11

Іван Корсак

Газети у Відень з Києва надходили з великим запізненням. Але коли вже пошта привозила пресу, то Липинський відкладав усі, хіба крім нагальних, справи і брався за сторінки – він почувався так, наче довгі-предовгі місяці десь мандрував світами, блукав краями чужими, доріг об’їздив невідь-скільки, а тепер нарешті, видихнувши з облегшенням, переступив поріг свого дому.

Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше розгорнув «Нову Раду» – видання, редаговане Андрієм Ніковським та Сергієм Єфремовим, людьми, яких поважав і до яких приязно ставився. Вони щомоці старалися робити добротною цю щоденну українську газету, що мала продовжити добрі традиції старої славної «Ради», в якій сам колись друкувався, очолити її навіть пропонував йому Євген Чикаленко, і яку безцеремонно закрила царська адміністрація.

Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхом біг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київські новини, аж доки надовго спинився на матеріалі про закордонні українські дипломатичні представництва. У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху найбільшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввідра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і то линув без попередження.

Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тільки одне болгарське є українським? Хіба Лоському у Фінляндії, Штейнгелю у Німеччині, Лукасевичу у Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автора болить українська справа, чи тут з медом ведеться, чи напруга та відповідальність менша, чи державне думання менше? Це ж чистісіньке хамство, логіка чистопородного, викінченого і завершеного Хама, який не пробував себе поставити на Яфетове місце… Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більше сліпнути над графіками проходження вагонів з українським зерном до Відня, ти написати маєш про це. Про державне думання, про владу, територію і громадянство – як три складники державного думання. Бо то основа державного ділання, політичної творчості, а не політичної руїни.

Хамові українському основи державного думання споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…

І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й до цього були натяки, що Липинський, мовляв, провадить пропольську політику. Ти не приховував від урядових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікації Берестейської угоди краще поступитися де в чім щодо Холмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили ще доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу, яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилитися… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргументами, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденського посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хай розпитає будь-кого з тих, хто знає про входження у війну російського війська – у Львів, у Київ чи інші українські міста і села, про сум та біль людський, не менший, ніж той, коли входила австро-угорська армія. Російське військо в Першу світову заливало Львів одночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, ще австрійці було пручалися, та недовго.

Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович, виголосив маніфест, що нарешті «російський народ об’єднався». Генерал-губернатор Бобринський невідкладно видав указ «Про заборону діяльності різного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень». Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром та вивезення друкарень, було закрито «Просвіту», українські газети, почалися арешти. З жахом про те згадуватиме Михайло Грушевський:

– Місцями поголовно висилано українських священиків або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали, в чому застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей – се переходить всяку імовірність.

В окупований край насмілився приїхати сам імператор Микола II. Ополудні в Самборі зустрічав його на пероні з рапортом генерал Брусилов. Государ привітався, обійшов шеренгу вишикуваного почту, а тоді обійняв і тричі розцілував генерала.

Брусилов поцілував государеву руку.

Доки імператор відпочивав, генерал не втомлювався приймати вітання від почту, що супроводжував високу особу.

Занятие нашими войсками Галиции всколыхнуло наше национальное чувство, напомнило нам о нашей родной колыбели всего славянства – Карпатах…

Все только и говорят о возвращении России древних родных областей с русским населением, которое старались ополячить, но которое, как думали, остается в душе русским.

В последние десятилетия продажные профессора из малороссов, по указке австрийского генерального штаба, стали выдумывать новые названия для населяющего Галицию русского простого народа. Всякие Грушевские и иные выходцы из Киевского университета разрабатывали, по австрийской указке, теорию украинской самостийности, выдумывали разные «мовы».

