Останні орли

Михайло Старицький

Історична повість із часів гайдамаччини

Історична повість «Останні орли» М. Старицького вперше опублікована російською мовою під назвою «Последние орлы» в газеті «Московский листок» (1901 р., №№ 4 – 363). З того часу вона ніколи не передруковувалася, і лише в 1968 році видавництво «Дніпро» випустило її з деякими незначними скороченнями в перекладі на українську мову Микити Шумила та Євгена Михайлюка.

Твір цей, як і всі інші історичні твори Старицького, написаний у співробітництві з дочкою Людмилою Михайлівною Старицькою-Черняхівською. Про літературну спілку батька й дочки говорять мемуаристи – О. Пчілка, К. Мельник-Антонович, В. О’Коннор-Вілінська, згадує Леся Українка, про це свідчать і чернетки автографів М. Старицького, що зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, а також заповіт письменника.

Однак співробітництво дочки було досить обмежене і мало цілком залежний характер. Весь задум твору, докладний план його, ідейне спрямування, розгорнені характеристики дійових осіб, а також переважна більшість розділів належать М. П. Старицькому, дочка ж писала частину розділів за планами і вказівками батька, під його контролем. Це співробітництво було викликане бажанням батька матеріально підтримати дочку. Проте питання про участь дочки в створенні цього, як і решти творів, вимагає докладнішого вивчення.

Писав автор цей твір частинами і «з-під пера» посилав до друку. «Лежу я, здається, востаннє на ліжку і, певно, не зведусь», – пише він Д. Мордовцю в листі від 13 жовтня 1901 року. Такі скарги раз у раз зустрічаються в листуванні письменника й за 1900 рік. Часто бувало, що, знесилений важкою хворобою, Старицький не міг сам писати, тоді він диктував твір своїм домашнім. Це видно з чернеток-автографів роману: окремі розділи писані рукою кількох людей. Додаймо також, що в рік створення «Останніх орлів» відбувся судовий процес Старицького з реакційним журналістом, співробітником «Киевлянина» І. Александровським, який звів наклеп на письменника в статті «Драматурги-хищники». Цей процес, якому Старицький надавав великої громадської ваги, тягнувся чотири роки й коштував йому багато здоров’я і нервів.

Написані розділи повісті М. Старицький надсилав до редакції газети, де вони зразу ж друкувались. Отже, письменник до початку друкування не мав перед собою цілком викінченого, остаточно відредагованого тексту, і хоч у нього й був заздалегідь складений детальний план, у процесі праці над твором робилися різні зміни, які часто не узгоджувалися з уже надрукованими розділами. Крім того, до тексту вкралися неточності, недогляди, повторення тощо. Так, наприклад, деякі дійові особи виступають у першодруку під різними іменами: Лейба – Гершко, Докія – Дарина, Лендовський – Левандовський, Свічка названий то генеральним підскарбієм, то генеральним обозним, лисянський титар – Дмитром Голінним і Данилом Кушніром, Ясь – Стасем. Б одній сцені замість короля Понятовського двічі названий Лещинський, а замість Пулавського – Понятовський Текстуальні розходження були й у таємничій записці про скарб, підкиненій Найді, та в пізніше поданих уривках її тексту. При перекладі ці розбіжності й недогляди усунено, імена дійових осіб уніфіковано. Виправлено також друкарські помилки першодруку, що іноді непомітно змінювали слова: наприклад, мыса замість леса, Менцевский замість Линцевский тощо.

Історичну повість «Последние орлы» М. Старицький писав розділами, які мали певний закінчений зміст. У газеті «Московский листок» твір друкувався частинами, але вони не відповідали розділам письменника: авторський розділ у редакції ділився на дві й більше частин. У нашому е-виданні запроваджено поділ на розділи відповідно до змісту. Розділам дано назви для полегшення орієнтації у змісті.

Ілюстрації до львівського видання 1990 р. виконала художниця Софія Петрівна Караффа-Корбут.

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р. – 456 с.