2

Іван Корсак

Чорна звістка про випадок той сумний у Русалівських Чагарах щемливою скалкою засіла в серце Липинському, і ніяк він не міг тої скалки позбутися, хіба як навіть силувався висмикнути якось, то лише гірше й гіркіше боліло, нило й смоложило.

Чого ж воно так, довго ще не сходило з думки В’ячеславові, що люд однієї землі все ділять настирно й уперто на дуків та не дуків, то розсварюють, копирсаючись, часто-густо незграбно і неоковирно, в корінні етнічному, то по-фарисейськи кожен прагнув Всевишнього собі привласнити, впускаючи поміж народу нову ворожнечу. Можна бути щирим католиком, і він ним є та завше буде, але з цього не виходить ніяк, аби цькувати на православ’я і копати найглибший рівчак між українцями, ворогами вважати чи не дев’ять десятих нації.

Уперше Липинський зіткнувся з цим, коли був учнем Першої київської гімназії, юнаком сором’язливим, який тільки очима кліпав при солонішому трішки жарті. То сталося на крайовому з’їзді шкільних корпорацій Правобережжя.

– Гадаю, нам слід створити одну спільну корпорацію римо-католиків і православних, – В’ячеслав окинув запитальним поглядом неспокійний зал. – І діяти вона має на грунті української територіальної приналежності.

Виступи юних промовців запальні й гарячкові, аж обличчя іноді зашаріються: ні, вони не проти української самостійності, але творити її мають винятково українські руки, тільки аби з того Польща щось добре мала; тому об’єднання в таку корпорацію неможливе. Вони так довго в’язали ціпи, кожна сторона щомоці перетягувала до себе іншу, на свій, найправовірніший бік, як перетягують на сільському святочному гулянні канат, якого здебільшого заміняло найкріпше вужище, – щосили кожен тягнув, аж жили випиналися на руках і червоніли з натуги очі. Ногами упиралися, рівчаки ними рили – воловодилися, тупцялися, але так ніхто з них гору взяти не міг.

– У такому разі я покидаю польську громаду і йду до українців, – піднявся ще раз Липинський, аж загірчило у нього в роті, мов перцю пекучого півстручка відкусив. – Особистою відповідальністю маємо творити ту самостійність – і не гречно вогонь загрібати чиїмись руками.

Гіркоту нерозуміння, що тихо спадала на душу, мов попіл на пригасле вже пожарище, могла тоді ослабити тільки матір, Кляра з роду Рокицьких, її розважливе слово. Вже через роки напише Липинський: «Дорога Мама завжди допомагала мені в моїй праці для української ідеї, що сьогодні починає бути ясна та зрозуміла навіть для тих, що донедавна ще ставились до неї вороже та з байдужістю».

Через оту роздільність, та ще заздрість і злобу людську, добрий приятель та помічник Левко Зануда пішов у землю русалівську, а в небо над твоїм хутірцем знімалися разом з димами та колючими іскрами твої архіви, книги й рукописи… І серед них – рукопис об’ємної історичної праці, яку ти, В’ячеславе, почав писати ще перед війною, писати під поглядом, трохи відмінним від узвичаєного досі істориками, без сльозливо-сентиментальних прояв історичного життя нації… Тепер маєш ти відновити, що стліло на попіл від лихої руки погромника, та продовжити те, що зачинав у праці «Шляхта на Україні», у статтях до київського журналу «Przegląd Krajowy», що його з поміччю добрих людей заснував, в публікаціях у газеті «Рада». А серед іншого маєш сказати про свою шляхетську верству, хоч і спольщену зверху, але в душі таку ж українську, як залишалася українською вся малосвідома, із замуленою почасти пам’яттю, вся сорокамільйонна нація.

Роки війни у царському війську не тільки забрали час і ненаписані книги, а й відібрали решту нехитрого доти здоров’я – у східнопруській кампанії в армії генерала Самсонова із форсування ріки приключилося запалення легень, а згодом і туберкульоз…

Через силу маєш продовжити те, що встиг в час навчання в університеті Ягеллонському, згодом у Женевському, що прихапком написав поміж клопотами на землі, в Русалівських Чагарах.

