21. Позика у о. Захарія

Ольга Кобилянська

Почули шелест і побачили о. Захарія на бічній стежці саду.

Коли він побачив обоїх на лавці, по його обличчі перебігло мов легким промінем. Але лише на одну хвилину. Уже стояв коло них поважний і задуманий.

О. Захарій, зачувши від молодого чоловіка, через що мусів так скоро покидати Локутівку, попросив його до своєї робітні.

– Тут церковна атмосфера, правда? – сказав о. Захарій. – Сідайте, молодче, і скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія? Говоріть отверто, я радо вас вислухаю і може в чім пораджу – або й послужу.

Юліан розповів, як мога вкоротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам утримувався матеріально, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх у хаті, про гармонійне їх життя, підкреслив невідрадне своє становище, щоб допомогти батькові у виїзді до купелів, про свій намір поговорити з дідичем і свою невдачу через від’їзд цього і… і… ось…

– І зайшли, як і личить – до попа.

Юліан потряс заперечливо головою.

– Не кажіть, отче, «попа». Не до попа тягнуло мене, а до вас, «апостола черні», його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище супроти хорого заняти.

О. Захарій помовчав, відтак станув проти юнака і поклав йому спокійно руку на рам’я:

– Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довір’я. Не кажіть і не просіть ліпше нічого, я все зрозумію і знаю. Потрібні засоби на лікування батька я вам постараю. Скажіть лише кілько, бо тут кожда хвилина дорога.

Юліан зчудувався, хотів ще далі говорити, але душпастир спинив його. Тоді Юліан назвав суму, про яку гадав, що буде досить на згадану ціль.

О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на позички між селянами, або візьме з сирітської щадничої сільської каси, заложеної його заходом.

Зачувши слово «тещі», Юліан трохи перелякано подався взад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою і думка промайнула в нього, що через бабуню могла би про цю позичку довідатись Єва.

– Отче… коли так, то прошу з «селянської каси», – вимовив збентежений.

– На як довго? – душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця юнака. – Не спішіться, роздумайте добре, щоб не взяли тяг ару на себе, який пригнув би вас – упімнув о. Захарій.

Юліан почервонів. Перед ним рік війська, потім подорож, 4 – 5 років наука в Академії…

– За п’ять років – сказав рішуче та поважно.

– Отже за п’ять літ – повторив за ним душпастир.

– Але… отче… я дуже просив би з сирітської каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до діла як… – і тут урвав.

Отець усміхнувся:

– Я вам вірю, мій любий, але з цього, як бачу, не може нічого вийти, бо сирітська каса в нас позичає найдовше на два до трьох років.

Юліан виглядав збентежений.

І знов душпастир прийшов йому на поміч:

– Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить вам прикрості. Я не люблю займатися грошевими справами і роблю це лише для своїх парохіян, щоб не ходили до лихварів або банків. Те, ща розжичує гроші по умові. Найкраще на листи довжності з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи зможете в час хоч проценти платити?

– Ні. – Він хотів би проценти з капіталом разом сплатити, а перші навіть в речинець вдвоє, щоб лише не журитися під час студій сплатою частками затягненого довгу. Чи було б це можливо?

– Це одно. А по-друге хотів я ще сказати, що вас мало знаю. Ви за рідко переступали попівський, український поріг, тримались більше панського терену. Ви виїжджаєте внедовзі до війська – правда?

– Так.

Юліан стояв мов опарений.

Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Коли підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах – він це відчув – загорів огонь жалю та образи. О. Захарій це замітив.

– Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, – говорив спокійно, – що я маю право висказати вам у тій справі свою гадку одверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаемо їх між собою, будь вони найдрібніші, були коректні і ми їх на будуче не потребували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте приваб життя, не знаєте вимогів його та наслідків, що можуть бути двоякі – добрі й негативні. Чим ви мені поручите, що сплатите на наданий речинець цей довг?

– Зараз не можу нічим поручити, – відповів Юліан коротко і тремтючим голосом.

– А пізніше?

– Зложеною сумою з гонорару, який буду діставати від батька мого товариша Едварда, як секретаря під час подорожі і моїм будучим становищем, коли б мені хотіли повірити. Моїм святим обов’язком буде віддати довг на означений час.

О. Захарій подумав недовго, опісля заявив поважно, що перебере цю справу на себе; визичить потрібний капітал в пані Орелецької, а він, Юліан, зобов’яжеться сплатити його за нього в данім речинці. Якби о. Захарій несподівано помер, сплату треба буде однаково точно залагодити. З другої сторони, на випадок наглої смерті його тещі, пані Орелецької – затягнену о. Захарієм позичку треба буде сплатити її спадкоємцям, хтоб вони не були – далекі чи близькі щодо сотика. Умова трохи чудна; але можна навіть ще й таку точку додати, що хто із спадкоємців зажадає в речинець сам довг і викажеться листом довжності з його підписом, він тому і має виплатити затягнену суму. Колись врятував молодець Цезаревич йому дитину від каліцтва, то він, як батько, рад стати йому із вдячності б пригоді, тим більше, що ціль, на яку піде капітал, освячує засоби. Згода? При тих словах душпастир протягнув до Юліана руку, а цей подякував щирими словами.

– Потрудіться завтра коло одинацятої перед обідом і ми закінчимо справу. А тепер ідіть і не журіться, – додав він з лагідною повагою. – Зайдіть ще на годинку до моїх, бо ж і так незабавкими залишимося самі старі.

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 106 – 110.