17. Бабуся Орелецька

Ольга Кобилянська

Нараз від ліса гукнув хтось. Він здригнувся. Це був Едвард Ганге, що стояв на вузькій пільній дорозі з далекоглядом і дивився в його сторону. Пізнавши в самітнім мандрівнику свого вчителя й товариша, він спустив шкло.

– Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Чи не взяли тебе може в який фамілійний полон? – розсміявся.

Юліан легко почервонів і пояснив, що забалакався з о. Захарієм. А решта?

– Виїхали в місто, і саме отець просив мене, щоб, коли стріну їх, переказати, аби не вступали ніде, а вертались просто до хати.

– Значить, ти будеш десь тут по шляху блукати, щоб стрінути їмость і панну Єву. Підійдім он там на той горбок, де доріжка завертає до нашої покутівської. З того горба видко на всі сторони. Там є ї добре джерело, напємося води, бо мені вже добре в горлі висохло…

Юліан поглянув на годинник і пішли куди вказав приятель. Коли опинилися коло горбка, Едвард кинувся на землю як довгий, а Юліан, перекинувши його далекогляд на рамено, дивився вдаль.

– Ти добре сказав, Едварде. Все прегарно видно. І вони – їдуть. Я пізнаю по конях і фірмані.

– Дивись добре, може жиди з товаром!

І дідичівський син поглянув і собі через шкло.

– Пізнаю.

– Хто та дама коло їмості?

– Не пізнаєш її?

Юліан здвигнув плечима.

– Це теща о. Захарія. Frau Orelecki.

– Але бач! Pfarrtochterlein неабияку бутлю на колінах тримає. Що це таке?

Юліан перебрав шкло. Едвард не глузував.

Коли бричка зближилася до горбка, фірман, пізнавши Юліана та панича з двора, зняв капелюх і зупинив коні.

Їмость і Єва врадувані всміхалися. Єва не надумуючись простягнула до Юліана праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледви Юліан велів переказати бажання о. Захаріч, коли побачив дивне диво. Старша з пань, пані Орелецька, як її назвав Едвард, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки і, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно і почала пити сивуху з такою жаждою, якби вмирала від спраги.

Молода дівчина крикнула і майже рівночасно сховала лице на колінах матері.

Їмость почала виривати матері бутлю з рук, але даремно. Візник ударив коні так сильно, що ті сіпнувшись, нагнали далі, а Юліан глядів з побілілим обличчям ще довго-довго, мов побачив примару.

– Чоловіче! – кликнув Юліан. – Що це таке?

– Що? Для тебе це тайна? Grossmutterchen Орелецька алкоголістка.

Юліан дивився на нього і не сказавши ні слова, вдарився в чоло.

Аж тепер довідався Юліан, що пані Орелецька була жінкою одного українця, почтаря з гір, що хоч i сама з лиця негарна, та мудра, дотепна, з польського роду, вийшла за нього для маєтку і крутила ним, мов залюбленим гімназистом.

Коли їх єдина донька мала чотири роки, помер батько.

Під час жалоби пізнала ледви 24-літня вдова одного військового і закохалась у ньому так шалено, що коли він не звертав на неї уваги, сама йому освідчилася. Запропонувала йому свій маєток до виплати його довгів, а це, здавалося їй, було найважніше. Він хоча вдовець і як на той час, правда, у грошових клопотах, не прийняв її освідчин, і вона з жалю, а може з інших причин покинула гори. До року постаралася за пошту в містині А., куди і перенеслася. Спродавши посілість по чоловий, зложила частину капіталу в банк, другу вложила у землю, доньку помістила кудись на виховання і вела як молода, багата вдовиця, дотепна і гостинна, безжурне життя, влаштовуючи ріжні забави з танцями при чаю і трунках. Добродушна помагала убогим ріжних націй, головно українцям, давала радо на ріжні добродійні цілі, без надуми з’єднала собі в цілій околиці симпатію і прихильність, хоч чим раз частіше бачили підхмелену.

