8. Що таке любов?

Ольга Кобилянська

У кімнаті стало тихо.

Всі були під «ражінням цієї хвилини.

По хвилині мовчанки лягли на кімнату вже сутінки Юліан стояв іще при вікні, сплівши пальці поза голову і ие рухався. «О, Цезаре, Цезаре…» – прошепотів і замовк.

Старша сестра приступила до нього на пальцях і погладила його по рамені.

– Ти любиш того Цезаря?

– Так, але його зрадили і вбили. Це був один із найбільших державних мужав.

– Зрада, Юліане, це мабуть найпідліший вчинок, на який може спромогтись людина, – сказала сестра.

– Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше.

– Як то?

– Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди… – махнув рукою і замовк, відвернувшися до вікна. Сестра помовчавши сказала:

– Ти такий щирий, Юліане…

– Колись усе зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого.

– Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла сказати щось інше. Хотіла сказати який він.

Брат зморщив чоло.

– Залиши його. Він не зносить усе слабосильне. Такий його характер, і ніколи інший не буде. Саме на таких як він можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіцював, чого не міг дотримати.

– А я думаю про наші обставини, Юліане. Ти нас колись ущасливиш, як добєшся своєї цілі.

– Коли це буде? – спитав.

– Ну, колись… за кілька років, кажім.

– На мою поміч можете все числити – яка б вона там і не була.

– Доки не одружишся, – обізвалася нараз з іронією Оксана.

– Не говори нісенітниць, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заки я одружуся.

– Я йду з дому, – додав згодом. – Вернусь може пізно. Ви йдіть у сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк.

Але сестри не пішли в парк.

Старша засвітила світло і взялася викінчувати роботу. А Оксана не виявляла охоти виходити з дому. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій запалюються на небі. Гляділа на місяць, але він легко прикритий невеликими прозірчастими хмарками, віддалявся спішно в далечину. Великі липи з сусіднього парку і кілька тополь стояли нерухомо. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. «Гляди, щоб ти не віддалася, заки я одружуся» – повторяла слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до «любові». Зате він, той їх єдиний брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло їй болюче серце і підвела голову вгору. Відвернулася від вікна і вийшла живо до садочку.

Тут обхопив її запах рож, що стояли сильно розцвілі. Вона похилилася над білими. Любов. Любов це безперечно щось таке гарне, солодке, невловне як запах. Може як запах оцих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.

А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають – паволічуть його з собою. Але її ніхто не любив. Кінчила вже шістнацятий рік, хоч у хаті вона все ще п’ятнацятилітня і «мала». Вернувшись у хату записала у свій денник: «Неронська сцена з батьком. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць – зорі. Група дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів. Я не до любові, зате мій брат, який усе від дівчат тримається здалека, коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється і в тій хвилині щезає.»

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 34 – 37.