12. Юліан в гостях у Єви

Ольга Кобилянська

Юліан провів уже місяць вакацій гостем у Гангів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору і він не міг якось туди вибратись. Великий став, куди їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії, був такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду. Юліан і не згадував товаришеві, що має намір туди зайти.

Аж раз:

– Ти куди? – спитав його Едвард, коли Юліан узяв ціпок у руки і прощаючись, звернувся до дверей.

– На парохію.

– Чого тобі там?

– Запросили свого часу… ще від афери. Треба вив’язатися з обітниці.

– Ага!.. тодішня історія, де ти відограв ролю янгола спасителя, – відповів молодий німчик і усміхнувся. – Іди, іди, – сказав. – Це порядні люди. Панна не дуже гарна, але кажуть, мудренька, багатонадійна спадкоємниця…

– А мене це що обходить? – відповів понуро Юліан.

– Ну, ти не буркочи зараз. Як тебе схотять там довше затримати, ти не давайся. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію.

– Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довго? Занудили би.

І пішов.

На парохі Юліан зустрінувся на ганку з отцем Захарієм, що саме відправив якогось чоловіка за орудками в сусіднє містечко.

– До пані Орелецької не поступайте. Нехай хоч з тиждень буде в хаті спокій – почув Юліан, Чоловік вклонився й пішов, а о. Захарій звернувся до гостя.

О. Захарій зрадів. Він уже чув про його побут у дідича. Гадав, що Юліан взагалі не загляне до них.

– Так тяжко вирватися з двора, – виправдувався Юліан. До того він студіює…

– Студіює?

Вправляють з Едвардом в англійській, французькій і російській мові.

Увійшли у простору, гарну кімнату, де штори були до половини спущені, бо на дворі стояла липнева опека.

О. Захарій подав папіросницю:

– Куріть, бо я лише десь колись. Мені шкодить.

У хату ввійшла їмость: гарна, з лагідними рисами блондинка, трохи подібна до чоловіка. За хвилину двері за спиною Юліана злегка рипнули і він озирнувся.

Увійшла молода дівчина, середнього росту, із смаглявим лицем і зупинилася.

– Ви її знаєте вже, наша донька Єва – сказала їмость. Єва дивилася на батька допитливим зором, якби питала: «Ви говорите з ним, недавно ще критикували його, що нехтує вашими запросинами?…»

Ні, рішуче не була гарна. Едвард говорив правду. Але мусів бачити її гарне, мов з мармуру виточене чоло з темними рівними бровами. Уста, правда, були ніби грубшим пензлем мальовані, але очі в неї мудрі і допитливі.

Батько усміхнувся і спитав:

– Пізнаєш цього пана?

– Так.

І знову дивилася на нього, не промовивши ні слова. Стрінувшись з його очима, її очі втікли з його обличчя і спинилися на його руках, наче шукали на них якихось слідів. Так, сині очі не найшли нічого на руках гостя. Вони були в нього гарні, сильні, як бувають у добрих спортсменів, притім плекані, гнучкі. А такі були «тоді» закривавлені, подумала і прислухувалася розмові. Юліан говорив спокійно, виразно і Єва заслухалася в його голос, як любителі музики у звуки інструменту.

Чи він вже знає всю тутешню околицю? – спитала.

Майже. У перших двох днях показали йому.

Був певно і над ставом і купався.

О, так, і над ставам, хоч він не любить спокійної вади, їздили у ліс. Ліс і став це найкращі місця в Покутівці.

– Найкращі місця ліса і ставу тільки Єва знає, – докинула імость. – Вона то в лісі, то над водою літом.

Юліан глянув на дівчину.

Так матері здається. Вона знає лиш ті місця добре, що в сусідстві їх саду, а далі ті до ліса менше. Сама не любить у глиб ліса ходити. Але вона його навчить веслувати, якби він хотів.

Вона його?

Юліан здивувався, підсуваючи легко брови і всміхнувся.

Дівчина збентежилась, бо його очі спинилися на її чолі.

Вона вміє.

І він теж.

Ах, він певно лиш поверховно вміє. Бо вона вміє навіть тоді, коли вихор здіймається. Не один з гостей у Покутівці пробував і впевняв, що це тяжко.

Він усміхнувся. Коли вона не вірить, то колись повеслують навперейми. Юліан в ясні ночі Їздив з газдою Матвієм, що найкраще в селі веслує.