Лихі язики впевняли, що молоді поштові експедитори давали причину до того своїм неточним урядуванням, другі, що забагато вона перебувала на самоті, інші, що з туги за донькою, яка лише під час вакацій перебувала дома.

Донька, скінчивши свою освіту, скоро у шістнацятім році життя, не залишилась довго у домі мами. Спори мами з нею, яка вдалася з поверховності і вдачі до свого батька, доходили іноді до прикрих сцен.

Один молодий, поважний богослов у селі Покутівці на відпустці познайомився з Євою Орелецькою і до року перед висвяченням звінчався. Мати Орелецька справила доньці гучне весілля, спросивши не лише інтелігенцію містечка, але й дідича з родиною з Покутівки.

О. Іван Захарій, бо це він був тим щасливим зятем пані Орелецької, з’єднав собі симпатію дідича Покутівки так, що коли треба було взяти сотрудника, його вибір випав на нього і о. Захарій залишився там по сьогоднішний день.

Пані Орелецька, чи як її селяни називали «Орелиха», не покидала своєї звички улаштовувати розривки і тарочки, бо при цих нагодах любила згадувати давні часи із забавами у великих панів, де вона блистіла своїм дотепом, манерами «і строями, на які сипав небіщик повними руками срібло.

Лиш від часу, як найшлася в доньки донечка, також по імені матері і бабуні, Єва, вона мов опам’яталаоя, відтягнулась від товариства і перебувала найрадше в доньки. Займалася внучкою або перебувала у себе дома, коло хазяйства із своєю вірною слугою і на відміну втихомирювала свого «черв’яка» алкоголем.

Коли такий момент находив на неї, ніхто не був у силі стримати, її, дарма, що о. Захарій робив усякі зусилля відвернути її від того налогу.

Внучка Єва, що доволі вчасно пізнала хибу бабуні, яку любила понад усе, бо змалку виховалась при ній, коли мама була занята хазяйством, стримувала її не один раз просьбами від трунків. Вона не могла дивитись на неї, коли була в оп’янілім стані, і не раз погрожувала:

– Кину вас, бабуню, і поїду на науку у світ, щоб навіть не сподівалися мене хоч раз у рік бачити.

І переходячи на інший тон переконувала її:

– Про що будемо з вами говорити, коли, вернусь із чужини і застану свою дорогу бабусеньку нетверезу з запухлими очима, червоним носом, розбитим чолом, яке я унаслідила по вас; а матусеньку ще гірше прибиту, як звичайно, а батька з погіршеною хоробою. Остаточно, застановіться над одним. Татунчик противиться тому, щоб я йшла на медицину і взагалі на фахові студії. Каже – доста дівчині науки середніх шкіл, коли знає стільки, що газдині, а пізніше матері. Доста. Краще, каже, щоб знала колись тому лад дати, що чоловік заробить, і не розтрачувати, а зуживати. Чи м я буду утримуватися в чужині, як ви пропустите горлом те, що призначили для мене на студії? Вам відомо, що від батька можу мало чого сподіватися. Він вічно бачить свою передучасну, несподівану смерть, з котрою сполучує якусь катастрофу для нас… Отже ви, дорогесенька бабуню, моя єдина надія; ви хоч старші від моїх родичів, а думаєте більше поступово, розумієте ліпше новочасні змагання. Коли стану лікаркою, я вилікую вас з вашого терпіння і ви будете при мені, чуєте при мені! Е-ей, бабуню, бабусенько моя…

– А як тебе захопить любов? Якийсь добрий і гарний чоловік полюбить тебе щиро і ти його полюбиш? Що буде годі з твоїм планом, Єво? – відповідала бабуня, усміхаючись добродушно. – Тоді хіба бабуня вибере з банку призначений капітал для своєї внучки і дасть від себе на віно.

