14

Іван Корсак

От якби хто вигадав таку лінійку чи кравецького аршина, думав Липинський, яким можна відміряти початок і кінець обов’язків українського посла в столиці Австро-Угорської імперії, так вправно й хвацько відміряти, як відміряє полотно перекупник на галасливому і строкатому луцькому базарі. Він посміхнувся сам до себе, пишучи чергового листа своєму міністрові, бо не існує такої лінійки й такого аршина, слава Богові, може існувати лишень відчуття потреб своєї держави.

«У Відні дня 10.VIII.1918

До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ у Києві

В залученню маю честь переслати поданнє Бюра культурної помочи для населення окупованих областей до Пана Міністра Просвіти з прелімінарем видатків на утримання українських шкіл на Волині в 1918/1919 шкільнім році, та прошу о передання сього подання по приналежності з прихильним заопініваннєм.

Посол Української Держави у Відні В. Липинський».

А в Кам’янці-Подільському в цей час, звівши риштування на будинку недавнього технічного училища, веселі маляри на блакитному полі виводили золотими кирилівськими літерами «Кам’янець-Подільський державний український університет». Міністр освіти Української держави Іван Огієнко, зовсім забувши міністерський чин, бігав хлопчаком поверхами та майбутніми аудиторіями: то балакав з майстрами, то вертався в кабінет на перемовини з кандидатами в професори. Ще сімнадцятого серпня гетьман Скоропадський узгодив законопроект про відкриття нового навчального закладу. Перед тим рада лекторів Київського українського народного університету навдивовижу одностайно, що рідко бувало, проголосувала за призначення Огієнка в. о. ректора – тепер він мав якось поділити сам себе між Києвом і цим містом: якби спитати тоді, де він мешкає нині, то найточнішою відповіддю, певне, була б: «У вагоні».

Зовсім мало часу лишалося до того, коли весь тутешній освічений люд потягнеться на відкриття храму науки, і зазвучить Служба Божа у домовій університетській церкві, і достойники з міської думи, місцевої ради «Просвіти», земської управи, хто як ладен, підтягуватимуть різноголосо «Многая літа…».

Зовсім мало часу, але професорський склад мав бути достойним. Іван Огієнко запросив перспективних учених з Києва, з інших міст і навіть держав, надсилав запрошення також в Австро-Угорщину. Та от заковика, чиновник імперії, яка уже кашляє і хрипить, ось-ось на друзки розсиплеться, все ще штрикав палиці у колеса, причому із завидною злагодженістю в столичному Відні й провінційному Львові. Липинський написав листа звичним прудким своїм почерком, аж чорнило бризкало та фуркало по паперу перо, зовсім так, як фуркали ті чиновники. Листа до міністра освіти у Києві Миколи Василенка.

«Відень, 1.Х. 1918

Високоповажаний Микола Прокофієвич!

Галицька Краєва Шкільна Рада робить трудности для виїзду іменованих доцентами Кам’янець-Подільського університету пп. (Степана) Балея, (Юліана) Гірняка, (Івана) Крип’якевича. Вони внесли подання до Ради, щоби дала їм річні відпустки, а сьогодні дізнаюся, що Балей дістав відмовну відповідь та, певно, й инших те саме жде. Ще важніша для них справа дістати паспорти на виїзд на Україну, бо вони є військово обов’язані і звільнені з війська лише для виконання учительських обов’язків в гімназії. Се залежить вже від військових властей, тільки вони можуть дати дозвіл на виїзд згаданих панів на Україну. Я вислав до австро-угорського міністерства ноту, в якій прошу, щоби уможливлено згаданим панам виїзд на Україну, але треба і в Київі поробити в сім напрямі заходи у гр(афа) (Йогана) Форгача, щоби він від себе віднісся до своїх властей з відповідним представленням, щоби тих панів пущено на Україну. Доведеться також, мабуть, віднестися приватно і до президента Галицької Шкільної Ради, щоби він не робив трудностей в сім ділі, може, се поможе.

Подаю се Вам до відома, щоби Ви знали, як стоїть справа, та поінформували також ректора університету. Звертаю мою увагу, що коли б наше міністерство освіти ще потребувало доцентів, то слід би було запросити п. д-ра Володимира Гериновича, про якого ближчі інформації може подати д-р Стефан Рудницький, як про товариша по спеціальности.

При сій нагоді пригадую про потребу скоршого полагодження справи запомоги на українські школи на австрійській окупації на Волині та на перенесення культурних уряджень з табору полонених у Фрайштадті до Володимира Волинського, про що пару уже разів офіціально писалося через міністерство закордонних справ…»

У Кам’янець-Подільському університеті з-за кафедр лунатимуть голоси М. Драй-Хмари і Л. Білецького, В. Біднова і Д. Дорошенка, С. Русової і Х. Лебідь-Юрчика, багатьох інших, які складатимуть честь цієї землі. І навіть коли червоним котком розплющать Поділля, в аудиторіях знімуть портрети славетних українців, натомість повісивши кагановичів і затонських, коли похмурі робітники, кашляючи від пилюги, зішкрібатимуть голубе тло та золотисті букви з імення цього університету, навіть тоді, видавалося, в тих стінах витав невивітрюваний і нестравний дух українства. У вересні 1920-го тодішній гауляйтер народної освіти Затонський змушений був розсилати в освітні установи України розпачливу телеграму:

«Необходимо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработные девицы и поповичи. В самом университете продолжают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счет университета и поглядывают на запад. Всех их следует разогнать. В том виде, как он существует сейчас, университет компрометирует соввласть».

Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кілька таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинути все і просто побродити віденськими парками – неспішно собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногами в опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувало та переливалося, хіба що не здатне було металом видзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відривається раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись, наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге, повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно й покірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячеслав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоденні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжках у віденських парках; на додачу ще й хворість нова негадано приключилася. У приватному листі він тільки мимохіть якось докинув:

«Я Вам не писав, що у мене з прищика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на котрий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли мені тут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий день мені зробили операцію, вирізавши всю згангреновану часть до самого горла».

– Кільканадцять годин пізніше, – філософськи розмірковував лікар по операції, перебираючи повагом пальці, мов відраховував ті години, – і стругали б вам дошки на останню хату.

На якийсь час Липинський візити та прийоми змушений був перекласти на Токаржевського, але до Пауля фон Гінце, державного секретаря закордонних справ Німеччини, був змушений їхати сам – не вперше вони мову вели про відносини з Польщею.

Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками, в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тільки спантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото заявився до нього привид із замку Шенбрунн і заточується зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла розмова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що українські інтереси в перемовинах про Польщу будуть взяті під пильну увагу.

Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хворості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбавлений на деякий час зустрічей, міг щільніше попрацювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно перестали світитися й зблискувати вогники з вікон на нічних хвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, нотував і ставив галочки чи знаки запитання на полях видань – знаків запитання чомусь з’являлося дедалі більше. Висновки інколи, по роздумах, випливали цілком несподівані, коли зосереджено прослідкувати шляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публікацій.

«Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, – напише в листі до Дмитра Дорошенка. – При австрійському командуванні у Київі єсть такий п. Herman, Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польський жид, який, між инчим, все присилає тут до Відня справоздання, що на Україні ніяких українців немає, що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставі його рапортів АОК припинило видавання часописі «Відродження України», яка посилалась в великім числі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, що розносчиків, які її продають, б’ють на вулицях. Одночасно за його посередництвом «Последние новости» закупили тут велику кількість паперу. Він звістний ще тим, що зорганізував антиукраїнський шпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сього пана забрали з України».