З нього сміялись у дворі.

– Я вночі ще ніколи не веслувала, – сказала дівчина. – Ах, я би так хотіла колись ясним вечором або вночі повеслувати, мамо. Це мусить бути гарно і лячно.

– Ти доволі вдень бродиш…

До дверей застукала служниця. До єгомостя прийшли люди з требою. Їмость пішла за господарством.

Єві припала роль провести гостя по саді і показати, що найкраще в ньому. Подалися до саду.

За годину він мусить вертатись, сказав. Єва зморщила брови.

Вона його не буде затримувати. В них до нічого нікого не силують. Це не є правдива гостинність. Нехай лишиться доки йому приємно.

По лиці юнака перебіг легкий рум’янець.

Ввійшли у сад, де губився своїми стежками зільник. Єва в ясній легкій одежі, з волоссям з чола зчесанім назад, зв’язанім великою кокардою, виглядала як дітвак. З цим дитячим виглядом рішуче суперечили задумливі великі очі і дрібна зморшка між бровами. Сказала, що поведе його туди, де в них найкраще, де читає, або пересиджує, коли смутна.

– Це буває в вас?

Коли стрінулася з його очима, спустила зніяковіла погляд.

– Чому це не може бути в мене? І ви думаєте, як інші, що коли одиначка, то вже ніколи, не може бути сумна?

Ні. Цього він не думав. Він лиш думав, що в кого такі добрі родичі, як у неї (так він чув), то той і не може мати багато причини, до смутку. Але коли її цим вразив, то нехай вибачить. Він не вміє бути ввічливим. Він терпкий, змалку залізно вихований.

Вони йшли хутко, не зупиняючись у зільнику, хоч він був гарний і повний барвистої рістні. Немовби прямували до поважної цілі, йшли далі, аж опинилися коло білої лавки та об’ємистого пня зрубаної липи.

Тут вона звичайно читає або вчиться зі своєю вчителькою панною др. Емі. Вона приватистка гімназії. Др. Емі сидить на лавці, а вона на пні.

– Сядьте трохи на лавку. Я присяду на свій пеньок.

– Чи ви собі пригадуєте, як я була у вас з батьком подякувати вам за ваш учинок? Ви були собі через нас так сильно скалічили руку. Я цього ніколи не забуду. А я вам не могла подякувати, дома вночі по тих відвідинах плакала. І жаль було мені і соромно. І я чомусь не вірила, що ви приїдете колись до нас і я буду мати змогу свою провину направити.

Що мав відповісти отим великим, допитливим, чорним очам? Мовчав.

– Я довго ще після цього бачила вас блідим з перев’язаною рукою і всміхненим. Очевидно ви сміялись з мене. Подайте мені вашу руку.

Вона стиснула її обома руками і задивилася на його долоню, наче шукала там за чимось. Він вихопив руку. Вона злякалася.

– Я хотіла бачити, чи є ще слід на долоні… – її уста були бліді…

– Вибачте, коли я вас перелякав, – сказав він – я не звик… Людська долоня, як відкрита душа, сказав один психолог. Я вихований на коваля. Краще не згадуйте мені більше про той незначний учинок.

По часі вона перша спитала: чи він і та сестра, яку в робітні пізнала, лише двое у своїх батьків?

О, ні! В нього гурт сестер. І всі вони люблять одна одну…

Єва не може собі уявити, що це таке мати сестри або брата і любити їх. Вона звикла, що всі з її родини лише її одну люблять. Але їй з тією любов’ю всіх не дуже так добре. Іноді з нею як із золотим тягарем, як то кажуть. Вона мусить, ніби та невільниця, всіх задовольняти. Хоровитий батько заєдно у тривозі, що і вона мусить колись на його хоробу занедужати, мати тремтить над нею, не дає нічого до рук узяти, бо вона одиначка… Особливо щодо науки, щоб не «перевчитися», а там є ще в неї і бабуня. Ох, та бабуня. Дівчина зідхнула глибоко, зморщила брови і поглянула далеко вперед себе, мов побачила щось прикре.

– Тепер підемо далі.

