7. Рішення Юліана

Ольга Кобилянська

Юліан був перед матурою. Зближався час, коли мусів сам вибрати собі якийсь факультет.

Одне знав: не сповниться його бажання студіювати за границею. І про техніку думав; але за що? Батько не обіцював нічого, а цілком сам не годен був би утриматися. Залишилась або філологія або богослов’я, до якого його так намовляли, особливо батько. Але коли звертали йому увагу, що богословські студії найлекші, Юліан мовчав уперто. Або говорив болюче: «Чого мені там? Нехай мене, ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще хвилина для мене не вибила.»

Одного разу влітку проходжувався він позаду хати в невеличкім дільнику і перечитував Шекспіра «Юлія Цезаря». Бачив крізь широко відчинені вікна обі молодшії сестри. Марія викінчуваша якесь шитво, що мала кудись за плату віднести, – наймолодша Оксана сиділа над зшитком і плакала.

Марія вспокоювала її. Він знав у чому річ. Один із учителів, нервовий математик, дав дівчині, хоч училась, як упевняла, найпильніше у другім семестрі, – двійку.

– Якби в нас інший батько, – нарікала крізь плач, – заступився б за мене, просив би професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку і цілого року не стратила! Якби я була чужим годинником, тоді він узяв би його ніжно в руки, приложив до вуха і спитав як лікар: що тобі хибує, чого не достає?»

– Оксанко, – скартала її старша сестра. – Ти ніби мудра дівчина, а таке верзеш. Не соромно тобі?

– Соромно! – якби я знала, що тепер із того всього вийде?…

– Поможи собі сама, коли хочеш колись бути сама вчителькою, – озвався батько за плечима. – А долю родичів вибереш собі, коли припаде тобі опинитися вдруге на світі. Працювати я вмію. Але жебрати за вас, чи за себе я не буду й вам не дозволю. Плач, коли хочеш, але бодай знай чого плачеш!

І дав п’ятнацятилітній донечці кілька хлястунів по плечах. Окрик болю з уст дівчини рознісся по кімнаті. Тоді як молодий тигр ускочив знадвору через вікно Юліан і вхопив батька за руки.

– Тату, що ви робите? – крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки, – Доки ви будете деспотом? Бийте мене, коли це вашій вдачі потрібне, але її залишіть у супокою. Вона лише жалілася, не просила вас нічого, як і ніхто з нас не просить. Доки гадаєте нас тиранізувати? Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Що скажете про своїх дітей там?

– Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру і не надав їй потрібної форми…

– Форми? – повторив Юліан і скривив зневажливо уста.

– Так, форми.

– Яку хочете створити з власного зразка, тату.

Старий годинникар неначе остовпів, бачучи сина з побілілими устами і розгорілими очима.

– Форми? – повторив Юліан. – А що буде з душею?

– Тверда нехай буде як камінь! – відповів батько.

– Тоді і сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть, – відповів син.

Ще стояли хвилину, ще гляділи один одному в вічі.

– Ти підеш з моєї хати… – обізвався перший батько і сіпнув рукою, щоб вирвати її з руки сина.

– Піду, тату. Розуміється…

– І пожалуєш гірко своїх слів і поведінки супроти батька.

Син випустив руки батька, батько замахнувся, щоб ударити його, але в тій хвилині опустив руку. Син стояв нерухомо із зложеними на грудях руками і ждав – не зводячи свого проникливого погляду з батька.

– Залишіть, тату, – сказав лише. – Це все одно не доведе ні до чого і ви непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував? Ви цього не схочете, хоч і які ви жорстокі. А щодо того, щоб я покинув вашу хату, то не журіться. По матурі я піду. І далеко поїду…

Сестра Оксана зсунулася на софу і заплакала тихо.

Мов на тайний приказ вибив стінний старомодний годинник. Нагатила від нього музика, мов зворушливі краплі тонів, щоб утишити бурхливі по чування.

Батько поглянув на годинник.

– Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити!

– Я! – відповів син, поглянувши; певно батькові в очі.

Батько кивнув головою.

– У тій хвилині я міг би тобі багато простити, – сказав стисненим голосом, зідхнувши глибоко. – Цей годинник то мій єдиний скарб і приятель, пам’ятка по батькові. А що… – На мить перервав і докінчив:

– Він не лише свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моїх освідчин і свідок, як вона, та добра й терпелива, приняла мої освідчини, а враз із тим вибрала собі і батька для своїх дітей.

Сказавши це не поглянув ні на кого і вийшов.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 31 – 34.