15. Що таке бог?

Ольга Кобилянська

Два тижні пізніше настала слота. Дощ падав безнастанно грубими краплями; полокав деревину по садах і лісі, розмокав стернину і не хотів вгавати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік.

Одної такої сірої днини по обіді Єва сиділа при вікні і дивилася нетерплячими очима на ліс, де найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, із ставу здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком, не вертались. О. Захарій перебував у своїй канцелярії, їмость зі службою у шпихлірі.

Сидячи так, мов потонула всією душею у мряці, Єва почула раптом тупіт коня і майже рівночасно, майнув перед вікном якийсь їздець і щез.

Цезаревич!

Вона жахнулася і побігла до своєї кімнати. Це сталося так скоро, якби хто вдарив п’ястуком в шибу. Рум’янець, що загорівся на її блідавім обличчі зник, лише раптовий переляк потряс нею.

Відіткнула, протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло і ждала.

Не помилилася. За кілька хвилин почула голос батька, а за ним і голос Юліана: дзвінкий, свіжий, повний чогось схвильованого.

Його голос із батьковим мішалися. Його голос із тим своїм «чимось» був так далеко від усього того, що було тут.

– Панна Єва дома?

– Так.

– Я хотів би на хвилинку до неї, як можна.

– Прошу, – відповів батько. – Вона буде в своїй кімнаті.

Юліан увійшов.

Чи скора їзда верхи нагнала йому кров на обличчя і надала очам яскравішого блиску, чи що інше, він видався їй наче збентежений. Чи бажала, чи ні, прийшов – пояснював. Але дощ і всяке інше спиняло, час так скоро біжить. Що вона робила за всю ту слоту?.. У лісі і над ставом напевне не була… Йому за ввесь той час якось «ніяково» було, хоч все чимось займався.

Відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах і дивився хвилинку на дівчину.

Сьогодні боялася тих темно-сивих, чорно отінених поглядів.

Час справді скоро минає. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду на дальші студії – не хочеться їй вірити.

Чи Єва переїде в столицю?

Так. Так обрадили з др. Емі та іншими професорами батьки. Мусіла брати лекції. Покине Покутівку.

– І не буде їй жаль?

– За чим?

За тим усім тут, серед чого виросла і що тут гарне. За лісом, за бабунею…

– А за ставом?

Вона усміхнулася. Вона і сьогодні була там і вчора.

У дощі?

Так. Вона любить приглядатися воді, коли великі раптові краплі скачуть і тонуть під поверхнею води. Але приглядалася не довго. Було надто мокро і під парасолею невигідно. До того вона боїться саламандер і водних змій. У лісі було краще, так тихо, так заспокійливо. Вона мимоволі обняла руками одного дуба і притиснула чоло до нього. Їй було сумно. І скоро звідти вернулась. Нехай він гляне, що вона найшла. Чотиролисткову конюшинку. «Щастя» зовуть це.

Він знає. Його сестри ховали отаке зілля в молитовнику.

Вона счудувалася.

Його сестри по-старосвітськи виховані. Моляться? Молода дівчина видивилася на нього побільшеними очима.

Дуже побожні. А вона?

Вона зігнулася почерез стіл і відповіла пошепки.

– Відколи я прочитала Біхнера «Kraft und Stoff» і Дрепера, я стала іншою… Ах, пане Цезаревич, які були греки й римляни! Др. Емі знає чудово старинну історію. Які відмінні були їх ідеали від наших. Від теперішних. Я боюся, що з часом забуду і «Отче наш»; чого я не хотіла б. Я цілком певно цього не хочу. Особливо, коли бачу як моя мати навколішках молиться. А раз я навіть бачила, як вона хрестом лежала у церкві й молилася. Ні, ні, – додала майже з переляком – ми не сміємо Господа Бога і Христову науку, як впевняє татунцьо, занедбувати. Правда? Коли грім із страшним лоскотом серед блискавки вдаряє, – я скоро хрещуся. Чому так?

Він відповів:

– Мабуть маємо у крові. Греки й римляни? Греки зробили гарне людське тіло образом совершенства і щойно з нього виробили образ бога, прославляючи совершение тіло на землі, як божу істоту, що перебувала в небі і звідти кермувала. Цей погляд, як знаєте, витворив і грецьку різьбу. Статуя, що була найкращою з усіх, мусіла певно зображати якогось бога, бо виражала безсмертний супокій, яким бог нас перевищає. Ах, кілько можна про них, їх ідеали, культуру й працю говорити. Я великий прихильник старинного світа, лише за мало про нього поки що знаю.

Єва держала чотиролистковий листочок «щастя» і слухала. Коли він скінчив, вона зітхнула. Підсуваючи йому листок через стіл сказала:

– Я поділюся з вами оцим щастям. Хочете?

Він усміхнувся.

– Ні, – відповів. – Це ваша власність. Яке діло кому до того? Щастя треба собі самому здобути. Що сам здобуду, то знаю, що моє.

Ну, коли він не хоче з нею поділитися щастям, яке вона знайшла на березі ставу, то нехай візьме його на пам’ятку свого побуту в Покутівці.

Він усміхнувся і похитав головою.

Він і цього не хоче. Але він зробить інакше. Сягнув у грудну кишеню свого суртука і виняв звідти щось невеличке, завите в білий шовковий папір і поставив перед нею.

Вона не рухнулаея. Гляділа на звиток. Цікавість перемогла. Розгорнула обережно білий шовковий папір і зігнулася. Білий, як пушок, кучерявий, китайський гвоздик запишався перед її очима. А!.. і який же він гарний! – Такий білий.

Вона підняла його й повела до носа й уст, подаючи головку трохи взад і впивалася запахом цвітки.

– Із двома білими вусиками в середині – подумайте, пане Цезаревич.

Він усміхнувся вдоволено. Додав нараз:

– Не знаю, чи побачимося ще.

Вона почервоніла і не підводячи очей сказала:

– Як гадаєте, пане Юліане?..

Він мовчки подав їй руку і вийшов з кімнати. Заки вона встигла його дігнати – він був уже далеко і чути було лише тупіт коня.

Kraft und Stoff – трактат німецького філософа (1824 – 1899) «Сила і матерія» (1855).

Дрепера – мабуть трактат (1811 – 1882) «Історія боротьби релігії проти науки» (1874)

Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 63 – 67.