29. Фатальний вечір у Ганингаймів
Ольга Кобилянська
Юліан підняв на часок толову від рукопису. Йому хотілось знати, чи та молода вдова не була пані Орелецька.
– Так, її чоловік знімчений українець, як це в той час часто бувало, був багатим і почтмайстром. Він саме постачав населенню пошту, та держав т. зв. диліжанси.
– Тоді ще не було залізних доріг?
– В тих околицях ще ні.
Юліан перекинув дві сторінки про проект будови залізниці і читав далі:
«Скажеш може, сину, що сумно, що не можна було такий пишний маєток врятувати, а може і спитаєш, чи не було хоч кількох душ, що могли шепнути власникам, куди їм свою увагу зосередити. І я тобі скажу, чому не було? Було. Та все те не було б вже й багато помогло. Один із таких людей був власне тамошній уже згадуваний добродій Орелецький, чоловік п. Орелецької, почтмайстер. Через його руки йшли час від часу від уповноваженого Альбінського грубі грошеві посилк: до щадничої каси до Л., Ч. і В., які ніяким чином не могли походити з місячної оплати гірничого урядовця, що жив понад стан і в той час був уже батьком кількох дітей. Звідки брались в нього ті суми?
А в інших, гадаєш, діялося інакше? Інші знов не висилали, що правда, нічого до банків, зате вели розгульне життя і тяжко було «чорне на білім» доказати, куди дівалися заробітки Ганингаймів. Почтмайстер Орелецький, що був незалежний і не дбав за нічию ласку, помер несподівано у молодім віці і не було кому проти злочинців свідчити. Другий добродій, що не менше був обзнайомлений з господаркою гірництва, це був один учитель народних шкіл, також українець, та хоч знімчений і чесний, та мало значна особа проти надутих панів урядовців. Що значив народний учитель у панів Ганингаймів?
При учителеві я зупиняюсь довше.
Він, на ім’я йому Рибка, вчитель німецької мови і деяких інших предметів; наша українська мова не мала ще тоді доступу до шкіл і він учив її лише приватними лекціями в поодиноких домах, між іншими і в домі самого Альбінського.
Жінка Альбінського, донька одної достойної української особи, заслуженої літературними творами, виробила собі такий авторитет у свого чоловіка поляка, – в якого честь скажу, що не був шовіністом, – що коли заявила бажання, аби її діти вчилися її рідної мови, він не противився. Правда, крім невеликого відсотку гуцулів, української інтелігенції на той час було в тій околиці мало, а й німецький елемент проглитав нас своєю культурою. Від міри культури противника, сину, чи сусіда залежить і його духова перемога.
Отже той учитель, сину, молодий чоловік селянського походження, здобув собі своєю поведінкою прихильність і поважання між тамошнім населенням та інтелігенцією до тої міри, що почав учити дітей самого Альбінського.
Тут він умів своєю симпатичною, щирою особою і гарним співом так знаменито збуджувати любов дітей до мови, якою говорила їх мати, що хоч і які вони були молоденькі, а при забаві з іншою дітворою, робили несвідомо пропаганду української мови. Це викликало в гарної пані Альбінської щиру радість, а на чолі батька зморшку або усміх легковаження, і навіть одного разу зробив він докір Рибці не займати у дітей забагато часу на вивчення хлопської мови, що хіба може їм для порозуміння з службою придатися.
Рибка вислухав цього спокійно, але не змінив своєї праці і згодом став бажаним гостем у домах, де були молоді панночки і відбувалися домашні забави.
За той довгий час, мав він нагоду не одно збагнути і таке як господарка гірничого урядництва у майні фон Ганингаймів.
Я не без причини зупинився при тих подіях. Я хотів тобі дати хоч перелетну картину минулого у нашій закутині і вказати, що іноді й одно здорове національне зерно, хочби воно і на який непригожий грунт надало, не гине.
Той вечір, такий катастрофальний для мого нещасливого батька, був прощальним вечором у Ганингаймів для шурина, що приїхав на якийсь час з Англії у відвідини до своєї сестри, відданої за Йоахимом Ганзом фон Ганингайм, з може також, як шептали тоді в деяких домах, щоб рівночасно розвідатися про його маєтковий стан, бо Йоахима за його маєток і розгульне життя звали королем міді.
Не стану я говорити про пишноту того вечора, про музику та співи. Були тут достойники з золотими комірами, високими титулами, панове із столиці, протоєреї, архімандрити з манастиря св. Івана з Сучави, багаті темнолиці бояри з Молдави, славний Миколай – музика з Сучави із своєю капелею, батько славного пізніше скрипака Григорія, і військові. Все репрезентаційне, із гвардією гірничого урядництва з жінками та дорослою молоддю обох полів.
Сама «палата», як звали тамошні, одноповерховий, скромно збудований будинок Ганингаймів, неначе купалась у світлі. Альфонс Альбінський і ціла присутня в місті асентерункова комісія і мій батько, знайомий з Ганингаймами, були також запрошені. Батько любив заходити у ліпше товариство і звик до нього, та цим разом відмовлявся, не мав настрою, а що найважніше, не був «при касі». Він перебував тут лише службово, отже ніяково було йому заходити у таке вибране товариство непідготованим. Але Альбінський намовляв його доти, доки батько не згодився.
На годину перед від’їздом на відвідини зайшов батько до п. Альбінської, у кімнату, де перебували переважно діти, бо був великим приятелем дітей, щоб порозмовляти з їх мамою, щирою українкою, жінкою гарною та з прегарними душевними прикметами. Між дітьми звернула його увагу наймолодша її дитина, шестилітнє дівчатко, своєю напрочуд любою дитячою готовістю, на бажання гостя – співати. Під час розмови з господинею дому ввійшов молодий учитель Рибка, питаючи дещо про господарські справи. Мій батько сказав Рибці, що не має охоти йти на той запрошений вечір, і Рибка відраджував йому туди йти. Він сам, Рибка, мусів бути там на просьбу пана Йоахима у ролі співака і виночерпія, яким бував звичайно у панів, коли відбувалися бенкети. Господиня дому лишилась на цей раз дома, бо не час їй було до виходів.