Він поглянув на годинник і пішов мовчки за нею. Її несподівана поведінка з його рукою відобрала йому рівновагу. Що це за дівчина якась, що не розуміється на любові між сестрами і; братами? Пів дитина, пів доросла. Вона, мов ясний мотиль, рухалась граціозно, майже нечутно, показуючи йому то якесь особливе овочеве дерево, то якийсь ожинний кущ, квітку плекану нею. Опинилися перед двома березами, такими близькими одна до одної, якби природа хотіла показати, що ще близнюки. Між ними висіла гойданка.

Нехай він сідає, вона його поколихає. Ні: вона нехай сідає, він здатніший до цього.

Заперечила головою: вона любить тільки тоді, як нікого нема, коли можна тут мріяти.

Вона хоче йому ще несподіванку зробити, заки відійде.

По її стрункій, молодій постаті зсунувся його погляд і зустрівся з її очима. Ох! як вони розбіглися, ті молоді очі. Вона вже така, нехай він не дивується, коли хоче щось зробити – то робить це зараз, без надуми, добре воно, чи ні.

Дійшовши широкою стежкою аж до кінця саду, вони спинилися перед високим парканом з хвірткою на замок зачиненою. Недалеко знов якась лавочка.

– Тут також добре сидіти і може найкраще, бо найспокійніше, – перервала дівчина мовчанку.

Єва вдарилася раптом у чоло. Ох, і забудько ж з неї! Ідучи в сад, забула ключа від цієї хвіртки. Нехай він буде добрий пождати хвилинку. Юліан змірив очима висоту паркану іі сказав, що якби вона не боялася, то він пересадив би її на другий бік. Так пішло б скоріше. Та вона розсміялася і щезла з його очей. Вона не відбігла далеко, як почула, мов вихор, погоню.

Не спам’яталася, як він несподівано стримав її. Він сам принесе ключ. Стояв близько неї і глядів, усміхаючись на неї.

– В мами ключ! – перебила вона збентежена і завернула в глиб саду.

За недовгий час вернувсь із ключем.

– Що там таке цікаве за цією хвірткою? Тайна в лісі? Рай? Пекло? – і підсунув брови усміхаючись, їх щоки горіли ще від бігу.

– Самі побачите: може рай, може пекло, а може щось інше.

Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила:

– Може таке, що вабить і губить.

– Так? Тоді треба з неабиякою увагою входити. Ви кажете, вабить?

– Так, така сила. Не така, як алкоголь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої сроки, як людина і так само привабливі.

– Але ліс і вода то природа, а ви говорите про алкоголь, а він же не природа – відповів він. – Але і людина – природа і тягне до алкоголю іі тому вони собі противники. В декого проявляється нахил до алкоголю так само як диспозиція до деяких недуг.

Вона собі то все так до одного зводить. Може помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як то кажуть, критичної обсервації свого «я»… Юліан не розумів дівчини, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.

– Ви мабуть багато читаєте? – спитав і його погляд спинився на ній.

– Так, коли це можливе попри науку. – Після середньої школи хоче йти на медицину. Все ж лікарі багато дечого можуть…

На медицину? Так. Для бабуні, яку вона дуже любить. Він все ще дивився не розуміючи її.

Ввійшли поза хвіртку.

– Тут справді, як у раю, – кликнув він вражений красою старого ліса.

– Як у казці, – поправила вона й усміхнулася вдоволена, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і відразу перемінив на інших. Він відхриів голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, зупинившись на часок, відіткнула глибоко. Здавалася, ніби зеленим світлом облита.

Вона тут певно часто буває? Не відповіла хвилину. Була, видко, перенята ще попередніми думками.

Як часом… Іноді вона дійсно боїться заходити сама в глиб ліса.

– Кажуть, чоловіка може блуд обхопити – додала поважно.

– Блуд? – здивувався.

Ліс, кажуть, має свою невидну силу, що манить іі відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один у його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати. Він не чув ніколи про щось таке.

– Не чули про те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу і несупокій у груди, що викликують враз жах і миле почування? Людина йде за тим наче сонна – доки…

– Доки? – спитав він і станув.

– Доки або не визволиться з чару завороження, або не згубить себе.

Вона вказала на чоло.

– І ви вірите у щось таке? – усміхнувся весело.

– Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в ньому і лякливо… Ви глузуєте! – кликнула, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Ніхто не хоче її поважно розуміти.

– Скажіть, ради Бога, звідки ви таке берете?.. – спитав.

Перед ними опинилася служниця і попросила до підвечірку.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 47 – 58.