…Як цілував, похиливши голову, генерал Брусилов государеву руку, то з моменту того небагато лишалося вже часу, коли він до тих охоче долучиться, хто вимагатиме зречення імператора від престолу. Але й тих Брусилов також небавом зрадить, перейде до червоних, від чиїх куль заллє кам’яну долівку імператорська кров і кров сім’ї та дітей малолітніх, очолить в червоній армії Особоє Совєщаніє; в білоемігрантській же пресі, вкотре зрадивши, обіллє «пролетарських» друзів недавніх найчорнішим брудом: син його теж стане червоним комполку – червоні його і застрелять…

…Липинський роздратовано відкинув злощасний номер «Нової Ради», взявся було за офіційні папери з міністерства закордонних справ, а їх надійшла-таки грубезна пачка, однак ще довго думка, блукаючи колом, верталася до капосної замітки. Тому велемудрому авторові, зрештою, і до Львова не треба звертатися, може з не меншим успіхом поспитати киян, чи буде легкою та боротьба зі Сходом – на власні очі, на долях своїх та рідні вже мали в дечому переконатися. Хай той автор почитав би рукопис російського історика Мельгунова, рукопис, що ходив по руках і після якого не так просто заснути…

«В большинстве чрезвычаек Киева большевикам удалось убить заключенных накануне вечером (перед своим уходом). Вот внешний вид одной из Киевских человеческих «боен» в момент ознакомления с ней комиссии. Весь цементный пол большого гаража (дело идет о «бойне» губернской ЧК Киева по улице Садовой, № 5) был залит уже не бежавшей вследствие жары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, смешанной в ужасающую массу с мозгом, черепными костями, клочьями волос и другими человеческими остатками. Все стены были забрызганы кровью, на них рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицы мозга и куски головной кожи. Из середины гаража в соседнее помещение, где был подземный сток, вел желоб в четверть метра ширины и глубины и приблизительно в 10 метров длины. Этот желоб был на всем протяжении до верху наполнен кровью…

Рядом с этим местом ужасов в саду того же дома лежали наспех поверхностно зарытые 127 трупов последней бойни… Тут нам особенно бросилось в глаза, что у всех трупов размозжены черепа, у многих даже совсем расплющены головы. Вероятно они были убиты посредством размозжения головы каким-нибудь блоком. Некоторые были совсем без головы, но головы не отрубались, а… отрывались… Опознать можно было только немногих по особым приметам, как-то: золотым зубам, которые большевики в данном случае не успели вырвать. Все трупы были совсем голы.

В обычное время трупы скоро после бойни вывозились на фурах и грузовиках за город и там зарывались. Около упомянутой могилы мы натолкнулись в углу сада на другую более старую могилу, в которой было приблизительно 80 трупов. Здесь мы обнаружили на телах разнообразнейшие повреждения и изуродования, какие трудно себе представить. Тут лежали трупы с распоротыми животами, у других не было членов, некоторые были вообще совершенно изрублены. У некоторых были выколоты глаза и в то же время их головы, лица, шеи и туловища были покрыты колотыми ранами. Далее мы нашли труп с вбитым в грудь клином. У нескольких не было языков. В одном углу могилы мы нашли некоторое количество только рук и ног.

В стороне от могилы у забора сада мы нашли несколько трупов, на которых не было следов насильственной смерти. Когда через несколько дней их вскрыли врачи, то оказалось, что их рты, дыхательные и глотательные пути были заполнены землей. Несчастные были погребены заживо и, стараясь дышать, глотали землю. В этой могиле лежали люди разных возрастов и полов. Тут были старики, мужчины, женщины и дети. Одна женщина была связана веревкой со своей дочкой, девочкой лет восьми. У обеих были огнестрельные раны.

В уездной Чека Киева (на ул. Елисаветинской) было то же самое, такой же покрытый кровью с костями и мозгом пол и пр. В этом помещении особенно бросалась в глаза колода, на которую клалась голова жертвы и разбивалась ломом, непосредственно рядом с колодой была яма, вроде люка, наполненная до верху человеческим мозгом, куда при размозжении черепа мозг тут же падал…

…Пытаемого привязывали к стене или столбу; потом к нему крепко привязывали одним концом железную трубу в несколько дюймов ширины… Через другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие тут же закрывалось проволочной сеткой и к нему подносился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное начинало въедаться в тело несчастного, чтобы найти выход. Такая пытка длилась часами, порой до следующего дня, пока жертва умирала.

