20. Історія Ганингаймів

Ольга Кобилянська

Понурився у гадках, вийшов з парку і подався в поле. Так широко було всюди, так просторо, свобідно і сам не знав, як зітхнув повними грудьми, протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками.

Нараз блиснула йому думка: «Парохія»! Худа, похилена постать о. Захарія виринула в його уяві.

Чи він не перебував у Покутівці, щоб на цей раз забути тих добрих людей?

І не думає вже Юліан про молоду Єву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любові, якого ім’я згадують люди з пошаною.

Юліан залишив поля, що притикали до ставу і ввійшов у ліс, пустившись його краєм попри беріг ставу.

Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.

Хотів бути сам.

Край ліса, що холодився у воді, був так густо і високо оброслий ріжнородними рослинами, трощою і лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що звинувшись у клубок, спочивав у теплому баговинні.

Але він гнав уперед.

Наблизився до тої частини ліса, куди заходив кілька разів з Євою.

Перед ним уже недалеко видко було паркан, хвіртку, парафіяльний сад. Та тут, ще у лісі забіліла нова березова лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев. Сів. Утомився.

День був серпневий і гарячий. Зняв капелюх і відітхнув. Лісове холодне повітря вспокоювало душу.

Останній раз був тут перед пригодою з бабунею з бутлею.

Усміхнувся. Ціла тодішня сцена видалася йому такою неважною та комічною, що не варт було над нею застановлятися.

Прогнав якусь бжілку, що вліпилася його і вперто окружала його голову. Оперся ще вигідніше об широку лавку і поплив за гадками. Цієї лавки не було тут, коли був останній раз у парохії і заходив сюди з Євою. Її злагодили, очевидно, на празник.

Хто тут сидів на празнику? З ким сиділа Єва в той день, чи вечір тут над берегом? А по празнику – казала, що від’їде.

Та це не могло бути правдою. Чув, що вона ще перебувала тут. І неначе залишаючи в лісі дотеперішній свій зв’язок з молодою Євою, підійшов до хвіртки.

Входячи в сад, він мимоволі оглянувся у глибину ліса. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка ліса та його легкий шум прощали його. Хто знає чи буде він ще коли тут. А коли може й буде, то як буде тоді?

Пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Єва, не було нікого.

Сад мовчав. Десь недалеко впало перезріле яблуко на землю і знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Євою.

З-поміж дерев забіліли стіни приходства. Ось-ось він увійде в гарний зільник, що тягнувся перед тією частиною мешкання, де була вітальня та Євин покій. Вікна були широко відчинені, його кортіло заглянути туди, та на жаль цвіти, які заповнювали вікна і легенькі білі завіски не дозволяли. Він закинув руки взад і ждав. Може вона вийде в сад, може побачить її хоч на самоті, а відтак уже піде до батька. Та все лежало, мов у сні, у літньому сонцю…

Зморщив нетерпляче чоло і по-хлоп’ячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду.

Десь з боку рипнула хвіртка, що відділяла сад і зільник від подвір’я. Юліан оглянувся. Йшла Єва. Рум’янець, викликаний несподіваною появою дівчини, показався й щез на його щоках.

– Панно Єво… а я гадав… я через сад прийшов. Отець добродій вдома?

– Ні. Вернеться коло шостої. Пождіть. Сядьте он тут під яблунею…

Обоє сіли. Як вона почувала себе? Давно не бачив її. Хотів додати, що ще коли з бабунею їхала… але не зважився. Інстиктовно відчув, що де викличе в неї прикре почування. Та й не важне було то все.

Він не знав, що далі говорити. Вона сказала, що саме сьогодні від’їхали від них гості, але які? – перепнулася граціозно вперед нього на лавці і заглянула йому в очі – він ніколи не вгадає. Їх свояки. Свояки, яких вона аж тепер уперше побачила. Від бабуниного брата, давно померлого й зовсім убогого. Тета Оля незамужня. Вони обидві вертались з Дрездена, де перебувала Дора (та «кузинка»), щоб вивчити німецької мови. Знаючи, що др. Емі, з котрою тета Оля була вже давно знайома, перебувала на феріях у нас, хотіли, побачитись з нею, і використати нагоду, щоб ми з Дорою познайомилися раз особисто. Цим разом вони помилилися. Цього літа др. Емі виїхала до своїх родичів до Німеччини. Побули в вас один день і від’їхали. Вуйко Альфонс, запевняла тета Оля (Альбінська було їй на прізвИще) вижидає їх повороту нетерпеливо і тому спішили з від’їздом. Між ними і бабунею струни натягнені і вони не симпатизують з собою. Причини поховані в їх молодості… а вуйко Альфонс зарозумілий проти бабуні. От що. А я мало цікавилась ними. Чи хочете знати ті причини?

