27. Свято Різдва у Цезаревичів

Ольга Кобилянська

За тиждень Юліан від’їхав. Саме в той аень, коли від батька прийшла звістка, що почуває себе краще, приїхав за Юліаном син покутівського дідича і оба виїхали до війська.

Більше як рік минуло з того дня.

Було перед Різдвом.

По вулицях, невеликої резиденції родинного Юліанового міста, від кількох днів сухого морозного грудня зима покрила все білиною. По гзимсах камениць, вершках парканів, над вікнами і на тонких рамах шиб поклався сніг грубим пухом. Куди не глянеш, все дише свіжістю. Пополуднева пора і сніг, що від самого ранку не падав ні одною зіркою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново зсуватися з сірого неба. По головних вулицях іще рух, але в бічних він слабне. Сьогодні святий вечір і хто не покінчив своїх орудок, спішить їх поладнати, щоб прилагодитися до радісного великого свята миру, яке чи не на всій христіянській землі, в найбіднішій хатині будуть святкувати.

Коло високих виставових вікон одної гарної крамниці з дитячими іграшками стоять ще глядачі і приглядаються тому всьому цікаво.

Один молодий офіцер, що опинився неспостережеио близько такого одного вікна, придивляється і собі виставі. По правді його не обходить те все, бо його лице виявляє нетерпеливість і погляд, яким шукає чогось між прохожими, каже, що він чогось вижидає.

Витягає папіросницю, закладає папіроску в бурштинову цигарничку і закурює. Починає пpoxoджуватися від фронтових дверей аж до вугла кам’яниці і назад. Зразу повільнішим кроком, а пізніше, поглянувши поквапно на годинник, скоршим.

Він доходить приспішеним кроком до вугла крамниці, вслід за ним якась молоденька дама, що вийшла звідти поспішно, коли оце він нараз завертає так несподівано бистро, що вона вдарилася сильно об його груди, аж її шапочка злетіла на землю.

– Пардон… – кликнув він, а дівча з переляку зойкнуло.

Миттю схилився він до землі, підняв шапку і подав їй виправдуючись. Збентежена, засоромлена, вирвала йому шапку з рук і окидаючи його лютим поглядом з-під брів, не сказавши ні слова, погнала далі. Він оглянувся за всю, але вже не найшов її більше.

– Гнала як сполошена, подумав, – тому і вдарилась так сильно.

Веселий усміх появився на його устах. Дійшовши знову до крамнині, дивився на прохожих, підіймаючи брови, якби дивувався.

Нараз опинився перед ним хлопчина з елегантною подорожною валізкою в руках, оправдуючися, що мусів ще дещо для другого пана доладнати.

Завертаючи в іншу вулицю, пішов живо враз із хлопцем.

Сніг падав невтомно і з легких сутінків настав вечір, хоч не була ще пізня пора.

В домі годинникаря Цезаревича освітлено і святочно. Двері необширних та низьких кімнат широко повідчинювані. Наповняла їх мила температура з ледве помітним запахом живиці. Над вікнами були спущені завіси, по берегах прикрашені ручними делікатними гаптами і майже в кожній кімнаті коло вікон стояли на малих кошикарських столиках зимові цвіти в товаристві гарних широколистих рослин, пальм і фікусів.

В останній, найменшій кімнаті стояла зелена висока під стелю ялинка, прибрана всякими ласощами, пишна, блискуча, а довкола неї на землі, прикриті килимами ручної роботи, лежали дарунки. Деякі з них були поміщені між гіллям ялинки.

Її приладили оба наречені двох старших сестер: молодий, веселий годинникар Мирослав і огородник Зарко, що по повороті батька Цезаревича освідчився і дістав руку Марії. Це він головно показав свій артистичний смак, як прибрати деревину і які вибрати дарунки. Коли Зоня і Марія спротивлялися купні ялинки, вимовляючись видатками, оба вони порозумівшись мовчки впевнили, що треба наймолодшій «дитині» зробити несподіванку.

