Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

6. Борець за Україну

Ольга Кобилянська

Юліан працював до пізна, а коли заснув, приснилася йому Покутівка. Не саме село, а якесь одно місце. Стояв на краю темного ліса, де беріг полоскав глибокий, у місячнім сяєві став. Плавали дикі качки; одна з них відлучилася від гурта, пурхнула поверхнею води, ;і щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо; воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зіпнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юлій Цезар.

– Не дотикай її, – сказав строго. – її місце там угорі. Хто буде світити, коли заберемо?

Подав йому лук і стрілу і вказав уперед себе. Юліан узяв лук і стрілу і звернувся до ліса. Ледви пішов уперед, як йому засвітила зірка. Миготіла то тут то там у теміні лісу. «Чому ти не вгорі?» спитав строго. «Твоє місце там вгорі.» Зірка впала.

Він зблизився і поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря стратила своє срібне сяєво і прибрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рам’я. Він оглянувся: Юліюс Цезар Галліюс.

Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, наче двигав тягар.

Юліан шукав очима дальше за зорею по землі тимчасом замісць иеї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі.

– Ходім удвох, – здавалося йому, прогомоніло десь над його головою від того, що йшов біля нього похилений тягарем.

– В мене лук і стріла – сказав Юліан.

– Зарий його в землю. Вона потребує крові, щоб родила, – зачув ніби у відповідь. – З крові повстає і вмирає життя, а спасення вимагає життя…

Зайвого часу не було в Юліана. Підучував слабших учеників, вчився чужих мов, займався спортом і гімнастикою, музикою і літературою.

Батько настоював, щоб займався якоюсь професією, бо не завадить знати і поплатне ремесло.

Та Юліан не мав на те часу, хоч мав охоту до столярства i у вільних годинах забігав до варстату знайомого теслі.

Та найбільше манила його філологія та старинний світ. Ідеалом його були великі мужі грецьких та римських часів; дарма, що його впевнили деякі фахівці-професори їй слухачі, природознавства, що наука філології мусить з часом зайти на другий план з програми шкільної науки, бо живі мови та інші для життя потрібні науки і здобутки, домагалися своїх прав. Але і студії права мали багато за собою. Задумувався над французькою революцією і республікою, яка кишіла від діячів – адвокатів і правників. Робив порівняння, кілько та якої інтелігенції було тоді у Франції, а в українців тепер? – немов відчував, що було б і для України потрібне. «Для України!» кликав його молодий голос.

Але ніхто не чув того оклику в його молодих грудях.

Час від часу намовляли його в хаті до богослов’я.

– Пішов би з дому, – говорив батько, – осів би де апостолом черні без турбот і клопотів для батька й матері, трудився б для свого упослідженого народу, жив би й сам при ньому, став би зразком культури у своїй окрузі, і не жив би марно.

– А я б лиш здалека благословила одинака і ловила б слова про те, як йому ведеться, чи любить і шанує наш селянин свого апостола! – додавала мати.

Та його власні молоді мрії залишались поки що без виразних контурів і не погоджувались з бажаннями батьків.

Повний охоти до життя, він почував іноді непоборну волю до боротьби, то знову як справжній вісімнацятьліток жив лише мріями. Тихими, зоряними ночами, здавалося йому, що зливався з ними водно і не тямив, чи це сон. Мріяв із розплющеними очима про самі якісь ясні, місячним сяєвом залиті ночі, немов би перетворювався на борця України.

Та в якому напрямку? – не знав.

То опановував його меланхолійний настрій серед питань, чи дійде він без перепон до мети? Чи буде філологом, чи адвокатом? Що жде його в житті? Щастя? Смуток? З-поміж того меланхолійного хаосу і зворушень, виростало перед його уявою паче з імли його власне обличчя, яке чимось казало йому, що він переможе.

Сам боровся проти таких ферментів, уважаючи це за наслідки читання поза північ модерних авторів данських і російських, і звертався до улюблених класиків, головно Гетого і Шекспіра. Шукав теж великих моментів в українській історії, де велася завзята боротьба за рідну землю і за переслідування ворогами українського народу. Коли наче по проходах по чистилищі, віднаходив згублений, правдивий, свій грунт, відчував, до чого призначений, і брався до дальшої науки.

Останні вакації Юліана, у горах у своєї тітки, були дуже короткі.

На селі застав якнайкращу погоду і наче птах, помчав зараз першої днини в ліс і гори.

Чоловік його тітки, вчитель народніх шкіл, супроводив його на місця, де найкращий вид, де здіймалися білокаменисті скелі серед густих лісів, де пишалися верхи багаті травою і цвітом, де полонини манили мандрівника, де можна було слідити за полетом білих хмарок на синім небосхилі.

Блукав він сам без упину з однаковим захопленням на довгі години у гущавині смерековій, зникав між нею. купав і тіло й душу у запашній зелені.

Над берегами яруг любив відпочивати.

Коли поспішали струмочки, пінилися потоки серед гуку і шуму, він приглядався їм довго та задумливо. Шукав поглядом дна витовченого водопадом природного басейну. Пробував молодих рамен у плавбі, а освіжившись у розпіненім кітлі, пнявся на верхи. Його блідаві шоки рум’янилися тоді легко, око блистіло блиском дикого хижака; груди віддихали живичним повітрям.

Ввечір шукав на небосхилі завтрішньої погоди, щоб уже зранку прислухуватись таємничій пісні лісів, полохливій пташні, або слідити за звинною вивіркою.

Так минуло вісім день.

Ніхто його не стримував, ніщо його не розчаровувало. Йшов не оглядаючись і вертався з наміром повторити те саме завтра.

Дев’ятого ранку ослонилося небо. Коло полудня знявся великий вітер і розсунувши завіси, показав частину небесної синяви. Годину пізніше, натовпилися звідкись неповоротні тіла хмар і пішов дощ.

Грубі клуби мряк потягли верхами гір і лісів, закутали корони смерек у сіровину.

Над ранам стихомирились громи, але сік завзятущий дощ. 1 в дальших днях сипав далі немилосердно.

Юліан не витримав довго. Ходив нетерпляче понад беріг ріки, а коли вона мчалася мов розбішена, зібрався і втік. Приїхав додому, якби перемінений, забрався до столярства і чужих мов, і так провів час аж до кінця вакацій.


Джерело: Кобилянська О. Апостол черні. – Львів: Діло, 1936 р., т. 1, с. 26 – 31.