Єва заперечувала головою.

Вона лише на медицину піде, бо саме лиш медицина дасть їй зброю у руки проти недуги батька і проти бабусиного «блуду»…

– Бабуню! – кликала з блискучими очима. – Ваша Єва, ваша внучка лікаркою при шпиталі, а з часом може одною з найліпших між нашими лікарками… Чи це не честь, не щастя?

– А що буде з женихами, Єво? Це буде певніше, ніж лікарювання.

Єва закопиливши спідну губку, сказала трохи зарозуміло: «Поживем, – побачимо».

Бабуня усміхалася, як до балачки дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч у душі знала добре, що внучка на свій молодий вік дуже поважна.

– Як Бог захоче, серденько, бо все ж Він рішає людську долю. Може прийде і такий чоловік по тебе, що і всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо як не як, а призначення жінки передовсім вийти заміж, дбати за домашню господарку, за чоловіка і виховувати гарних і добрих дітей. Я дам тобі засоби на студії, як прийде відповідна хвилина, бо ти мені і найближча ї наймиліша. Ціла округа знає, що в Покутівці в о. Захарія єдина донька. За два роки їй буде вісімнацять і буде по матурі. Не випадає перед світом і молодими людьми зачиняти двері. Хто знає же там життя на тій чужині? Здалека нам усе краще видається й всюди ліпше. Я старосвітська, не дуже довіряю тим вашим модним принципам. Я чула багато дечого від пані докторки Емі… Вона щороку подорожує по всій Німеччині та чужині. Особливо та велика свобода у відносинах обох полів до себе. Що в них благороднішого і кращого тепер? Що ті новітні відносини дали новішого? Що одні стали сміливіші, а другі менше соромливі? Що непорочність зменшилася? Не смійся, доньцю, з того, що я говорю. Не смійся, добре і мудро це, як жінка має свій власний хліб в руках, але заки вона його осягне, намотається стільки чогось такого довкола обох полів, з чим ми, старі, не годні згодитися. Бути може, що воно і мусить так бути, та по мойому навіщо? Залишись ще під опікою родичів і докторки Емі, набери ще з рік у нашій столиці життєвого досвіду, доброї поведінки, пороби знайомства, а вже тоді їдь у даль новомодній долі назустріч!

Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини, люди шанували її і любили. Батько хоч літами від бабуні молодший, але в поглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, учив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священик мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не показували на нього пальцем і не закидали йому того, перед чим він їх остерігав. Одним словом, не хотів, щоб вона йшла на медицину. Ох, він не знав жінок-лікарок! А вона знала вже дві. Особливо одна запала їй у душу, одна окулістка. Молода ще, може двацятьдев’ятьлітня, а мала таку велику практику, ще й була примаркою відділу очних недуг, що була вже, як оповідали, міліонеркою. А що буде ще дальше?

Одного разу боліли в докторки Емі очі і Єва пішла з нею до тої окулістки. Пацієнтів у почекальні багато: старі, молоді, селяни, жиди, хлопці, діти… Нараз відчинилися двері i ввійшла живим кроком якась молода панночка у шовковім плащику скромного крою, темної барви. Майже незначна, з орлиним носиком, темними гарними очима, вклонилася зібраним пацієнтам так низенько, наче просила вибачення, що теж сюди ввійшла.

– Знов якась хора – замітив хтось із пацієнтів. – Та видко знайома з лікаркою, бо сама ввійшла до неї, не ждала її поклику.

– Це не пацієнтка, а вона сама – пояснила якась старша пані в темних окулярах. – Це та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, які стоять над безоднею вічної ночі.

– Правда, ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі дівчини така сила духа, така наука і жертволюбність?

Від тої хвилини не мала Єва іншої цілі як піти на медицину, стати лікаркою, жити для нещасних і для праці. Усе інше видалось їй неважне або напів неважне.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 81 – 89.