У найбільшій кімнаті стоїть посередині довгий стіл, а на ньому розстелено легко сіно. Оксана покриває його з молодою повагою. Мати, чи не із дна своєї виправної скрині, що її дістала ще від своєї матері, вибрала гарну адамашкову скатертину, що ніби сріблом переткана, вилискується і аж до землі вкриває його.

Прикладаючи палець до уст, Оксана рахує, на кілько осіб подавати посудини. Родичі – два накриття, дві сестри із своїми судженими – чотири, разом шість; вона одна, виходить сім. Недобре. Кажуть гасло «сім» – нещастя і хтось мусить вмерти. І гадками мов блискавкою перебігла по всіх знайомих і рідних. Ніхто нехай не вмирає, ніхто. Всі добрі люди нехай живуть. Якби брат тут був… Тоді було б саме добре. Їх всіх було б восьмеро. Нараз перебіг по її молодім здоровім личку мов промінь сонця. Вона поставить восьме накриття і нехай собі стоїть. Хто прийде в хату, бідний чи багач, вона заздалегідь попросить родичів, щоб дозволили бути йому гостем.

Нараз перервав її думки тупіт ніг у сінях, кілька промовлених слів та енергійний стукіт до дверей. Це певно Зарко. Він любить її дражнити, любить її лякати, а найбільше вже дурити. Вона здвигнула плечима, не змінила пози іі не просила ввійти.

Стукіт повторився.

Тепер вона кинулась до дверей з замірам відчинити їх широко перед тим збиточникам, але коли поклала руку на замок, двері з сіней відчинились і на порозі станув офіцер. Високий, з шапкою, насуненою низько на очі, у плащі, запнятім аж під шию, коміром піднятим угору, сам увесь білий від снігу. Молодій дівчині забилося серце мов у зайця і вона згадала восьме накриття.

Він поздоровив її військовим привітом, все не кажучи ні слова.

Дівчина стояла так само німа, витріщивши очі на незнайомого. Та офіцер вже зняв шапку і розсміявся їй в лице. Це ж був не хто інший, як її брат Юліан.

– Юліан! – скричала на всю хату і кинулась до нього, а він одним рухам скинув плащ. – Юлику, то ти? то дійсно ти? А я в першій хвилині!… і не писав ти… то-рраз!

Він ще сміявся весело, приступаючи до неї.

– Ти не пізнала мене, не догадалась?

– Ах, ніяк не сподівалася. Ти ж ніколи в листах не згадував, що приїдеш до нас на Різдво. Подумала в першій хвилині, що якийсь незнайомий офіцер шукає мешкання і вже хотіла…

– Йому на груди кинутись? – докінчив він збиточно, скидаючи шалик та відгортаючи змокріле волосся з чола.

Оповів зараз кількома словами свою пригоду з чужою панночкою, що кинулась йому на груди і мало не «розбила» його серце надвоє.

– А я, – казала вона, – думала, чи не запросити того «чужого» на восьме накриття. Ах… Юліане, як чудово, що ти, мов з неба зісланий, опав, на свята до нас до дому!

На голосну радість Оксани, оклики і сміх мішані з братовим баритоном, увійшов батько із своєї кімнати, прибраний святочно, а за ним сестри та мама. Мати пригортала та цілувала сина, батько з усміхом, що так рідко появлявся на його поважнім старім обличчі, притискав коротко та сильно одинака до серця, сестри обіймали брата щебечучи, а там оба наречені ввійшли скромно за голосами та витали його щиро.

Юліан оповідав, як то зараз по святах справляє собі цивільне вбрання та їде з Едівардом на т. зв. «Bildungsreise», до якої сам склав план, у Німеччину, Швайцарію, Скандинавію, Англію, може ще у Москву, Київ…

– А Францію? – спитав батько.

– Мабуть і туди, бо нащо студіюємо французьку мову?