Але Юліан мовчав. Для нього було це все нецікаве. Він дивився на неї, немов ждав, щоб вона закінчила це оповідання.

– Бабуня лише на хвилинку з ними побула і зараз до дому від’їхала. A щодо мене, – говорила Єва дальше, – то мені обі симпатичні. Тета Оля більше, ніж Дора, що молодша від мене і рішуче ще дитина, хіба ростом. Волосся в неї попелясте, рішучо попелясте. Мама каже, що щось подібно милого й любого не бачила; та ще й граціозна.

– Краса тіла і рухів переважає дуже часто красу обличчя, – обізвався вперше Юліан.

Дівчина наче не дочувала.

– Околиця І. знана не лише із своєї краси, але й з повітря, що може і рівнятися з повітрям міста З.

Молодий чоловік зчудувався.

– Ви знаєте ту місцевість? – спитала Єва.

– Так, там проживає батькова єдина сестра. Але крім тої одної тітки, її чоловіка і її замужньої доньки, нікого більше не знаю.

Хто та його тета?

Юліанові прочулося, що в її питанні задзвеніло легке легковаження. Він подивився на неї спокійним поглядом і відповів:

– Жінка надучителя, поважна, працьовита, зразкова газдиня, представниця українського жіноцтва старшого покоління.

Отже її свояків не знає.

Ні. Закоротко перебував там, щоб пізнати мешканців з цього міста.

Знав лише з часткових оповідань і пояснень своєї тети, що там колись і не надто давно мав один багач, німець Ганс фон Ганингайм, рудокопні а недалеко й копальні срібла. Сам він жив у Парижі, де вів розгульне життя і ледве раз-два на кілька років приїздив на недовгий час на ті свої посілості, головно, щоб знати, кілько можна добувати грошей із тих своїх дорогоцінних джерел, но, і чи його уповажнені та робітники добре працювали.

Розуміється, що за час того його побуту всі старались представити йому стан рудокопні у найліпшім світлі, що і було якийсь час правда. Під час побуту власника йшла тут робота гарячково.

Коли власник висловлював бажання оглянути з інженерами деякі шахти, чи не треба в них і при машинах зробити поправок, то прибирали отвори гірляндами і вмовляли в нього, що все в найліпшім порядку.

Він висідав із своєї білим шовком вибитої карети, радився, як найліпше підтримувати рудокопню в русі; робив проекти, розмовляв з інженерами і влаштовував завсіди блискучий бенкет для свого урядництва, неначе нагороджував його за труд коло своєї особи, й від’їжджав. Його уповажнені не жалували його грошей і жили безжурно з сьогодні на завтра.

Не інакше велося, коли перебрали по смерті голови, підмінований в основі, близький руїни маєток, два брати фон Ганингайм, головно старший Йоахим.

Він старався всіми силами втримати те, що ще світилося, а саме рудокопию в І., але не надовго. Нова велика позичка на гамарню та деякі будівлі, дороге огрівання деревлявим вугіллям вело до матеріальної руїни. Крім цього прийшли ще й інші причини: вірителі напирали на сплату довгів і…

Юліан замовк.

– Далі, далі… Пане Цезаревичу, – напирала молода дівчина, якби побіліла. – Ви не знаете, чому мене це так займає…

І справді Юліан не знав.

– По смерті старого власника почалося давнє веселе життя. Світло било з великих вікон білої палати, гула музика ясними та темними ночами. Йоахим Ганингайм, здавалося, унаслідив жадобу життя по батькові. Шептали потайки, що бажав свою напричуд гарну та люблену жінку, англійку розвеселювати, щоб не тужила занадто посеред глибоких карпатських пір за своєю захмареною батьківщиною. Улаштовували, забави з танцями і кількаденні прогулки, де гарна англійка відзначалась їздою на своїм пишнім, расовім верхівці. Молодший брат, жонатий з якоюсь графинею, мав численну родину, працював пильно від ранку до вечора, як цього вимагали інтереси рудокопні. Та все це було запізно. Прийшло візвання сплатити відразу довг, який сплачували досі роками, бо коли ні, то велике, гарне майно фон Ганингаймів буде засеквестроване і піде на продаж.

