26. Кому належить будучність?

Ольга Кобилянська

Коли вечір брат із сестрою вернулись по «Примарах» до хати, застали маму та обі сестри похилені над шитвом.

– Ах, мамочко, – кликнула з захопленням Оксана. – Що це за п’єса! Яка я тобі вдячна, братику, що ти забрав мене!

– Подякуй панні Єві, Оксано, що бачила «Примари».

– Ага, Єва! – обізвалася Оксана з захватом. – Я пізнала її і паню доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожна щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули «Примари» на Єву, Юліане, ти бачив? Господи! Я думала, з нею станеться щось. Ти бачив її очі? Здається, всі її почування зосередилися в її очах. Як ми виходили з кіна, вона притиснула хустину до лиця і сказала до др. Емі: «Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину?» Ще й казала, що завсіди буде ходити на подібні п’єси, доки не перейметься відразою до трунків, до крові. На що пані доктор сказала їй: «На здоровля вам, Євко», з чого Єва в своїм трагічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: «Я одна піду на медицину, щоб ви це знали всі. Всі до одного». Мабуть ми її вже не побачимо, Юліане. Як гадаєш?

– Звідки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник; але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду її вижидати.

На дворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна, спокійна і велика тиша панувала довкола.

– А вона тобі симпатична? – обізвалася Марія.

– Симпатична, чому ні, – відповів брат спокійно і відвернувся, випускаючи дим у протилежну сторону.

– Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці.

– Бо нічого й не переживав. Здебільша перебував я в Гангів, багато читав, бо бібліотека їх чудова.

– А в парохії? – опитала Оксана, що присіла вже до стола.

– В парохії, – повторив Юліан, усміхнувшись, – часом я мав таке вражання, якби знаходився в іншому світі. Наші попівські родини скільки вони тої щирості і доброти дають, цього ми може навіть не вміємо оцінити. Сам о. Захарій справжній апостол народу.

– А їмость, а Єва? Ти нам про Єву говори, – настоювала Оксана.

Марія усміхалася, а Зоня мовчала споважнівши.

– Коли хочете, щоб я вам говорив про Єву, – сказав Юліан, – то передовсім мушу згадати великий став у Покутівці. Широкий, зелений, бо від ліса, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люди, майже бездонними. Вночі виблискує сріблом, а вдень відбиває небосхил. То синій, то понурий, під час злив виступає з берегів. Я його перепливав, але не можу сказати, що його не боявся і добре зглибив… Там, де я не сподівався, він манив до себе на дно… Ну, а на дно не хочеться нікому поринати.

Сестри розсміялися.

– А Єва?

– Як усі. Між вами дівчатами нема великої ріжниці. Хіба, що в кожної інше пір’я. Вона весела, й сумна, амбітна, експансивна… що більше казати? Їмость добра газдиня, жвава, верховодить мов отаман поглядами й короткими наказами, при цьому гостинна і чемна.

– Єва має іншу будуччину перед собою, як ми, Оксано, – сказала Зоня.

– Вона одиначка, має змогу стати, скажім, лікаркою. Коли ж вийде заміж, буде безперечно іншою приятелькою свого чоловіка, як ми… і своїх дітей може ліпше виховає.

– Ого! – кликнула Марія.

– Так я гадаю, – відбила Зоня. – Ми лиш робітниці-бжоли, не призначені до вищих функцій, не говорю вже про будування держави. До того найдуться в будуччині більші особистості, як ми.

– Вір мені, сестро – настоювала старша сестра на своїм. – Ми з нашим простим, скромним вихованням творимо, коли нам виховання в нашій сфері дозволяє, гармонію, згоду, здоровля, слідимо за розвоєм дитини, надаємо напрям її характерові, ми також маємо свою цінність!

Марія, що хотіла щось живо докинути, стрималась, бо Оксана, що слухала мовчки, нараз обізвалася:

– Ей, ви говорите про щось, над чим уже давно трава поросла. Це есе тепер вже само собою розуміється.

– Розуміється, а перестає розумітися, Оксано, – сказала Зоня. – Тепер виринають інші типи, появляються жінки, що боряться гаряче та розумно за самостійність, з вищою фаховою освітою і ми, бодай я, далекі від того, щоб ганити такі змагання, навпаки, я радуюся, коли виростають і з нашого українського суспільства такі одиниці. Надходять Єви та їй подібні. А ми вже своє зробимо.

– Der Moor hat seinen Dienst getan, der Moor kann gehen – сказала Марія гірко.

– Нічого не вдієш проти того, Маріє. Будучність дійсно належить «Євам» і це все йде природним темпом і розвоєм.

Юліан ледви чи дочув останні слова та за хвилину вийшов за старшою сестрою на двір, Марія подалася за братом, а Оксана побачивши, що одна в хаті, вибігла за ними.

Вони опинилися в невеликім, подовгуватім саді i станули якби змовились на єдиній стежці, що ділила сад на овочевий і городинний. Вона була рівна і біла від ясного каміння.

Гляділи хвилину на небо, обсипане зірками.

Десь, наче над самою хатою спинився місяць і світив сріблисто. Темні великі кущі та дерева з поблизьких сусідніх садів відбивались на ясному тлі і робили вражіння чогось страхітливого.

– Ловіть мене, сестри! – кликнув інараз Юліан свавільно, – незадовго між вами не буду, – і кинувсь бігом стежкою через сад.

Всі сестри погнали за ним. Простягали за ним руки та він виховзувався мов риба і дзвінкий веселий сміх розсипався між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його сурдута і тримаючи її сильно, казала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола і ледви дівчина спам’яталася, вхопив її в обійми і підніс високо вгору.

– Так роблять з героїнями, яких обожають і тими, що є зірками в житті! Поетко моя, що не написала ні одного рядка, – кликнув і опустив її звільна на землю, пустотливо сміючися.

Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці і щось мов схвилювало їх. Це була сама тиша ночі і темінь, що здавлося, походила від дерев і кущів та неначе присувалася до ник, щоб їх собою оповити.

Коли позачиняли все знадвору, ї верталися через освітлену робітню батька, зупинилися тут мимоволі. Крізь вікно впало пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий ударив раз. Він ніби дідусь у капцях проходжувався там і сям, а всі інші підняли голоси та ходили за ним.

Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, ні один не мовчав.

– Батько… – сказала нараз Оксана шепотом і взяла брата за рам’я. – Тихо, тут батько…

– То я тут; тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на чужині. Батько вернеться, а я буду сам, зовсім сам.

Він схилився і його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягла до нього. Відтак безшелестно й німо, немов би батько знаходився між ними, подали собі руки на добраніч і розійшлися.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 128 – 133.