По тім різдвянім «тріумфі», як назвала це Зоня, попрохала вона всіх до кімнати, де знаходилась ялинка. Ялинка блистіла від світла, пишна у свому срібно-золотому вбранні, із дзвіночками, серцями, медівниками, позолоченими горіхами, дактилями, а поверх всього того – ілюзія: наморозь, з-поза якої визирали цукрові рум’яні личка.

Хто дивися на ялинку, дивився і на молоду Оксану. Всі звертали увагу на неї, жартуючи на тему розвішених ласощів, цукрових круглих личок і полюкрованих барвно сердець, освітлених балоників. Вона була щаслива, що брат був дома і чому їй не бути безжурною.

Відтак розділяли дарунки. Батькові припала гаптована оксамитна шапочка до робітні; матері практичний дарунок – широкий господарський фартух; Зоні передав її наречений маленьке етуї із золотим годинником, Марія дістала від Зарка в гарній оправі Новий і Старий Завіт, Оксана поезії Шевченка та Федьковича і «все до останнього, що є на ялинці».

Мати звернулася до сина і сказала:

– Найкращим дарунком для нас всіх є твій приїзд, мій хлопче. Нікому з нас нe снилося сьогодні тебе бачити.

– Який він там хлопець – сказав батько. – Він у мене мужчина, від коли покинув середню школу, а тепер заберу його на часок до своєї кімнати. Йому належиться теж дарунок…

З тими словами всунув синову руку під своє рам’я і оба пішли до алькира за робітнею, який охрестили дівчата «святинею», бо там знаходилася батькова спальня, бібліотека та інші його святощі.

– Для Юліана нема нічого відповідного, – сказала Марія, оглядаючись клопітно, коли за батьком і братом зачинилися двері.

– А може і є… – обізвався молодий Зарко збиточно.

– Що, що, що? – перебігло цікаво з уст до уст.

Та він, всунувши руки в кишені, станув перед ялинкою і почав її так пильно оглядати, неначе на ній появилося нараз щось невидне.

– Гарна ростом, – сказав і додав: – і ростом і зеленню, – і більше не міг з нього ніхто видобути.

Коли Цезаревич увійшов з сином до своєї кімнати, виняв ключик з грудної кишені, отворив одну шухляду свого старого бюрка і витягнув з маленької, оксамитом овитої скриньочки перстень.

– Ось дарунок тобі, сину, на сьогоднішній вечір за те, що ти зробив мені таку радість своїм приїздом.

Юліан здивувався, перебираючи перстень, якого ніхто досі не бачив у батька.

– Це чистий рубін, тату, скристалізована «кров»… який гарний і цінний!

– Цей перстень дістав мій батько, а твій дідо, Юліан Цезаревич від свого полковника в молодім віці, будучи його улюбленим ад’ютантом, а потім і чоловіком його єдиної дитини – доньки, а твоєї бабки. Тримай його в честі і носи в честі, – додав поважно, майже строго. – Будь сильний і відпорний проти всяких спокус. Мій батько був таким до хвилини, доки не стягнули йому цю дорогоцінну пам’ятку з пальця.

Тут він урвав і сів на крісло перед своїм бюрком, схиливши голову на груди, засумований на хвилину.

– Скажіть що про діда, батьку! Ми всі майже нічого про нього не знаємо…

Батько на хвилинку задумався, а потім піднявся із свого місця, витягнув з нижчої шухляди свого бюрка якийсь зшиток і сказав:

– Ось я від кількох років описував це для тебе, а коли почалась в мене хороба, я приспішив і докінчив. Писав уривками. Багато, про що я писав, переживав я сам, дещо розказували правдомовні люди, дещо моя сестра та її чоловік. Багато дечого, що видалось мені в хлоп’ячих літах неймовірним, я пізніше зрозумів і списав так, як слід розуміти. Прочитай та йди дальше, як ішли твій дід і батько. Перстень і цей рукопис належать до тебе.

Юліан здивований переглянув рукопис. Зацікавлений до живого, не надумуючися довго, сів близько стола, присунув лампу і почав читати:

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 133 – 141.