8
Іван Корсак
Крайні будівлі Відня, наче у виглядці, бачать себе в розкішних водах розлогого Дунаю. Інколи видавалося, що й те відображення пливе разом з голубими водами, тихо зблискуючи вікнами чи переливаючись від жовтої та червоної черепиці; парки змінюють житлові квартали, за якими знову ж вишумовує паркова зелень, модерні нові будинки аж ніяк не сваряться з давніми й величними палацами, змурованими з любов’ю та втіхою умілими руками будівничих позаминулих століть, – ті палаци дивляться на новачків без зверхності й погорди, проте з належною гідністю, що завше знає собі ціну.
Весняними прудкими хмарами пропливали віки повз собор Святого Штефана, старіли й відходили люди та держави, а собор собі все гарнішав, багатшав на вітражі та скульптури, що їх відразу визнавали світовими шедеврами; видавалося, як не вельми вже поспішати, постояти якусь хвилю і прислухатися, то можна почути у замку Шенбрунн відлуння ноктюрнів, які Моцарт, різким порухом голови поправляючи перуку, колись грав для Марії Терези…
Ще недавно неспішні віденці повагом шелестіли зранку газетами, байдуже пропускаючи статті балакучих політиків, а спинялися лишень на сторінках, де видрукувані репертуари театрів.
То зовсім нещодавно було, однак тепер знекровлений і втомлений Першою світовою Відень змінювався на очах у В’ячеслава Липинського. Ні, замки й собори так само з достоїнством, з почуттям незмінним власної величі дивилися на метушню людського мурашника на старовинних вулицях. От тільки в тої мурашні не від паркової зелені залягають на лицях, на запалих щоках похмурі тіні, то від голоду більшають, важчають і сумнішають очі; погляд віденців не спиняється вже на сторінках газет з театральними репертуарами, пустіють театри, не до них…
З жалем дивився Липинський, як їхав у Відень, на вибиті вікна у вагонах, крізь які замітало пилюгу та сажу від паровоза, на безжально пошматовані ножами сидіння – те неподобство чинили, доводилося чути від пасажирів, не якісь башибузуки та розбишаки з безділля, то шкіру зрізали з сидінь звичайні люди, аби полатати напівзруйноване, напівобдерте власне взуття. І вже в одному з перших донесень міністрові Дорошенкові писатиме новий посол:
«Настрій тут зараз дуже невиразний. Великий хаос в політиці і велике незадоволення мас на грунті голоду. За хліб можна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогу дати Австрії зараз хліб, то се був би незвичайний атут в наших руках».
Як по весні оживає вулик, так цілоденно гуло та гомоніло у вулику посольському: снували люди, траплялося, що одночасно радник Токаржевський-Карашевич бесідував з гостем німецькою, Полетика – польською, а до Біленького та Ваньковича прийшли свої ж, земляки, і балакали рідною. Добрі фахівці з України, які за контрактами працювали в європейських фірмах, тепер через воєнний безлад не можуть вернутися до рідних домівок – вони знання свої технічні, набуті на підприємствах новітніх, напевне, знайшли б де прилаштувати. Військовополонені українці з-за колючого дроту хіба тільки поглядом могли провести птахів, що летіли у високому небі в рідні краї. Порушуючи всі міжнародні конвенції, їх ганяли на військові роботи або в каменоломні, і там викашлювали вони з дня у день по частинках свої легені.
Нота В’ячеслава Липинського вже десятого серпня передбачає зібрати всіх українців в одному таборі, краще всього у Фрайштадті, там нашого люду найбільше, і проводити обмін полоненими безпосередньо між Австро-Угорщиною та Україною, без участі російської місії, яка забирала, звісно, насамперед своїх недавніх солдат. Розтягувати справу, наполягав Липинський, неприпустимо, час на те має бути стислий, бо страждання людське має межу…
Спершу скрипіла державна австрійська машина, побрязкували та повискували її розладнані шестерні, застрягаючи на узгодженнях-перепогодженнях, але поступово діло пішло і швидшала репатріація. У Фрайштадті долучилася в поміч Спілка визволення України, меморіал ще коли писав для неї Липинський, – не сім років, видавалося, збігло, а найменше прошуміло, пропливло хіба кілька десятиліть…
І ще чимало біди зліталося в той посольський вулик, який враз став затісним. То зовсім несправедливо, гадає Липинський, і навпростець вимагає від міністра:
– Позаяк майно колишньої Російської імперії, в тім числі за кордоном, було добуте коштом всієї попередньої держави, то його тепер слід розділити. Посольство України у Відні ласкаво прохає Вельмишановного пана міністра вжити заходів через Вельмишановного пана Шелухіна, аби уряд Російської республіки передав будинок у власність Української держави.