…Пытка «горячим сургучом», о которой рассказывают очень многие в своих воспоминаниях о Киеве… Лили сургуч на затылок и на шею, а затем срывали вместе с кожей…

Расстреливали под звуки духовой музыки… В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на кол. В Екатеринославе предпочитали и распятие, и побивание камнями. В Одессе истязали, привязывая цепями к доскам, медленно вставляя в топку и жаря, других разрывали пополам колесами лебедок, третьих опускали по очереди в котел…»

…Ну й нехай, думав Липинський, він перетерпить цю злу публікацію в «Новій Раді», як багато чого навчився терпіти, мовчки, тихцем гасити в душі. Люди, які не варяться у цьому казанку, не тямлять, з якого боку може наскочити біда, хіба згодом порозумнішають. Він просто напише заяву в Київ, що таке дискредитування посольств не лежить ані в державнім, ані в національнім інтересі. І попрохає пресовий відділ свого міністерства звернути на неподобство увагу.

Та вже зовсім опустилися руки, як невдовзі з черговою поштою з Києва надійшла газета «Відродження» з публікацією про «зраду» державних урядовців. Полум’ю обурення, яке досі ретельно притлумлював, гасив і притоптував, тепер не міг дати ради; він схопив ручку й папір, хотів невідкладно в міністерство своє написати – марно проте, не слухалося перо, воно вистрибувало і витанцьовувало у руці, мов у безнадійного пияка, який тиждень не виходив із чмуду.

Лише через кілька годин Липинський був ладен взятися за офіційного листа про безголів’я, якому має бути ж якась межа.

«Ся «зрада» се вже остання крапля, яка переповнила чашу мого терпіння, – букви в листі тепер шикувалися рівно, а перо стало чемним, мов то і не воно ще зовсім недавно влаштовувало п’яні вибрики та витребеньки. – Немає у мене ані сил фізичних, ані охоти, ані, що найважніше, не бачу державної потреби працювати в таких умовах. Моя присутність тут і через мою хворість, і через оцей брак елементарного довіря (що доказує оця стаття) тут зовсім зайва. І тому ще раз прохаю Вас звільнити мене від моїх обов’язків. Сього рішення переложити не можу і воно єсть зовсім категоричне…»

В’ячеслав Казимирович обговорював раніше собі заміну, в спокійних тонах йшла мова про кандидатури, їхні вади і безперечні достоїнства, але тоді малася на увазі демісія лише у разі погіршення здоров’я.

Лист-відповідь від Дмитра Дорошенка цього разу не забарився.

«Міністр Закордонних Справ Української держави

28 вересня, 1918 року.

Високоповажаний і дорогий товаришу Вячеславе Казимировичу!

Ну як таки Ви можете надавати такої ваги писанням якихсь блазнів із «Відродження», газети абсолютно неофіційної, лише субсидійованої (в надії, що буде писати в національнім дусі й захищати уряд в його національних заходах)! Я тої статті не читав, як і взагалі тепер не читаю «Відродження», яке було доволі інтересною газетою місяців 2-3 тому назад, а тепер з’їхало на пси. Довідався за ті дурниці, що Вас так образили, тільки з Вашого листу. Розуміється, коли Ви надаєте таку вагу сій справі, так само, як і п. Токаржевський, то я дам ділу законний хід і притягну газету до відповідальности.

Листа цього Вам передасть д. Цегельський. Він може бути живим свідком того, як всі тут, починаючи від пана Гетьмана, високо цінять Вашу працю і як усіх вражає звістка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Але я не бачу потреби покликатись на думки і погляди людей, я сподіваюсь, що Ви самі як щирий патріот і вірний син України не покинете справу в такий важкий, критичний момент.

Ми ж умовлялись з Вами, що як підемо, то разом: мені не менше важко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов би тепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськім Університеті, але я почуваю, що піти тепер мені – було б дезертирством, було б непростимим гріхом проти рідного краю й проти історії. Те ж саме і щодо Вас. Ви ж повірите, любий Товаришу, що не комплімента ради, але й з найглибшого мого переконання я кажу Вам, що Ви – ідеальний посол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілюзія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гарний оркестр, – але забрати диригента, се значить вийняти душу; зразу все тратить свою цільність, свою гармонію.

Я не смію нав’язувати Вам своїх думок, не хочу Вас умовляти. Я просто – не як міністр закордонних справ, а як українець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч найменша змога, – не кидайте Вашого поста!

Пан посол Цегельський на словах іще буде говорити з Вами про все, що я тут пишу».