Катастрофа була неминуча. Ця вістка долетіла блискавкою до останньої хатини робітника.

Один директор одної гарної копальні, якого жінка інакше не показувалася, як у шовках і оксамитах, упав побитий апоплексією в кілька годин по страшній відомості.

Щодо самих власників, то ще тої самої днини погнали дві карети, запряжені найбаскішими кіньми із стайні фон Ганингаймів, до резиденції. Одна з кількома вищими урядовцями, що рішили за всяку ціну вдержати загрожене продажем добро – на чолі з найкращими знавцями гірництва, а друга з гарною англійкою. Заки чоловік виїде, сама вона мала в його імені прохати головного представника дібр релігійного фонду продовжити речинець сплачення довгу. Всі її просьби були даремні. Коли вона вертаючись каретою плакала, один із її уповноважених, один із найталанавитіших урядовців, сам ще молодий, батько кількох дітей, потішав її, що її становище ще не захитане поважно. Вона хвилинку мовчала, подякувала йому за співчуття ласкавими словами й додала: «Цим разом я вам не можу повірити, Цезаре Борджіє, на те я надто англійка. Зрештою і ваше становище загрожене… в вас є жінка й діти. Але вам світ отвертий, як молодий ще урядовець гірництва, можете собі й деінде при ваших здібностях найти хліба. Ми з мужем упораємося». І роблячи знак рукою, що він вільний, притиснула чоло до шиби карети, не глянувши більше на нього.

Він відступив і подався до своїх товаришів, що ждали на нього у другій бричці і підкріплялися на борзі розпакованою їжою і трунками. Вона відчувала, що опинилася на березі безодні; вона, мудра, недурна англійка. Але то нічого не поможе. А він? Він усміхнувся одним кутиком уст. Він свого «хліба» не потрібує шукати «у світі», він був осторожний і передбачував усякі можливості.

Скінчивши своє оповідання, Юліан вмовк і поглянув далеко вперед себе. Тому, що Єва стояла ще мовчки під вражінням оповідання, він додав, що жоден з урядовців гірництва не міг довго потішитися здобутими частинами грошевих і матеріальних засобів з майна вельможів. Лиш один однісенький, саме той, стояв забезпечений, спокійний посередині зруйнованої громади.

Єва підняла зчудовано голівку. – Справді?

Так.

Як він називався? Бо її бабуні брат, вуйко Альфонс також був у тодішніх часах уповажненим Ганингаймів.

Він не знав. Йому не хотілось більше про те говорити.

Вуйко був зразковим управителем, умів здобутим матеріалом мудро управляти. Його ще сьогодні шанують. Сказавши це, Єва поглянула на обличчя Юліана, що видалось їй замкненим і поважним і шукала вперто його очей, а вони, умисне уникали її погляду.

– І не можете собі пригадати імені того урядовця?

– Ні, панно Єво.

– Але ваша тета певно знає.

– Мабуть, але я її не питав. Мене в той час, коли я там перебував, займало що інше, а не господарка якоїсь чужої родини.

Їй здавалося, що від Юліана повіяло холодом. Вона спустила погляд.

– А гарна англійка?

– О, вона не пропала, панно Єво. Покинувши нешасне місце такого безжурного життя, мешкала якийсь час у столиці, звідки вийшла пізніше заміж; за високого урядовця тої влади, що сконфіскувала маєток Ганингаймів.

– А він? Вам не відомо, як він скінчив?

Вона поглянула на нього переляканими очима, наче на лихім вчинку спіймана.

– Так. Дещо від бабуні. Він, Йоахим, не міг пережити утрати майна і, виїхавши відтіля, стратив себе. Ніхто не сказав про те лихого слова. Нікого Ганингайми не скривдили. Хто їх знав і про них чув, називав їх лише нещасливими.

Сказавши це, Єва замовкла й опустила руки на коліна.

Юліан піднявся із свого місця.

– Ви хочете йти?

– Маю охоту піти напроти вашого батька, хоч не знаю куди. Чи він виїхав?

– Ні. Але саме нині перша лекція катехизації, а це займає в нього звичайно більше часу.

– Мені важко з ним сьогодні поговорити. Завтра або позавтра я мушу необхідно вертатись до дому.

І розповів про батьковий виїзд до купелів, не згадуючи нічого про властиву причину свого приходу на парохію. Єва поблідла.

– А я не знала нічого, – обізвалася нерівним голосом.

– Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 95 – 105.