Ти знав, що непросту обираєш дорогу, бо й куряви, певне, на ній чимало, і перечепитися можна не раз, та ще й падати доведеться під пересмішки і глум найперше тих, кого вважав побратимами чи принаймні попутниками.

Кличуть тебе у Львів 1911 року. Андрій Жук, Левко Юркевич, Володимир Степанківський, Володимир Кушнір збираються на таємну нараду – треба діяти, на війну заходить, ще, правда, не гоготить вона голосними гарматами, але той віддалений гул уже чутний не тільки в дипломатичних салонах.

І тут, як заведено, відразу опиняється товариство на розстанях доріг, кожен в інший бік тиче рукою, кожен вважає тільки свій облюбований шлях найправдивішим. Степанківський з Кушніром з-поміж них обирають «австрофільський», ще хтось «австрофільство» за тактику тимчасову хіба бере, а Юркевич, якого ще із Києва хлопчаком пам’ятав – як гасав той коридорами гімназійними, – взагалі на дорогу «клясову» оком накинув.

– Тільки наша національна сила має постати, тільки вільна Україна по той і по сей бік Збруча, – зі сподіванням вглядався в обличчя кожного з товариства, аби упевнитися, чи знайдеться порозуміння, бо до Першої світової за такі твердження іменували тебе поштиво не раз вар’ятом.

Хай не все збулося, про що на перемовинах домовилися, хай не склалося з виданням «Вільної України», хоч уже й коректуру першого номера тихцем вичитували. Ти подав низку статей під спільним заголовком «Другий Акт». Визволення, почате Богданом Хмельницьким, ішлося у матеріалі, було актом першим, тепер вже набіг час другого акту, звільнення з-під російської займанщини. Кушнір написав «Конфлікт Австрії і Росії», Темницький – «Чого ми від Австрії жадаємо?», Крип’якевич подав грунтовний матеріал «Богдан Хмельницький і Москва».

Та забракло коштів…

Зате жваво став діяти Український інформаційний комітет, нав’язуючи нитки взаєморозуміння із західним світом. Уже згодом, як таки задвигтить очікувана війна, запрацює «Союз визволення України», для якого заздалегідь тобою писаний «Меморіал». Справу продовжить наступна праця – 1912 року вийде в Кракові книга «Z dziejów Ukrainy», присвячена пам’яті В. Антоновича, П. Свєнціцького, Т. Рильського. Та книга з краківських вулиць небавом буде в крамничках на вулицях львівських, і не тільки – незвіданими й незбагненними дорогами, навіть підводами дядьківськими, під клекіт коліс на розбитих дорогах, піде Україною.

Війна і царська армія відібрали роки життя та ненароджені книги, але як гримнула лютнева революція сімнадцятого, то затряслася імперія і сипатися почала, як зі старої і занехаяної будівлі падає цеглина за цеглиною, пилюга й труха осідає, – настала пора рішучих дій. Разом з іншими однодумцями береш участь в українізації кавалерійського полку в Полтаві, де останнім часом довелося служити, і клопочешся перед Центральною Радою затвердити полк як офіційну українську структуру. А там пани-соціалісти навідріз відмовили, тільки блимнули скрива:

«То ж поміщик, у нього маєтки на Уманщині та на Волині…»

– Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, – подумав тоді Липинський, – заздрість до свого брата Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глупої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підсмішки. Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену в університетах агрономію на поле русалівське тужився пересадити; зрештою, не належав ніколи до великих землевласників, навіть з середніми у тих краях рівнятись не міг зі своїми, відписаними дядьком Рокицьким, ста сімдесятьма гектарами. Просто в Яфета було почуття спільності, а Хам ніяк не здатний здолати свою окремішність та заздрісну, непосильну для нього злобу – від тої злоби, як від затяжкого лантуха за плечима, аж осідає людина та наливаються очі кров’ю…