24. Юліан серед родини

Ольга Кобилянська

На другий день раненько, коли ще парохія тонула у мряках, підписав Юліан Цезаревич о. Захарієві довжний лист, а душпастир передав йому приладжений уже грубий лист у великій коверті з адресою пані др. Емі, кажучи:

– Зайдіть по приїзді у столицю до тої пані і передайте їй цього листа. Вона піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Це жінка чесна, дискретна, а ви, – тут затремтів голос о. Захарія, – передайте свої шляхи Господу Богу.

Покутівська парохія лежала ще сповита у сні, а за нею мріли: ліс, став і біла лавка. Юліан виїхав кіньми.

Дома Юліан опинився наче в улику. Звернувся до батька з запитом, як себе почуває та оправдувався, що нe приїхав скорше.

– Нічого, сину! – відповів батько тихшим як досі голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. – Добре, що ти вже тут. Як уже знаєш, сину, лікарі висилають мене до купелів. Ця моя теперішня хороба побороздила мені мої обчислення на кілька років вперед. Поїдеш зі мною. Я, розуміється, беру на себе всі кошти подорожі. Я був би Зоню забрав з собою, але хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш… – він тут урвав ї стулив уста тісно.

Юліан похитав головою, скинув з себе пальто і витягнувши з калитки кілька грубих банкнотів, поклав на стіл.

– Це для вас, тату, підмога на купелі – не журіться нічим. Лікар добре зробив, що вас вислав.

– Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовився на такі випадки в мене чи в кого іншого з вас. Я цих грошей не беру, ти їх не заробив, віддай, коли позичив.

– Я їх не віддам.

– Вложи їх у щадницю, може колись буде мені ще треба, тоді згадаю твоє добре серце. Оповідж нам, як тобі ведеться.

Юліан перепавів кількома словами про свій побут у дідича, про відносини на парохії, подав характеристику о. Захарія, згадав мимоходом і бабуню Орелецьку.

Батько насупив брови і спитав, чи вона ще живе. Треба вже колись поїхати до її рідні в гори, тети Рибко та її чоловіка, не поминаючи тету Олю Альбінську. Вони обі заопікуються всіма ними, мамою та сестрами, якби його колись не стало, бо його, Юліана, він не рахує. Він уже мужчина і дасть собі у світі сам раду.

– Тату! – кликнув прикро вражений Юліан, але зараз замовк.

Батько поглянув крізь вікно.

– Не хвилюйся. Старайся хоч себе поставити на ноги. Зоня вже так якби забезпечена. Має свій кусень хліба в руках, а її наречений, Мирослав, добрий і чесний чоловік. По моїй смерті поведуть вони нашу майстерню далі.

Батько спитав, чи Юліан знає молодого огородника Захарка з Покутівки.

Юліан не відповів зараз. Він знав, що батько числився з кожним словом. Як людину, знав він його досить добре. Він був характерний, доброго серця, щирий українець, правдомовний.

– Я підкреслюю це слово, тату. Коли хочете про нього, як про огородника, щось знати, то нехай послужить факт, що він заангажований дідичем Гангом і на дальші літа в Покутівці від нового року як самостійний городник з доброю платою.

– Він був у мене, купив гарний стінний годинник і згадав, що гадає за рік женитися. Господь знає, як ще буде зі мною. А наша Марія паленіє, коли він до нас заходить. Уважай на свої сестри під час моєї неприсутності.

Юліан вийшов до матері та сестер, де говорили про ріжне, про хоробу батька, заручини Зоні, про цвіти, які з’являлися від якогось часу у вікнах убогої родини годинникаря.

– А тобі як ведеться, паничику? Бував у о. Захарія на парафії? – спитала Марія і кивнула пальцем. – Як там? Ми чули, що ти парохію не обминав…

Вона шукала так уперто очей брата, що він під інквізиторським поглядом сестри легко почервонів.

– Не обминав, сестричко, не обминав, ви самі того бажали, і признаюся, що ні одної хвилини не жалував.

– Панна Єва… – докинула Зоня, спиняючись поважно поглядом на обличчі брата.

– Поступова і мила панночка, далеко цікавіша, якби ви думали… буде тут далі приватно вчитися…

– А їмость, Юльку? – спитала мати, усміхаючись і погладила свого любимця, поправляючи йому краватку.

– Як всі мами та їмості. Є там ще й бабуня… пані Орелецька, мамочко.

– Яка? – пішло одним звуком з уст присутніх. Але Юліан не відповів.

Перед його уявою виринула ніжна постать Єви з чорними очима.

Нараз обхопили його ззаду дві руки.

– А такої, як я, не було там? – зачувся веселий голос Оксани.

– Ні, такої другої Оксани не було, – відповів брат живо, рад зміні, що не мусів про тих там говорити.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 121 – 124.