26

Іван Корсак

Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осінь у німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видавалася Липинському, аніж у далеких Затурцях – в таку пору хворість його молоділа. Він почав писати листа Дмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навіть звестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затримався з відповіддю на його попередній лист, просив дарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випадало.

Поклавши кілька перших рядків на папір, В’ячеслав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чітких формулювань, він мав насамперед подумки окреслити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де по шибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітром занесений, до скла притулився жовтий кленовий листок, мов просився у дім від сирої нудної мряки; великий такий, лапатий, з чорними цятками поміж прожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався. Липинському в листі не хотілося просто відбутися чемністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мряки літературної, продумати аргументи він мав конче, бо не медом намащені будуть слова, а незгода гірка в них звучатиме; мусив відверто сказати:

«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по політичній дорозі і ще прикріші Ваші думки про одного з наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того гуртка нашого, довоєнних українських самостійників європейського складу, було менше «привати» – справа Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність до витворення власної організованої аристократії, брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови – ось прокляття України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас, так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і Ви, і він в європейському розумінню того слова – Патріоти…»

Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміграції нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа-Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан суспільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце, нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках якогось примарного золотого руна чи інших скарбів покинули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за незнаними досі законами в кожного одночасно тече кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хтозна, може те дослідять колись велемудрі вчені…

Він напише-таки давно задуману працю про Яфета і Хама, про обох цих кревних синів на його землі, на якій вигодувалися і зростали. Він чесно напише, як непросто долати та впокорювати розбурхану і розхристану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові:

«Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кожний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любов’ю синівською з пониження піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі».

Таке вже життя повелося в Липинського, що мусив частенько спілкуватися з лікарями та час до часу аналізи крові здавати. Якось попросився було глянути під мікроскопом, яка ж у нього та кров – клітини рослин не раз, і не два в мікроскопічному збільшенні бачив, як вчився агрономії у Кракові, а от крові якось не доводилося досі. Він без пояснень, звісно, спершу не знав, як дрібнюсінькі ті тільця відрізняти, інше ж на думку спало. Малесенькі часточки, ті тільця дрібнюсінькі, які понесуть по судинах поживу і кисень, під скельцем мікроскопа штовхалися хаотично і безтолково. Отже, з них ніякого зиску тілу, мимовільно подумалося, як не буде якоїсь сили, не буде чогось, що стисне у струмінь їх та направить до цілі, Творцем і природою предковічною писаної, – в кроля чи людини, птахи чи жаби – а робить те діло серце, двигунчик невтомний.

Так і тут, в еміграції, всі вони лише дрібні кров’яні тільця, що спиняться поступово, затихнуть і висохнуть, як оті, що під мікроскопічним скельцем, коли не буде кому їх стиснути в струмінь.

Доки вагання тривали, було одне, а як зійшлися на постаті Павла Скоропадського, на його гетьманській персоніфікації, то всі сумніви і балачки мали лишитись десь там за спиною.

У Румунію, в Бухарест, Андрієві Білопольському несла пошта слова В’ячеслава Казимировича:

«Не зневірюйтеся першими невдачами і конче постарайтеся закласти місцеву хліборобську організацію. На мою думку, мусить вона бути автономна, як наш Союз Варшавський, важно тільки, щоби визнавали і надалі авторитет Павла Петровича та готувались до майбутнього з’їзду в зимі хліборобських організацій».

Науковий львівський щоквартальник «Богословія» звернувся до В’ячеслава Казимировича з проханням участі в ювілейній книзі, присвяченій митрополитові Андрею Шептицькому. Липинський не мав серця відмовити, але й участь взяти не було змоги: пошана моя, відповідав, до митрополита не дозволяє мені виконати свою працю наспіх і зле. А виконати її добре не можна, бо тут, на чужині, бракує потрібних для праці джерел, та й нездужає він якраз тяжко. Але грунтовний лист цілковито відповідав науковій солідній розвідці. Дві постаті В’ячеслав Казимирович поряд поставив:

«Власне з таких найглибших і найміцніших історичних підкладів нації виросли: і найвидатніший представник нашої Влади духовної – Церковної, і найвидатніший представник нашої Влади світської – Державної. Тому, незважаючи на всі ріжниці, які відбило на них наше вікове розшарпання Української Землі, обидва вони – і нащадок галицьких бояр та митрополитів, Андрей Шептицький, і нащадок козацьких гетьманів, Павло Скоропадський – дійшли в своїй природній еволюції до творення реальної Української Держави, йдучи до неї двома споконвічними шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча…»

У Торонто головному обозному Січової організації Канади Володимирові Босому через океанські хвилі долітали слова В’ячеслава Казимировича:

– Всі ми об’єднуємось біля персоніфікуючої нашу державну ідею особи гетьмана Павла Скоропадського і біля його Роду, і всі ми підлягаєм йому через безпосередні наші влади тих організацій, до яких належимо.