша і вигляд військовий, лише кров мішана з попівською.

О. Захарій усміхнувся, а потім додав:

– Не диво, що вас не тягне до попівського стану. Дарма. Але найважніша причина якась, так сказати б, мусить бути.

Юліан здвигнув плечима.

– Я думаю про філологію, думаю про техніку, про такий фах, щоб мене не прив’язував до одного місця. В житті священика є багато сонного, самітнього і багато середньовічного.

О. Захарій підняв руку.

– Апостольського, хотіли ви сказати…

– Нехай і так.

– А проте ви не були б проти того, щоб стати розсадником моралі між своїм народом.

Юліан усміхнувся своїм гарним усміхом і наче говорив до дитини:

– Щодо того, то не відмовляюся. Ця праця має дещо за собою. Я люблю природу. Ставши духовником, мав би нагоду жити серед неї, на селі, не мусів би бути зобов’язаний усяким державним і приватним «великим цього мира» (крім «консисторії»), головно там, де йде про інтереси народу. Я б не жив безчинно. Та чи справді з народу такого як він є тепер можна б золото викувати глибиною? Я боюсь, що – ні, отче.

О. Захарій зморщив брови, наче б його хто болючо вразив.

– Народ без глибини? – спитав і по хвилині додав: – Наш народ є тою клавіатурою, з якої можна і мусимо добути звуки, що стали б з часом скінченим мистецько викінченим твором. Апостол черні мусить бути і творчим духом моралі, серця та ума. Мусить ним справді наскрізь бути – не фарисействувати в користь особистих, егоїстичних цілей, нижчих від тої «черні», між якою живе і годується! Ах, що ви ще знаєте, мій сину, що ви ще знаєте, що значить бути справдішнім апостолом народу!

Погляд молодого чоловіка зупинився хвилину на поважнім обличчі о. Захарія, і йому здавалось нараз, якби стояв перед святим.

Відтак обізвався:

– Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола «черні» нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі людину, що з надумою і з сумлінням рішилась би на неї. Чи вам здається, отче, що в мені могло б бути стільки безкорисного тепла і витривалості? Ні. Я вертаюсь до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, де я міг би цілком потонути. Маю виразне почуття, що я міг би стати драматичним артистом, може ще й архітектом, або філологом. Про що інше не думаю. Але до теології я нездатний. Зрештою, – додав і схилився заслонюючи очі руками, – я не знаю. Я ще молодий. Я сповняв би може функції душпастиря совісно, робив би для народу, що міг би, але далі… Я питаю, де та глибина, де я міг би пірнути до самозабуття і, випливши з неї, дати свому народові щось нове, реальне?

– Ви гадаєте, що і все новітнє потрібне народові? Наш народ не доріс ще навіть і до того «старого, доброго, культурного», що вже в інших народах майже у кров перейшло, а наш поки що перетравлювати починає. Де йому із своїм сирим, дитячим умом до новини. Ну, але ви бодай отверті, і мені цікаво пізнати душу нашого молодого інтелігента. А про «глибінь» – про яку ви говорите, що ви хотіли сказати?

– Я хотів спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, коли я, як ви лише іншими словами кажете, лише очима живу, і безнастанно тільки користі шукаю.

– Хліба, пане Цезаравичу, не можна вважати за великий гріх. Це ж перша умова існування і в тім треба йому на поміч іти. Киньте «глибінь», а просвіщайте його почавши від тілесної культури аж до високого розвою його духовості. «Глибінь» прийде сама, бо вона не «геній», як сказав Гете, лиш природа. Подумайте про Шевченка, про Франка та інші наші глибини, що вийшли не з іншої верстви як з «черні».

На хвилину запанувала мовчанка, Юліан сягнув по папіросницю, а до ганку підійшов листонош і подав часопис і лист для панни дому.

О. Захарій спитав його, чи невідомо йому, чи не вернулася пані Орелецька, директорка пошти, до дому. Виїхала з їмостю й панночкою ще зраня і досі їх нема.

Ні. Не чув нічого.

– Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, такої думки, як ви, себто, що відтягаються від богослов’я?

– Ні. Я нього не сказав би, – відповів Юліан. – Я говорив тільки сам за себе.

– Кажуть, від молоді поступ ішов та йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі незрілі, а може і зовсім буденні?

– Мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Це не роблять все сильні одиниці, отче, бо буденність іде наломацьки за голосом провідника.

– Молодь гарна, пориває своїм запалом. Але запал так само творить, як і руйнує.

Тут о. Захарій замовк, наче б хотів усе виявити, що важило йому на душі і лише по хвилині сказав:

– Що молодь творить, може бути добре і лихе. Наш простолюд поки що лише матеріал, з якого повинен витворитися народ, а праця в цьому напрямку вимагає також сумлінних і просвічених душластирів. Але, судячи по теперішній молоді, мені щось інше видається.

