14. Знайшли став

Ольга Кобилянська

Він був поважний і лише час від часу спинявся його погляд на ній неначе взяв її від хвилини, під свою мужеську опіку.

Нараз вона кликнула:

– Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут – тут! – і показала рукою праворуч.

ут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби, заблистіла проти сонця, що клонилося до заходу, жевріючи – вода ставу.

Він доглянув воду.

Сонце, здавалося, втікало перед ними між деревиною. Кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах просто в обличчя. Опинилися над самим берегом ставу.

Лежав роскішний, темно-зелений під берегом ліса непорушний.

Вона глянула цікаво на юнака і на її устах заграв любий і переможний усміх. Що він скаже про став на такому місці?

– Рай, – відповів коротко.

Коло густої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи парохіяльний паркан, стояв невеликий човен.

– Це мій човен, – сказала, мові представляючи йому свого доброго товариша. – А там далеко – на протилежній стороні берега бачите? Це човен – уже більший – панства Гангів.

Вже зорієнтувався.

Чи вода глибока не приманчива? Коли вона, Єва, сама сюди приходить розгнівана чи схвильована, тоді вона вспокоюється. А пані доктор Емі не любить води. Називає її «unheimliches Element». А знову бабуня заходить так як і вона сюди, лише крадькома, аби батьки не знали. Ні слуги не знали. І тут бабуня висипляється. Тоді Єва сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду. Вода може потягти її до себе…

Юліан знову поглянув поважно на неї, але не сказав ні слова.

Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а там відкрився вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб, деякі ниви перемінилися у стернину і все було рівне-рівнесеньке, зливаючись ген у далечіні з обрієм.

Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до ліса, мали, крім виду на став ще й далеку сільську дорогу, що бігла паралельно в інші сусідські околиці.

Вони вернулись берегом і лісом додому, зачиняючи хвіртку за собою.

Заки вийшли з лісу, Юліан сказав:

– Ви певно маєте і тут десь своє улюблене місце.

Вона притакнула головою.

– Де саме? – оглянувся. – Чи може там, де лавка?

– Недалеко лавки.

Близько берега? Троща все закриває. Як живий параван.

– Тут повинна десь недалеко гойданка висіти, звернена у глиб ліса, і повинна слухати лісових казок…

Вона дивилася на нього мовчки.

Він пішов, ледви подавши їй руку.

Ніколи не виявила просьби, щоб він приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою тугу і порожнечу… він з’являвся. Тоді нє бачили ні батьків, ні кого іншого між собою, подавали собі руки та йшли в сад. Ліс тягнув їх до себе, мов сумління і щойно там сповідалися.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 60 – 63.