Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

10

Іван Корсак

Вулиці Відня бурлили, повз величні та незрушні у віковічному спокої будівлі старовинною бруківкою йшли колони маніфестантів з вигуками і різномастими транспарантами, серед яких з часом стали переважати червоні кольори. По тих походах на тротуарах добавлялося сміття, що зовсім було незвичним, до всього хаосу свого додавали страйки.

У химерний час, думав Липинський, доводиться діяти тут українській дипломатичній місії. За найперший клопіт він мав домогтися ратифікації Берестейського договору України з центральними державами. Власне, в душі у В’ячеслава Казимировича була низка питань до самої угоди, хоча б щодо Криму. Українська сторона від нього відмовлялася, складаючи Берестейський договір.

– Чому? – бралися за голови німецькі дипломати. – Як можна тут відмовлятися? То ж держава тоді з Чорного моря залишається безборонною.

– А ми стоїмо на засаді самовизначення народів, без анексій та контрибуцій, – гонорово відповідали українські делегати.

Тим часом по офіційній відмові полковникові Болбочану з Києва дали таємне розпорядження йти на Крим і зайняти його раніше німців.

Такого Липинський не міг сприйняти.

Щоправда, з подібною дивною послідовністю часто-густо діяли дипломати інших держав. В один і той же день французький дипломатичний представник в Одесі Еміль Енно, фактично від імені всіх дружніх своїх держав, видає дві декларації.

Держави Антанти вирішили підтримувати київську владу в особі Пана Гетьмана.

І не менш щиро через кілька годин в іншій декларації стверджувалося:

– Держави Антанти вирішили підтримувати відбудову Росії як єдиної держави, що її почали російські патріоти.

Не раз Липинський тільки головою незгідно крутив, читаючи документи з Києва: він на денці душі ще довгенько шкодував про те, що уряд не згодився очолити Євген Чикаленко. В’ячеслав Казимирович справді вважав Євгена Харлампійовича істинним нащадком дітей Яфета, людиною без лукавства, викрутасів та дволикості. Павло Скоропадський ще на початку запропонував Чикаленкові очолити уряд, і на цьому доволі настирно наполягали порядні люди з Українського Національного Союзу.

– Дайте мені українську армію, – відказав Чикаленко, – тоді я візьму на себе відповідальність. А бути головою уряду Української держави з німецьким військом – я не вважаю те за можливе.

Завірюха, що мела в ті роки, висвистувала та витанцьовувала, розмивала нерідко контури предметів і явищ, розмивала видимість інколи так, що доходило до курйозів. Павло Скоропадський, як прийшов до влади, встановив титул для себе: «Гетьман Усієї України». Австро-угорський посол у Києві Форгач зараз же з підозрілістю примружив око:

– Ага, в цьому титулі може бути заховане посягання на землі Габсбурської імперії, землі, що з давніх-давен заселені українцями.

Невідкладно б’є посол телеграму у Відень. Так і так, мовляв, чи не перечитиме титулу міністерство закордонних справ, а може, на всяк випадок, якось по-іншому гетьмана йому величати? Велемудрий Відень сам вагається, несповна на власний глузд покладаючись, та задля дружніх стосунків і узгодження дій дипломатів ще телеграфує в Берлін: а що тамтешній розум думає з такого складнющого приводу. Довго мізкують берлінські уми, аж зморшки на чоло набігають, а врешті відтелеграфовують. Ніяк не випадає і їм так до гетьмана звертатися, хіба лише як до «Його Ексцеленції Павла Скоропадського, Гетьмана України».

…Швейцари в своїх колоритних лівреях, схожих на розкішний одяг давніх імператорів, при вході у віденське міністерство закордонних справ та берлінське посольство постать Липинського впізнавали вже через кілька перших днів по прибутті української місії – щоднини відбувалися зустрічі з офіційними представниками цих держав. Водночас і двері в українському посольстві не знали спочину, бо Липинський був уповноважений гетьманом провести обмін ратифікаційними грамотами від імені Української держави з усіма країнами, які підписали Берестейську угоду.

Подумки перехрестився В’ячеслав Казимирович, як першим грамотами обмінювався з легаційним радником болгарського посольства у Відні Джебаровим, одержуючи документ за особистим підписом царя Фердинанда. Грамота починалася словами звернення до гетьмана «Ваша Світлість», що було вище австрійсько-німецької «екселенції». А коли по офіційній частині у келихах з вином тихо спливали в вині срібні бульбашки, Джебаров, між іншим, Липинському якось ненароком докинув:

– Його Величність цар Фердинанд дуже тішився, що замість заборчої імперіалістичної Росії сусідкою Болгарії по північному березі Чорного моря тепер Україна…

Двадцять другого серпня з рук турецького посла у Відні Гусейн-Гільмі-паші приймав В’ячеслав Казимирович ратифікаційну грамоту за підписом султана Магомета V.

А от у графа Стефана Буріана, австро-угорського міністра закордонних справ, розмова не зразу клеїлася. Міністр довго совав папірцями якимись по столу, мов ніяк не здатен був знайти їм місце, врешті, обминаючи погляд Липинського, став зачіпки різні шукати.

– Се справа у даний час доволі проблематична, бо Українська держава не поставила центральним країнам договірної кількості збіжжя…

І далі став розводитися граф на цю тему та перетирати сказане зовсім так, як на Волині, у рідному краї Липинського, готують затирку в піст до вівсяного кисілю, перетираючи ретельно у череп’яній мисці макогоном конопляне насіння.

Насправді ж, гадав В’ячеслав Казимирович, справа не в допоставці, принаймні не стільки в ній. За окремою таємною угодою до Берестейського договору Україні мала відійти Холмщина, а Галичину слід було поділити на Східну і Західну, – з тої Східної та Буковини, де переважало українське населення, мали утворити коронний край з широкою автономією.

Ще через якийсь тиждень швейцари в імператорських тогах біля важких, з вигадливою різьбою дверях міністерства закордонних справ вітатимуться з Липинським, як з давнім приятелем. Але справа посувалася зі скрипом, мов ті масивні міністерські двері хіба рік не змащували. І тоді В’ячеслав Казимирович писатиме своєму міністру Дмитрові Дорошенку те, чого не може сказати графові Буріану:

«Мій погляд на справу такий: богато краще для нас – коли уступки необхідні – поступитись де в чім в справі Холмщини, чим відступати від поділу Галичини. А се ось через що: наша західна границя, з огляду на всякі ще переміни на Сході, мусить бути забезпечена з боку національного і географічного. Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвитку нашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили зможем обернути на боротьбу (а вона буде ще дуже тяжка) зі Сходом. Коли ж ми будем мати огнище такої українсько-польської боротьби (після прилучення всієї Галичини до Польщі), якої ще досі не бувало, то при нашій національній хисткості і істеричності – се пряма дорога до «царя восточного православного». Отже повторяю, від поділу Галичини і сотворення в Австрії коронного українського краю не можна відступати ні за що, а що до Холмщини можна обіцяти, що ми не будемо робити особливої пресії в комісії, котра має вирішити сю справу зараз по Берестейському договору…»