– Ми вернемось оба скорше, пане, – сказав йому довірено батько, – навідайтеся лише там до мене і ми порозуміємося. Я волів би сам не вертатись до дому.
Врешті появився господар хати. Стрункий з темнявим волоссям, відчесаним з чола, поважний, у святочнім чорнім убранні, самопевний, мов князь.
«Сину мій, хлопче, – читав Юліан майже стримавши віддих, – оповідали про нього, що цей Альбінський був такий захопливий, талановитий, освічений і здатний до ріжних жорстоких учинків.»
– Тату, – перервав тут нараз рукопис Юліан, – ви так тут говорите, неначе б Альбінський був іще живий.
– Так, – відповів годинникар, – бо Альфонс Альбінський є ще між живими.
– Справді? Де?
– Живе в горах, там, де і моя єдина сестра, твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Це ж прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю.
Син замовк, похитавши зчудовано головою і потонув дальше в записках.
«Яка програма на сьогодні? – спитала Альбінська, погладивши свого чоловіка ніжно по рамену, якого любила понад усе, хоч він не все віддячувався їй гідно за її вірну любов. Він поглянув на неї й усміхнувся:
– Чи тобі невідомі програми вечорів у Ганингаймів? Правда, тепер уже рідко туди заходиш, де далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так, Люнечко? Чи ти вже забула, як перебувала із своїм батьком у купелях в Д., де перебувала тоді і пані Йоахимова фон Ганингайм із своїм чоловіком і ми там пізналися? Це був для нас незабутній вечір.
Пані Люнечіка здвигнула плечима та усміхнулася мрійливо:
– Пам’ятаю, чому би ні; для молодих танець, або салоновї гри, а для мужчин в окремім салоні – гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра – додала зітхаючи. – Грай обережно, Альфонсе, проти втрати і руїни ніхто із грачів не заасекурований. А ти все тям одно. В нас є діти.
Він окинув її поглядом через рам’я:
– Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду, – відповів сухо.
– Краще вважай на себе, ось за що я тебе прошу…
На ці слова палі Альбінської мій батько, мов би пригадав собі щось, ударив себе в чоло і попросив заждати на нього хвилинку, бо забув щось у своїй кімнаті. Учитель постояв хвилинку, відтак подався за батьком. Застав його, як зачиняв двері від кімнато.
– Пані Альбінська неспокійна, – шепнув батькові до вуха. – Вона знає ті вечорі. Вибачте, пане капітане, коли вас, як наш земляк дозволю собі просити, щоб ви мало грошей з собою взяли.
Мій батько кинувся як ображений:
– За що ви мене маєте, пане? Я ж не студент. Я буду сьогодні визиченими грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана – сказав і поклепав учителя добродушно по рамєни.
Відтак вернулись уже оба до салону.
За хвилину ввійшла до кімнати молода дівчина, родичка уповноваженого, панна Ольга Альбінська, – звана всіма «тета Оля». Вона прийшла просто з надвору із зільника, де із службою розсаджувала весняні квіти. В руці несла невеликий жмут правдивих темно фіолетових фіалків «Парма».
– Славно, панно Олю… – сказав учитель. – Ви «з повним», будемо на гостині мати щастя.
– І справді, – повторив за ним мій батько весело, – з’явились у сам добрий час – ще й з фіалками, сама як фіалка.
І подав їй зарум’яненій руку. Їх погляди потонули на мить у собі, та її вуйко помітне це.
– Ми спізнилися, капітане, – пригадав він сухо.
– Нічого не втратимо. А кілька фіалок я таки випрошу собі у панни Альбінської, може вони принесуть мені на цей вечір щастя.
– Не вірте надто у фіалкове щастя, – відповіла усміхнувшись, уникаючи його погляду, панна Альбінська.
– То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут коло цього гудзика…
– Мої руки від землі, не бачите? запорошу вам блузу, я справді не можу. Може хто інший. Пане Рибко, може ви?
Хтось застукав і ввійшла напудрована, вистроєна сестра Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.
Її чорні очі охопили групу, спинилися на молодій дівчині з фіалками в руці, на моїм батьку коло неї – і звернулися до брата.
– Я жду і жду, Альфонсе, давно одягнена, й думаю, ось-ось надійдеш з паном капітаном за мною, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик, а вас нема.
– Не турбуйся, сестричко. Перше число програми концерту ми не втратимо, бо один виконавчий його член, пан Рибка, є ще між нами. Нас затримала Оля своїми фіалками.
– О-ля?… – сказала молода вдовиця протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледви замітний усміх погорди,
– Чим? чейже не хотіла також до нас прилучитися, цього би ще бракувало.
– Це я винен, – вмішався тут спокійно мій батько. – Я просив у панни Альбінської кілька фіалок.
– Але до палати піде колись «Олятко» зі мною, – сказала несподівано пані Альбінська. – Пані Йоахім Ганингайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, просила, щоб коли я виберусь до неї, не залишала Олі дома. Вона її полюбила. За що? сама не знаю.
– А я не піду, тіточко, цілком напевно ні, – кликнула «тета Оля» гордо. – Вона мені страх подобається, та пані Йоахім фон Ганингайм, та її панська ввічливість, її виховання, поведінка, але я таки не піду, ні.
– Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу.
І поїхали.
Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 147 – 155.