Дмитро Дорошенко на те навіть не здужав розсміятися, тільки важко й протяжно зітхнув.
Зачинивши якнайщільніше двері, аби гамір дав змогу хоч трішки зібратися з думками, ще шмат робочого дня мав новий посол віддати дещо рутинному, технічному ділові: посольство складало графіки прибуття ешелонів з хлібом для голодного Відня, ладнало якось неврози тутешнього чиновництва, як ті графіки не витримувалися, що таки часто-густо траплялося. Окремої уваги потребувала розробка законопроектів про штати українських посольств, консульські тарифи, законів про мито для іноземних кораблів, які заходять в українські порти…
Інколи, аби якось плавно з одного виду роботи «перемкнутися» на інший, Липинський дозволяв собі підійти до вікна і якийсь час спостерігати за маніфестантами – роздратовані й голодні віденці, деколи навіть з піднятими кулаками, все частіше виходили на мітинги, ставали непоодинокими страйки. Він говорив не раз з цим простолюдом, душею йому співчував, от тільки не раз також дивувався. Якщо про західний кордон сусідньої Української держави загалом непогано освічений віденець ще мав уяву, то про східні рубежі немалого сусіда в того ж віденця уява пливла, як осіннього досвіту пливуть та клубочаться сизі тумани понад тихим плесом Дунаю. А тим часом, і не останньою чергою завдячуючи зусиллям його колег-дипломатів, до Української держави вже відійшли Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти губернії Курської, до Чернігівщини долучилися Білгородський, Суджанський, Грайворонський, Корочанський, а Валуйський повіт Воронезької губернії став Харківщиною. Тим часом Річицький, Пінський і Мозирський повіти об’єдналися в окремий округ у складі України. Холмщина, Підляшшя, дванадцять повітів Берестейщини, де переважало українське населення, тепер за свою столицю також мали Київ.
Мимовільна приязна усмішка взялася на завше стриманому і трохи навіть сухуватому за виразом обличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов до нього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз із тих гостей, що для поширення та популяризації української справи чималенько робив – давно і успішно.
Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою професорською борідкою та тонкою лінією так само акуратно підголених вус, з чорним метеликом на білосніжній сорочці гість чимось нагадував типового салонного завсідника.
– Я з інтересом читав вашу монографію «Поневолені народи царської імперії», – не стримався похвалитись Липинський. – Шкода лишень, що книга вийшла позаторік, а в руки мені потрапила лише три місяці тому. Але то справді європейський погляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікою мені нагадує алгебраїчний…
– Що казати, Європа з молодих років була моєю духовною батьківщиною, – попри те, що Бочковський знав чи не всі європейські мови, та й ще додатковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської, каталонської до есперанто, при вимові язика свого Ольгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катеринославщині. – З московської в’язниці я втікав у Європу, немов додому.
– На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться приязним оком, – м’яко спробував заперечити Липинський. – Вони колись шкодуватимуть, запізніло каючись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…
– То правда, – не боронився гість. – Он Томаш Масарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосунки росіян й українців досі бачить такими, як між чехами і словаками. Минеться, тільки ще багато маємо написати, видрукувати і ще написати…
Липинський розумів, про що говорив гість. Бо друковані праці самого Бочковського чеською та іншими мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж публікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовився секретарювати в українській дипломатичній місії в Празі.
Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ, думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав, відтягував та відціджував із західних українських земель головасту найкращу юнь, тобі змушені були служити українські інтелектуали, давати наукове жниво, винаходи технічні, писати закони в парламенті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цим відлагоджувати стару скрипучу машину імперії. І багацько ще з того інтелектуального гурту досі залишилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою, вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає в цих старовинних будинках, що зблимують вогниками в темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилися хіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступно серце при одній лише згадці про свій неблизький край: то чом би їх, як мовилося при зустрічі з Ольгердом, не прилучити до української справи?