Юліан поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола і замовк. Він не знав, що має думати. Чи цей апостол перед ним був справді таким у душі та сумлінні, як виявляв себе? Чи була це лише його постанова намовляти молодь іти туди, куди він пішов, щоб його ділянка праці не залишилась згодом пусткою…

О. Захарій мов відгадав його думки.

– Ви ще справді дуже молоді, мій сину, і, не знаєте багато життя і людей, – сказав спокійно, з усміхом на устах.

Юліан легко спалахнув:

– Як кажуть деякі авторитети, народ невдячний, і потребує або Христа, або надлюдину між собою, щоб умів з ним працювати і оминув конфліктів.

О. Захарій не обзивався.

– Добре було б передовсім і себе самого спитати, кілько в нас тієї любові до пароду.

Тут Юліан зупинився на хвилинку і поглянув наново на душпастира, чи не стане він йому перечити?

Але ні. Мовчав і притакнув головою.

– Тієї любові, отче, про яку кажуть і пишуть, що вона змиває ближнім ноги та служить їм. Крім того треба також бути свідомим того, в якому відношенні ми самі стоїмо до Царства Господнього.

– Я з вами згоджуюсь, Цезаревичу, – сказав душпастир з якимось внутрішнім вдоволенням. – Ви говорите як з книжок. З вас став би згодом неабиякий проповідник.

Юліан вийняв наново папіроску і закурив. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.

– Я не говорю з книжки, отче. Та хоч би і так! Чи книжок не пишуть люди? Не черпають їх змісту здебільша з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми те, що читаємо, до життя ліпше пристосовували. Щодо себе скажу лише, що я не доріс до пpaцi між народом. Вона мозольна і поважна, і не притягає мене.

– Ви ще молоді і можете помилятися щодо себе.

Юліан поглянув на о. Захарія.

– І ще одно, отче, до чого признаюся отверто. Я за гордий, за неподатливий, щоб бути таким, як от, наприклад, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру в добрі людські прикмети й те, що з зерна, яке засіваєте, мусить колись само зійти. Що я з вами так отверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожна душа сама відкриватися.

Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лиці панотця перебігла мов легка смуга притаєної доброти.

– Скажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете.

Юліан збентежився…

– Я прийду, чому би ні? Не можу собі навіть уявити, що пізнавши раз ваш дім, можна б сюди не приходити.

Йому здається, що кожна днина, яка тепер минає, пропадає для нього як нагода на майбутнє. О. Захарій усміхнувся.

– Не бійтеся, мій сину. Нічого не втратите. А може і побут у Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо… – перервав і замовк.

– Бо щодо шляху, на який я маю вступити, то він мені сам покажеться, – докінчив Юліан.

Він протер чоло, наче відсвіжив себе, відітхнув і встав. Йому час до дому. І часу забрав отцю багато. А там і сонце клониться до заходу.

– А тут у вас, отче, усе таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що прокидає приспалі сили і перетворює на моменти… Ах, він сам не знає у що, у зовсім інший світ – скінчив спішно, якби стримував себе, щоб не проявити м’якості, що намагалася пробитись назверх.

О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом.

– Могло б ще інакше бути. Краще, – сказав приємно зворушений. – Хочете вже йти? ідіть і приходіть знов, – і подав руку молодому. – Може стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб скоро вертались. Мали доволі орудок у місті, але повинні би вже дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожна хата має свою чорну хмару.

Юліан, вертаючи сільською дорогою, думав, чому о. Захарій так допитувався його, чи не вступить до семінарії і не намовляв його. Його погляд побіг по дорозі, по полях, де люди укладали з клань снопи збіжжя на фіри і відвозили до дому. Сонце жевріло на заході і над лісом сліпило око. Повітря було чисте, повне запаху свіжої стерні і ледве замітили вітрець овівав чоло, очі та лиця.

Він згадав Єву.

Як чудно все зложилося. Долі захотілося, щоб коні о. Захарія сполошилися, і щоб він «спас» подорожніх, що сусідували із двором.

Які добрі були вони всі для нього, які ввічливі, а як важко було йому сюди зайти вперше! Тут світ у них зовсім інший, а все ж рідний. Інший, як дім дідичів і – дім батьків.

Батьків? Та що це? Прокинулась погорда до рідної хати? Соромився? Щезла вже любов до тієї хатини, де панувала жіноча праця мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких мати мов освячувала своїм усміхом доброти і благальним поглядом, щоб витримувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невблагальне, строге, примусове.

По його устах перебіг сумний усміх, він похилив голову і потонув у думках.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 67 – 81.